Спочатку:
На сторінку книги
Глава 10. «Втеча під мітлою»
Тієї ночі Максим майже не спав.
Він лежав на тонкому матраці й дивився в стелю. Поруч сопіли його нові товариші — Денис, Рашид і Віктор.
От і знайшов собі компанію, подумав він. Троє злочинців, один учитель історії й один стародавній шолом. Нормальний початок відпустки.
Максим згадав археолога.
Саме він пояснив йому план: наглядачі зроблять вигляд, що не помітили втечі. Максим разом із трьома чоловіками має вибратися з території в’язниці, після чого вони повинні повести його далі — так, ніби справжній Арсен повернувся до них.
А головне — вони мають привести його до людей, які знають, де знаходиться шолом в Узбекистані.
Максим перевернувся на бік.
— Узбекистан…
Він тихо видихнув.
— Ну, принаймні там не буде директорки.
Він знову подивився на трьох.
— Денисе…
Той навіть не ворухнувся.
— Денисе!
— М-м…
— Прокидайся.
Денис розплющив одне око.
— Що сталося?
— Завтра тікаємо.
Денис одразу сів.
— Що?!
— Тихіше!
Прокинулися Рашид і Віктор.
— Що трапилося? — прошепотів Рашид.
Максим подивився на них.
— Завтра вранці під час прибирання подвір’я.
Віктор насупився.
— Звідки ти знаєш?
Максим на секунду завис.
— Я… передбачаю.
— Ти що, провидець?
— Ні. Просто дуже хочу звідси вийти.
Денис посміхнувся.
— Це вже більше схоже на Арсена.
Максим розповів їм план.
Вранці всіх ув’язнених виведуть на подвір’я прибирати територію. Вони працюватимуть разом з іншими, тому ніхто не повинен одразу помітити, що четверо з них зникли.
Потрібно буде дочекатися слушної миті.
За огорожею стоятиме машина.
Вони мають дістатися до неї й сховатися.
— А якщо машина поїде? — запитав Рашид.
— Тоді побіжимо за нею.
— А якщо нас помітять?
Максим зітхнув.
— Тоді я скажу, що це була ранкова фізкультура.
Віктор тихо засміявся.
— Ти дивний.
— Дякую.
— Це не комплімент.
— Я вирішив, що комплімент.
Вранці подвір’я наповнилося голосами.
Ув’язненим видали мітли, відра й лопати.
Максим стояв серед інших і тримав мітлу так, ніби це була найнебезпечніша зброя у світі.
— Ну що, професоре? — прошепотів Денис.
— Я історик.
— Для мене ти зараз головний по мітлі.
— Не розслабляйся.
Вони почали прибирати.
Навколо ходили інші ув’язнені, хтось прибирав доріжки, хтось збирав сміття, хтось бурчав на сонце.
Наглядачі спостерігали за всім із боку.
Максим краєм ока подивився на ворота.
Потім — на машину за територією.
Вона була там.
Саме та, про яку говорив археолог.
Максим ледь помітно кивнув Денису.
Той зрозумів.
— Зараз? — прошепотів він.
— Ще ні.
Вони продовжили працювати.
Через кілька хвилин біля іншого краю подвір’я виникла невелика метушня.
Один із в’язнів перекинув відро.
Вода розлилася по землі.
Наглядачі повернули голови.
Саме цього моменту вони чекали.
— Тепер! — прошепотів Максим.
Четверо одночасно рушили в бік службового проходу.
Максим ішов швидко, але намагався не бігти.
— Не біжіть! — прошипів він.
— Ти сам біжиш! — відповів Віктор.
— Я швидко йду!
За кілька секунд вони опинилися біля машини.
Денис відчинив дверцята.
— Швидко!
Усі почали залазити всередину.
Але Максим зупинився.
— Ні.
— Що?
— В салон не можна.
Він відкрив багажник.
— Туди.
Рашид подивився всередину.
— Ти серйозно?
— Абсолютно.
— Там же тісно!
— Зате нас не побачать.
Вони один за одним залізли в багажник.
Максим опинився посередині.
Кришка зачинилася.
Темрява.
Кілька секунд ніхто не говорив.
Потім Віктор прошепотів:
— Арсене…
— Що?
— Якщо ми виживемо, я більше ніколи не буду скаржитися на тюремну їжу.
Максим усміхнувся.
— Оце вже правильний настрій.
Десь надворі пролунали кроки.
Усі завмерли.
Потім почувся голос наглядача.
— Де вони?
Максим затамував подих.
Мовчання.
А потім машина раптом рушила.
Максим заплющив очі.
Вони втекли.
Тепер залишалося тільки одне.
Дістатися до Узбекистану.
І знайти шолом, який міг привести їх до справжнього Арсена.
