Спочатку:
На сторінку книги
Глава 19. «Таємниця за дверима»
Розкішний готельний номер зовсім не нагадував місце, де зазвичай збираються люди, які втекли з грецької в'язниці.
Тут було все: величезне ліжко, м'які крісла, дорогий килим, блискуча люстра, телевізор, холодильник із напоями й навіть невеликий столик із фруктами.
Єдине, чого не вистачало для повного комфорту, — спокою.
Штори були щільно зачинені.
Максим сам наказав їх закрити.
— Ніхто не визирне у вікно, — сказав він. — Нам зараз потрібна непомітність.
— А мені потрібна вечеря, — заявив Віктор.
— Тобі завжди потрібна вечеря.
— Бо я людина практична.
— Ти людина голодна.
— Це теж практичність.
Денис кинув на нього подушку.
— Замовкни.
Четверо чоловіків сиділи навколо столу.
На столі лежали папери, кілька речей, які вони встигли взяти із собою, і стара сумка.
Але найважливішого не було.
Карти.
Тієї самої карти, яка могла привести їх до стародавнього грецького шолома.
— Отже, — сказав Денис, потираючи підборіддя, — нам треба згадати, де ми востаннє бачили карту.
— Я її не бачив уже сто років, — буркнув Рашид.
— Ти її бачив минулого разу.
— Я бачив багато карт.
— Яку саме?
— З картою.
Віктор подивився на нього.
— Дуже змістовно.
— А що ти хочеш? Я не археолог.
Максим стояв біля вікна, але не відкривав штори.
Він слухав їх і намагався зрозуміти, наскільки близько вони були до розгадки.
Йому потрібно було знайти шолом.
Не тільки через завдання археолога.
Тепер він розумів, що навколо цієї речі крутиться значно більше людей, ніж здавалося спочатку.
— Згадайте все по порядку, — сказав Максим. — Де ви були після пограбування?
Денис почав рахувати на пальцях.
— Склад.
— Потім?
— Старий будинок.
— Потім?
— Машина.
— Потім?
— Готель.
Віктор раптом підняв палець.
— А потім я загубив шолом.
Усі повернулися до нього.
— Що?!
Віктор сам здивувався власним словам.
— Тобто… не загубив.
— А що ти зробив? — запитав Максим.
Віктор потер потилицю.
— Сховав.
— Де?
— Десь у долині.
Запала тиша.
— Якій долині? — повільно запитав Денис.
Віктор замислився.
— Там, де гори.
Рашид схопився за голову.
— Це геніально!
— Чому?
— Бо в Узбекистані гір вистачає!
Віктор насупився.
— Я пам'ятаю місце.
— Ну то кажи!
— Там була дорога. Потім поворот. Потім каміння. Потім гора.
— Вікторе…
— Що?
— Ти зараз описав половину країни.
— Але я пам'ятаю!
Він почав ходити кімнатою.
— Я боявся, що нас знайдуть. Тому взяв шолом і сховав його подалі від дороги.
— Наскільки подалі?
— Десь у долині.
— Знову ця долина, — простогнав Рашид.
Віктор раптом зупинився.
— А карту я теж пам'ятаю!
— Де?
— У підвалі.
Денис повільно підняв брови.
— У якому підвалі?
— Там, де ремонт робили.
— Це ще краще.
— Чому?
— Бо в Узбекистані ремонт теж роблять не в одному підвалі.
Віктор замахав руками.
— Та ні! Я точно знаю, який!
— Тоді пояснюй.
— Старий будинок. Підвал. Там ще стіни ламали. Я сховав карту між дошками.
Рашид подивився на Дениса.
— Ну що?
— Що?
— Схоже, ми справді знаємо, де все.
Віктор усміхнувся.
— А я вам казав.
Максим насторожився.
— Чому ви досі не забрали шолом?
Троє переглянулися.
— Не встигли, — нарешті відповів Денис.
Але Віктор раптом знизив голос:
— Може… і не треба зараз забирати.
Максим подивився на нього.
— Чому?
Віктор нахилився ближче до інших.
— Подумайте самі. Якщо ми скажемо Арсену, де шолом…
— Він наш, — одразу відповів Рашид.
— А якщо він нас здасть?
У кімнаті знову стало тихо.
Денис насупився.
— Ти думаєш, Арсен нас підставить?
— Я вже нічого не думаю. Просто не хочу знову опинитися за ґратами.
Віктор ковтнув.
— Ми вже втекли. У нас чужі документи. Чужа машина. За нами можуть полювати. Якщо нас зловлять із цією машиною, нам точно дістанеться.
Рашид важко зітхнув.
— Це правда.
— А якщо ще й шолом знайдуть у нас… — продовжив Віктор, — тоді ми взагалі можемо забути про нормальне життя.
Максим слухав їх мовчки.
Йому хотілося сказати правду.
Що він не Арсен.
Що він не хоче цього шолома для себе.
Що він хоче повернути його законним власникам.
Але зараз це могло зруйнувати всю операцію.
Тому він лише сказав:
— Поки що нікому нічого не говоріть.
Віктор кивнув.
— Я саме це й пропонував.
— Ти пропонував приховати від мене інформацію.
— Ну… майже.
— Вікторе!
— Добре. Мовчу.
Але вони навіть не помітили, що за дверима хтось стояв.
Маліка.
Вона все чула.
У своєму прекрасному весільному вбранні, прикрашеному золотими деталями, вона стояла нерухомо й намагалася осмислити почуте.
Шолом.
Карта.
Долина.
Підвал.
І найголовніше — Арсен.
Вона вже знала, що Максим не Арсен.
Знала, що він насправді Максим Коваленко, український учитель історії.
Але тепер розуміла ще одну річ.
Його справжню особу потрібно берегти.
Якщо хтось дізнається, що Арсен зник, а замість нього поруч із трьома злочинцями перебуває Максим, усе закінчиться дуже погано.
Маліка тихенько відійшла від дверей і швидко зайшла до своєї кімнати.
Вона зачинила двері.
За кілька секунд почувся стукіт.
— Маліко?
— Так?
Двері відчинилися.
На порозі стояв Максим.
Він виглядав стурбованим.
— Нам треба поговорити.
Маліка усміхнулася.
— Про що?
— Про археолога.
— Що з ним?
— Він дзвонив.
— І?
Максим почав ходити кімнатою.
— Я не знаю, що робити. Він кричав. Я теж почав кричати. Потім він сказав, що ми все ускладнили. Я сказав, що нічого не ускладнював. Він сказав, що я викрав дівчину. Я пояснив, що не викрадав. Він сказав, що це ще гірше.
Маліка ледве стримала сміх.
— І що ти хочеш зробити?
Максим зупинився.
— Може, нам краще все припинити.
Маліка здивовано подивилася на нього.
— Що саме?
— Усю цю історію.
Він зітхнув.
— Поговорити з археологом. Відмовитися від завдання. Повернутися до нормального життя.
Маліка підійшла до нього.
— А потім?
— Потім…
Максим розгубився.
— Не знаю.
— Тоді давай зробимо простіше.
Вона обійняла його.
Максим завмер.
— Що?
— Підемо до мого батька.
— Зараз?
— Так.
— У весільному вбранні?
— А чому ні?
Максим подивився на неї.
— Ти зараз серйозно?
— Цілком.
— Маліко, я не можу просто піти.
— Чому?
Максим важко зітхнув.
— Бо я вже влип.
— Через Арсена?
— Через те, що я на нього схожий.
Він сів на край ліжка.
— Археолог пообіцяв мені допомогти з роботою. Я вчитель історії. Я люблю свою професію.
Маліка здивовано нахилила голову.
— Тобі не подобається працювати з дітьми?
Максим усміхнувся.
— Знаєш… іноді здається, що я їх ненавиджу.
Маліка насупилася.
— А насправді?
Максим замовк.
Перед його очима раптом постали його учні.
Ті, хто після уроків підходив із питаннями.
Ті, хто сперечався з ним про історичні факти.
Ті, хто сміявся з його жартів.
Ті, хто називав його найцікавішим учителем.
— Насправді… — тихо сказав Максим. — Я їх люблю.
Маліка усміхнулася.
— Я так і думала.
— І вони мене люблять. Принаймні деякі.
— Тоді тобі не варто все кидати.
Максим подивився на неї.
— Але я не можу повернутися, поки все це не закінчиться.
Маліка раптом стала серйозною.
— Максиме…
— Що?
— Я дещо чула.
Він напружився.
— Що саме?
— Про шолом.
Максим завмер.
— Ти слухала під дверима?
— Трохи.
— Маліко!
— Я хвилювалася за тебе.
— І що ти почула?
Вона тихо відповіла:
— Вони говорили, що шолом десь у долині, де гори.
Максим уважно слухав.
— А карту сховали в підвалі будинку, де робили ремонт.
У нього загорілися очі.
— Ти впевнена?
— Так.
Максим кілька секунд мовчав.
А потім усміхнувся.
— Маліко…
— Що?
Він ніжно поцілував її.
— Дякую тобі.
Маліка усміхнулася.
— За що?
— За те, що ти знову врятувала мене.
— Я просто почула розмову.
— Для мене це дуже багато.
Він узяв її за руки.
— Обіцяю, все закінчиться. Я поверну тебе до батька.
Маліка подивилася йому в очі.
— А потім?
Максим усміхнувся.
— Потім скажу йому, що хочу бути з його донькою.
Маліка почервоніла.
— І навіть забереш мене в Україну?
— Якщо ти захочеш.
— А якщо я захочу?
Максим усміхнувся.
— Тоді заберу.
Маліка трохи помовчала.
— Але тільки якщо я стану твоєю.
Максим подивився на неї з теплою усмішкою.
— Звичайно. Я тільки на тобі й одружився б.
Маліка засміялася.
— Тоді, може, одружимося прямо зараз?
Максим подивився на її весільне вбрання.
— Прямо зараз?
— А що?
— Тому що навколо нас троє бандитів, які можуть зіпсувати навіть найромантичніше весілля.
Маліка засміялася.
— Це правда.
— Давай спочатку знайдемо шолом.
— А потім?
— Потім повернемося до нормального життя.
— Разом?
Максим стиснув її руки.
— Разом.
Маліка зітхнула.
— Тільки будь із ними обережним.
— Із ким?
— Із Денисом, Рашидом і Віктором.
Максим усміхнувся.
— Я й так постійно з ними обережний.
— Вони не такі погані.
— Маліко…
— Справді.
Вона сіла поруч.
— Вони просто пішли не тією дорогою. Я бачила, як вони поводяться. Вони смішні.
Максим не втримався від сміху.
— Смішні?
— Так.
— Віктор учора мало не втопився у відрі з водою.
— Я бачила.
— Рашид сперечався із самсою.
— Теж бачила.
— А Денис пів години шукав свої черевики, які були на ньому.
Маліка засміялася.
— Ось бачиш.
— Але це не скасовує того, що вони злочинці.
— Я знаю.
Її усмішка стала серйознішою.
— Просто не дай їм загинути.
Максим кивнув.
— Не дам.
Маліка подивилася на себе.
— Допоможеш мені зняти прикраси?
— Звичайно.
Максим обережно почав знімати з її волосся важкі прикраси.
Одна за одною вони лягали на стіл.
— Обережно, — попередила Маліка. — Це все дуже дороге.
— Я вже зрозумів.
— Ти боїшся?
— Я більше боюся зламати тобі зачіску.
Маліка засміялася.
— Ось тепер я бачу справжнього джентльмена.
Максим зняв останню прикрасу.
Маліка подивилася на своє весільне вбрання.
— А його я теж зніму.
Максим одразу заперечив:
— Ні.
— Чому?
— Залиш.
— Навіщо?
Він усміхнувся.
— Бережи своє весільне вбрання для нашого весілля.
Маліка здивовано подивилася на нього.
— Справді?
— Справді.
— А в Україні воно сподобається?
— Ще й як.
— А якщо ні?
— Тоді я всім поясню, що це не просто сукня. Це доказ того, що одного разу найнебезпечніші злочинці в Узбекистані допомогли мені втекти з нареченою.
Маліка розсміялася.
— Ти неймовірний.
— Я знаю.
— І ти купиш мені одяг в Україні?
— Звичайно.
— Який?
— Гарний.
— Це не відповідь.
— Добре. Такий, який тобі сподобається.
Маліка хитро примружилася.
— А ти знаєш мій розмір?
Максим на секунду замислився.
Потім усміхнувся.
— Приблизно.
— Приблизно?!
— Ну… десь так.
Він показав руками приблизний розмір.
Маліка спочатку подивилася на нього серйозно, а потім вибухнула сміхом.
— Максиме!
— А що?
— Ти навіть не знаєш мого розміру!
— Знатиму.
— Коли?
— Після весілля.
— А до весілля?
— Буду вгадувати.
Маліка похитала головою.
— Боже, з тобою я точно не занудьгую.
За дверима раптом почувся голос Віктора:
— Босе! Ви там довго ще? Ми карту шукаємо!
Максим заплющив очі.
— Ось бачиш.
Маліка усміхнулася.
— Іди.
— А ти?
— Я зараз вийду.
Максим уже взявся за ручку дверей, але Маліка тихо сказала:
— Максиме?
— Так?
— Повертайся.
Він усміхнувся.
— Обов'язково.
Він вийшов.
Маліка залишилася в кімнаті й подивилася на своє весільне вбрання.
Тепер вона знала точно:
це весілля мало відбутися.
Але не те, яке колись планував її батько.
І точно не з тим чоловіком, якого для неї обрали.
Її весілля мало бути з Максимом.
Тільки спочатку їм потрібно було знайти стародавній шолом, карту, врятувати трьох невдах-злочинців від остаточного падіння в кримінальне життя і не потрапити до рук поліції.
Маліка зітхнула.
— Здається, буде весело…
А за дверима Віктор уже кричав:
— Максиме! Я знайшов карту!
Максим різко зупинився.
— Де?!
— У сумці!
— Якій?
— У моїй!
— Ти щойно казав, що вона в підвалі!
Віктор помовчав.
— Ну… тепер я згадав, що це була інша карта.
Максим повільно закрив очі.
— Я колись повернуся до школи. Обов'язково повернуся.
І з кімнати Маліки почувся її сміх.
