Ця збірка оповідань про різні моменти мого дитинства. Добрі й сумні, інколи призабуті. Але такі, що й досі гріють душу. Читайте мої щирі спогади та пригадуйте щось своє. Нам, серйозним і дорослим, це вкрай необхідно...

Одного літнього вечора маленька донька запитала:

— Мамо, а що це так пахне?

Так почалася історія про матіолу — непримітну квітку, яка розкриває свій аромат лише надвечір.

Це оповідання про бабусин сад, дитинство, що назавжди залишається в пам’яті, і людей, яких ми не завжди вміємо цінувати вчасно. Про тих, хто не прагне бути в центрі уваги, не чекає подяки, але залишає після себе найдорожче — тепло в серці.

Іноді найцінніше в житті схоже на матіолу: його легко не помітити вдень, але неможливо забути.

Після небезпечного стрибка крізь Межову Темряву «Едем-7» опиняється в секторі, де зорі не світять для людей. Корабель пошкоджений, Мара розділена на кілька свідомостей, а на схемах з’являється каюта, якої ще ніколи не існувало. За її дверима ховаються чужі спогади, втрачені цивілізації та сила, що вміє стирати зв’язки між живими істотами. Лія Арден і Саера змушені знову довіритися одна одній, хоча їхній зв’язок стає надто глибоким, надто особистим і небезпечно чесним. Поки частина екіпажу готує заколот, а Земля збирає флот, у темряві прокидається Тиша — ворог, якому не потрібна зброя, бо цивілізації чудово нищать себе самі. Щоб урятувати корабель і мережу живих світів, Лії доведеться відкрити двері туди, де мовчать зорі: кожен дотик може стати або спасінням, або останньою помилкою людства!

Я приїхала розлучатися з чоловіком, якого ніколи не бачила. Та він знає, який чай я люблю, де залишила улюблену шаль і як змусити мене усміхнутися навіть посеред сварки. А магічний дім за межею мого світу впізнає в мені господиню.

Адріан пам’ятає наш шлюб. Я пам’ятаю лише життя, у якому його не було. Тепер у нас є п’ять світанків, щоб розірвати союз, і книга, яка здатна повернути все, що я забула.

Тільки кожен спогад забирає в нього час.

Я можу знову закохатися у свого чоловіка. Та перш ніж довіритися його рукам, маю з’ясувати, чому колись сама обрала забуття і кому він мене обіцяв.

Після створення архіву Покровська Юлія й Олександр намагаються навчитися жити разом без старих втеч і мовчання. Та місто, яке вони зберігали в поцілунках, раптом починає відповідати: анонімний «Листоноша» надсилає відео зі старої липи, ключі, листи й уламки правди, яку ніхто не хотів згадувати. Архів пам’яті перетворюється на небезпечне розслідування, де кожен спогад може врятувати або зранити. Між ревнощами, сарказмом, чорним гумором, волонтерськими маршрутами й ніжністю, що пахне кавою та втомою, герої мають вирішити: чи можна повернутися до міста, якщо дороги ще немає? І чи витримає любов правду, яка чекала на них довше, ніж вони одне одного? У цій історії немає легких відповідей, зате є губи, пам’ять, старі борги й надія, вперта як тітка Ліда. І ключ, що раптом знову хоче дверей. Дому.

Стара карта, знайдена після історії зі скринькою імен, повертає Юлію та Олександра до дороги, якою колись вивозили людей із Покровська. Для Юлії це шанс створити «Реєстр повернень» і зрозуміти, що означає дім для тих, хто його втратив. Для Олександра — шлях до найболючішого спогаду: дня, коли він повернув машину назад у місто й урятував не всіх. Дорога веде через чужі рішення, провину, страх і людей, які більше не хочуть повертатися. Поступово герої розуміють: повернення не завжди означає рух назад, а любов не дає права вирішувати маршрут за іншого. І поки тітка Ліда воює з дорожньою інфраструктурою, а архів знову вчиться не робити з болю красивий фінал, десь наприкінці старого маршруту на них чекає будинок, у якому досі живуть голоси. І один із цих голосів несподівано належить самій Юлії.