Спочатку:
На сторінку книги
Глава 18. «Наречена, яку ніхто не викрадав»
Тим часом у Греції, в одному з кабінетів, де зазвичай пахло кавою, паперами та надто довгими нарадами, на великому екрані світилася карта.
На ній рухалася маленька точка.
Співробітник служби нахилився ближче до монітора.
— Ось він.
Археолог, який сидів поруч, поправив окуляри.
— Максим?
— Він самий.
— І куди зараз прямує?
Співробітник подивився на екран.
— В Узбекистан.
Археолог задумався.
— Логічно. Ми припускали, що слід приведе саме туди.
Він уже збирався підвестися, але раптом на столі задзвонив телефон.
Співробітник підняв слухавку.
— Так?
Кілька секунд він мовчки слухав, а потім повільно подивився на археолога.
— У нас проблема.
— Яка?
— Надійшла інформація від узбецької влади.
— Що сталося?
— В одному кишлаку трапився інцидент.
— Який ще інцидент?
Співробітник кашлянув.
— Повідомляють про викрадення молодої жінки.
Археолог насупився.
— Якої жінки?
— Маліки. Двадцять два роки.
Археолог повільно повернув голову до екрана.
Точка продовжувала рухатися.
Він знову подивився на співробітника.
— Максим…
Той кивнув.
— Схоже, він не один.
— А ще щось відомо?
— Сусідка стверджує, що разом із дівчиною зникла певна кількість золота.
Археолог заплющив очі.
— О ні…
— Що?
Він підвівся з-за столу й кілька разів пройшовся кабінетом.
— От же дурні…
— Перепрошую?
Археолог зупинився.
— Я кажу про наших підозрюваних.
Він знову подивився на карту.
— Отже, вони втекли з грецької в'язниці, вирушили до Узбекистану, знайшли людину, яка пов'язана з місцем зберігання шолома…
Співробітник обережно додав:
— І викрали наречену.
У кабінеті запала тиша.
— Четверо чоловіків? — уточнив археолог.
— Саме так.
Археолог повільно зняв окуляри.
— Максим…
Співробітник кивнув.
— Схоже на те.
— І ще золото?
— Так.
Археолог ударив себе долонею по лобі.
— От же дурні! Навіщо вони її взяли?!
— Можливо, вона щось знає.
— Тоді навіщо вивозити її просто на очах у сусідів?
— Можливо, поспішали.
— І ще золото!
Співробітник знизав плечима.
— Щоб усе виглядало як справжнє викрадення?
Археолог замовк.
За кілька секунд його обличчя змінилося.
— Зачекайте…
— Що?
— А якщо це і є весь план?
— Викрадення дівчини?
— Ні. Маскування.
Він ткнув пальцем у карту.
— Максим надто обережний. Він учитель історії, а не професійний злочинець. Але якщо поруч із ним Денис, Рашид і Віктор… вони цілком могли вигадати якусь безглузду легенду.
Співробітник усміхнувся.
— Судячи з усього, легенда вийшла дуже переконливою.
— Настільки, що тепер нам телефонує уряд Узбекистану.
Археолог важко зітхнув.
— Треба негайно зв'язатися з Максимом.
Він узяв телефон.
— І бажано до того, як він встигне викрасти ще когось.
---
Тим часом в Узбекистані ситуація була набагато серйознішою.
Бахтіяр сидів у дворі свого будинку й пив чай.
Він намагався зрозуміти, чому від самого ранку йому було неспокійно.
Маліки не було.
Гостей теж не було.
А машина зникла.
Спочатку він вирішив, що молодь просто кудись поїхала.
Але потім у двір вбігла сусідка.
Вона була настільки обурена, що навіть не привіталася.
— Бахтіяр!
Він повільно поставив піалу.
— Що сталося?
— Ти знаєш, що сталося?!
— Якби знав, мабуть, не питав би.
— Твою доньку викрали!
Бахтіяр мало не вдавився чаєм.
— Кого?
— Маліку!
— Що?!
Він схопився на ноги.
— Хто тобі це сказав?
— Я сама бачила!
— Що ти бачила?
Сусідка підняла руки.
— Четверо чоловіків! Увірвалися, забрали Маліку й поїхали!
Бахтіяр завмер.
— Четверо?
— Четверо!
— А Маліка кричала?
Сусідка задумалася.
— Ну…
— Що «ну»?
— Вона ніби не дуже кричала.
Бахтіяр насупився.
— Як це — не дуже?
— Ну, розумієш… вона сміялася.
— Сміялася?
— Так.
— Коли її викрадали?
— Виходить, так.
Бахтіяр кілька секунд дивився на сусідку.
— Може, ти щось переплутала?
— Я?! Я сорок років живу поруч із тобою! Я прекрасно бачу, що відбувається!
— Тоді поясни мені, чому моя донька сміялася, коли її викрадали.
Сусідка розвела руками.
— Може, від страху?
Бахтіяр задумався.
— Маліка від страху сміється?
— Може, в неї такий характер.
— Я її батько. У неї не такий характер.
Сусідка нахилилася ближче й перейшла на змовницький шепіт:
— Я думаю, вона сама з ними втекла.
Бахтіяр насупився.
— Навіщо?
— Щоб не виходити заміж.
Ця думка змусила його замовкнути.
Останні кілька днів він справді говорив із донькою про заміжжя.
Він збирався знайти для неї хорошого чоловіка.
Не багатого.
Не обов'язково красивого.
Головне — щоб був порядним.
А Маліка весь час відповідала:
«Тату, я ще подумаю».
Бахтіяр навіть не підозрював, що її «подумаю» вже давно перетворилося на «не хочу».
— Але навіщо їй четверо чоловіків? — запитав він.
Сусідка знизала плечима.
— Може, один сподобався, а решта допомагали.
Бахтіяр подивився на неї так, ніби вона щойно запропонувала йому одружитися з верблюдицею.
— Один сподобався?
— Ну а що?
— Ти хочеш сказати, що моя донька втекла з якимось чоловіком?
— А чому ні?
— Тому що я батько!
— А батько не може помилятися?
— Може!
Бахтіяр схопився за голову.
— От саме!
Сусідка, схоже, відчула себе справжньою детективкою.
— Я тобі одразу казала, що ці гості підозрілі.
— Ти казала, що вони голодні.
— Це теж підозріло!
Бахтіяр хотів заперечити, але згадав учорашню вечерю.
Четверо чоловіків справді їли так, ніби їх тиждень не годували.
А потім ще сперечалися через самсу.
Потім сміялися.
Потім сперечалися, кому дістанеться останній шматок коржа.
Звичайні гості так себе не поводять.
Хоча…
Бахтіяр важко зітхнув.
— Вони ще й золото вкрали?
— Так.
— Яке золото?
— Те, що було в Маліки.
Бахтіяр зблід.
— Її придане?
Сусідка урочисто кивнула.
— Усе.
Бахтіяр знову сів.
Тепер усе виглядало ще гірше.
Його донька зникла.
Четверо невідомих чоловіків зникли.
Золото зникло.
Машина зникла.
І все це сталося буквально в нього під носом.
— Треба викликати поліцію, — сказав він.
— Звичайно!
— І передати їм фотографії цих чоловіків.
— У мене є!
— Звідки?
Сусідка дістала телефон.
— Я вчора їх сфотографувала.
Бахтіяр здивовано подивився на неї.
— Ти навіщо фотографувала моїх гостей?
— На всяк випадок.
— Який ще випадок?
— Ось цей.
Бахтіяр важко зітхнув.
— Покажи.
На фотографії справді були Максим, Денис, Рашид і Віктор.
Щоправда, знімок вийшов доволі дивним.
Віктор тримав у руках тарілку.
Рашид щось жував.
Денис дивився кудись убік.
А Максим стояв трохи осторонь і дивився на Маліку.
Бахтіяр довго розглядав фотографію.
Особливо останню деталь.
— Зачекай…
— Що?
— Подивися, як він на неї дивиться.
Сусідка наблизила телефон.
— О-о-о…
— От саме.
— Здається, закохався.
Бахтіяр насупився.
— А Маліка?
— Вона теж на нього дивиться.
Бахтіяр мовчав.
У його голові поступово складалася зовсім інша картина.
Можливо…
Маліку справді не викрали.
Можливо, вона сама вирішила поїхати.
Можливо, вона закохалася.
Але чому тоді ці чоловіки забрали золото?
І чому вони взагалі виглядали так, ніби все життя від когось ховалися?
— Нічого не розумію, — пробурмотів Бахтіяр.
Сусідка похитала головою.
— Я тобі казала.
— Що?
— Треба було одразу запитати, хто вони.
— Я запитав.
— І що?
— Сказали, що мандрівники.
— А ти повірив?
Бахтіяр подивився на неї.
— Вони їли мій плов.
— І?
— Після цього я їм повірив.
Сусідка закотила очі.
— Чоловіки…
— А ти йди додому.
— Але…
— Іди.
— Я просто хочу допомогти.
— Ти вже допомогла. Тепер увесь кишлак знатиме, що мою доньку викрали.
— А хіба не викрали?
Бахтіяр різко підвівся.
— Я сам розберуся!
Сусідка невдоволено стиснула губи, але все-таки вийшла за ворота.
Бахтіяр залишився сам.
Він подивився на порожній двір.
На місце, де ще вчора сиділа Маліка.
На відро, яке вона залишила біля стіни.
На чашку, з якої вранці пила чай.
— Донечко… — тихо сказав він.
Йому було страшно.
Він не знав, де вона.
Не знав, із ким вона.
Не знав, чи справді її викрали.
І найголовніше — не знав, чому вона поїхала саме з цими людьми.
Бахтіяр дістав телефон.
Він збирався зателефонувати в поліцію.
Але перш ніж набрати номер, знову подивився на фотографію.
На Максима.
На те, як той дивився на Маліку.
— Може, ти справді її кохаєш? — пробурмотів він.
А потім насупився.
— Але якщо ти її образиш…
Він похитав головою.
— Тоді тобі краще сподіватися, що поліція знайде тебе раніше за мене.
І тільки десь глибоко всередині Бахтіяр уже починав підозрювати, що ця історія набагато складніша за звичайне викрадення.
А тим часом за кількасот кілометрів від нього телефон Максима несподівано задзвонив.
Максим подивився на екран.
Номер був незнайомим.
— Хто це ще?
Маліка сиділа поруч і усміхалася.
Денис, Рашид і Віктор переглянулися.
— Босе, — прошепотів Віктор, — може, не відповідати?
Максим зітхнув.
— Після сьогоднішнього дня я вже боюся відповідати на будь-які дзвінки.
Він натиснув кнопку.
— Алло?
На іншому кінці пролунав знайомий голос археолога:
— Максиме, поясни мені одну річ.
— Яку?
— Навіщо ти викрав дівчину?
Максим повільно заплющив очі.
Маліка прикрила рот рукою, щоб не розсміятися.
А Віктор прошепотів:
— Ну все. Тепер ми точно влипли.
