Раді Вас бачити!

Офіс був у склі й світлі. Ніякої пишності — простір, мінімалізм, техніка. Стіни білі, підсвітка м’яка. Тут було значно тихше, ніж в старому, не було метушні, але відчувалося, що тут звикли до точності. Тільки м’які клацання клавіш, кілька голосів у за скляною перегородкою.

— Пані Алісо? — дизайнерка з'явилася швидко, молода, у чорному светрі й з планшетом під пахвою. — Перепрошую, що смикаємо вас особисто. Нам сказали, що можна напряму звернутись.

Дизайнери виглядали по-дмашньому, що теж вигідно виділяло цей відділ від розфарбованого, зневажливого, оцінюючого простору майже перед кабінетом Макса.

— Все гаразд, — кивнула Аліса. — Навіть добре трохи зайнятись чимось іншим.

Її провели до окремого стола, відгородженого прозорою перегородкою. На ньому вже лежали кілька роздруківок, а на великому моніторі світився її логотип — той самий, який вона малювала ночами, коли ще не знала, чи взагалі хтось його побачить.

Потім ще один — адаптація. Потім варіант із анімацією.

— Нам сподобалась ідея з поєднанням букв і знаку. Ми трохи підчистили кути, ось тут, бачите? — дизайнерка ткнула стилусом. — Але концепція ваша. Дуже грамотна побудова.

Аліса кивнула. Їй було приємно, але стримано. Вона не хотіла виглядати ні гордою, ні вдячною. Просто приймала.

— Ви перша, хто наважився змінити логотип за останні... років п’ять, мабуть, — сказала дизайнерка. — Минулого разу він приносив усе сам. І старий концепт теж був авторський.

— Сам робив? — уточнила Аліса.

— Ну, не зовсім. Там була... — жінка запнулась. — Це було давно. Неважливо.

Аліса кивала, дивилась, але увага повільно зміщувалась убік. На другому столі, серед старих концептів, рекламних ескізів і папок, вона побачила знайоме обличчя. Неначе щось смикнуло її зсередини.

Жінка на фото. Та сама, з рамки в кабінеті Макса. Волосся, лінія підборіддя — усе збігалось. Усмішка легка, не поза, а знята зненацька. Поруч — напис від руки: “осінній варіант, затверджено”. Дата — кілька років тому. І логотип, майже такий самий, тільки в первісній формі.

Аліса не питала. Вона просто трохи підсунула планшет, щоб дизайнерка не побачила, куди дивляться її очі.

— Ми ще подивимось ось тут... — дизайнерка щось показувала, перелистувала варіанти, — ...і, до речі, якщо ви захочете доповнити опис про ідею логотипу — можна. У нас усе строго, але вас тут сприймають як особливу позицію.

— Чудово, — сказала Аліса тихо. — Особлива позиція — це завжди цікаво.

Вона кивала, відповідала, механічно ставила запитання. Дизайнерка говорила про шрифти, але зацікавленість Аліси логотипом випарувалась. Її погляд раз по раз повертався до того ескізу.

Аліса подякувала, потиснула руку дизайнерці й пройшла повз рецепцію, навіть не зупиняючись. Її думки обертались навколо того обличчя. Того логотипу. Тих дат. Вона не спитала — і тепер жалкувала.

Скляні двері офісу за нею автоматично ковзнули. Повітря назовні було свіже, надто яскраве. Вона мимоволі озирнулась. Зденека не було.

Жодної знайомої постаті. Жодного охоронця біля дверей чи на перехресті. Він завжди з’являвся раніше. Йшов за нею, як тінь.

Аліса опустила руку в кишеню пальта, намацала телефон. Він був увімкнений, сигнал ловив. Але все одно — щось було не так. Не паніка. Просто чітка думка: це вперше. І вона цього не чекала.

Вона обернулась, вдивляючись у вулицю. Люди проходили повз. Машини, світлофор. Звичайний день. Аліса навіть на мить спробувала переконати себе, що це випадковість. Зденек пішов у туалет. Застряг у ліфті. Запізнився.

Але вона знала напевне: Зденек не запізнювався. Не зникав. Він стояв, як броня. А тепер — порожнеча.

Аліса ковтнула повітря й вирівняла плечі. Просто дістати машину. Просто сісти. Просто повернутись. Вона ж не слабка.

Але поки її пальці ковзали по екрану, щоб викликати водія, думка про обличчя з фото поверталась. І порожній тротуар поруч чомусь робив ту жінку ближчою.

***

Заклад мав вигляд стерильної розкоші — дорогий мармур, приглушене освітлення, офіціанти в рукавичках, музика на межі чутності. Ніби кожен звук тут мав бути коштовним.

Аліса сиділа праворуч від Макса, тримаючи келих за ніжку — просто щоб тримати. Її страва остигала. Апетиту не було. Салат на тарілці застиг, вино стояло недоторкане. Савич, у костюмі за ціною машини, підливав сам собі червоний напій, цокнувся келихом із Максом.

— Ти ж уже це проходив, Максе, — сказав він, ніби між іншим, поки офіціант доливав вино. — Знайшов щось справжнє, тримав міцно, а потім... — Савич натис пальцем на стіл. — Усе розлетілося. Через принципи. Через «стояти на своєму».

Макс не відповів. Випростав пальці на столі. Погляд не відвів, але й не кинувся до бою.

— Якщо будеш знову впертий — знайдуть спосіб, — додав Савич, відкинувшись на спинку крісла. — Завжди знаходять.

Аліса торкнулася серветки. Вона ще не до кінця розуміла, про що мова, але знала точно — ця вечеря не про вечерю. Це був спектакль. І вона в ньому — чи то глядачка, чи то приманка.

— А ти, Алісо, як у новій ролі? — раптом повернувся до неї Савич. — Публіка схвалює?

Вона злегка підняла брову.

— Публіка нічого не вирішує. Як і статисти.

Савич посміхнувся. Без злості. Але ця усмішка хотіла щось зламати. Перевірити.

— Хочеш сказати, тебе ніхто не грає?

— Якщо й грає, то не ти, — відповіла вона рівно. І побачила, як Макс опустив погляд, ніби щось оцінив у ній.

Пауза зависла. Офіціант знову підійшов, але Савич махнув, мовляв, ідіть уже всі. У залі ставало глухо. Напруга між ним і Максом була, як струм — не видно, але все смертельно небезпечно.

І саме в цей момент двері розчинились.

— Агов! — пролунало на весь ресторан. — Сімейка в зборі?

Увірвався Влад — п’яний як чіп, червоний, мокрий від дощу чи від поту, запах вдарив ще до того, як він наблизився. Персонал застиг. Охоронець біля входу вже рушив, але Макс не підняв руки. Він спершу подивився на Савича. Той — усміхався, розважаючись.

— Це... це моя дитина! — белькотів Влад, розмахуючи пальцем. — Ви всі думаєте, що вона ваша, а вона моя. Соня. Моя дочка!

Аліса стиснула келих. Її мало не знудило.

Савич не відвів погляду від Макса.

— О, гарячий хлопець, — промовив. — Я б такого не ігнорував.

Макс підвівся, коротко кивнув охоронцям.

Влада вивели. Не сильно — швидко. Але досить грубо, щоб усі помітили: це не просто «перепрошую, пане». Він опирався, щось кричав. Один охоронець тримав його під пахви, другий — стискав зап’ястя, мов гальмо.

Аліса дивилась, як його тягнуть, як зникає його силует, як залишилась пляма на підлозі.

Савич підняв келих:

— За сімейні цінності

Вона глянула на Макса. Його очі не виказували нічого. Але вилиці були ніби стиснуті зсередини.

***

Через два дні Олена надіслала посилання. Аліса щойно вклала Соню і пішла до своєї кімнати, коли прийшло повідомлення. Без слів — просто посилання. Вона натиснула.

Заголовок: “Викреслений із життя: історія батька, в якого забрали улюблену доньку”.

Там був Влад. Усміхнений, у чистій сорочці, із натягнутою доброзичливістю на обличчі. В інтерв’ю він говорив, що Аліса — прекрасна жінка, але дуже змінилась, коли влаштувалась у Дам’ян Груп. Що вони гарно жили, були щасливі, він підтримував її мрію про бізнес, ніколи не заважав. А потім вона зникла. А тепер — доньку не дають бачити.

«Я просто хочу зустрітися зі своєю дитиною», — казав він. — «Я її тато. Чому мені не можна?»

Аліса гортає коментарі — їх тисячі.

“Багаті вирішують усе. А прості люди страждають.”

“Схоже на історію з його Євою. Вагітна — і зникла. Не вперше, пане Дам’ян.”

“Згадайте, куди ділась та дівчина, яка носила його дитину. Вона теж була проста.”

“У них усе вирішується грошима. Люди. Долі.”

В коментарях палало: багатії знищують маленьких людей.

Кров відступила від пальців. Аліса закрила ноутбук. Потім відкрила знову. Ні, не мариться. Це справжня хвиля. І її ім’я — в центрі.

Вона увійшла до кабінету Макса, не постукавши.

Макс був там. Сидів за столом, щось гортав — але відразу глянув.

— Проблеми? — коротко, але не байдуже.

— Стаття, — вона простягнула телефон, відчуваючи, як тримтить зап’ясток. — Влад... це все розлітається. І там ще згадують... якусь Єву.

Макс взяв телефон. Прогортав мовчки. Потім віддав.

— Я все владнаю, — сказав спокійно. — Статтю приберуть. Влад замовкне. Ніхто не повірить, якщо ми не дамо їм причин.

— Але вже ж вірять, — прошепотіла вона. — Мене там зображають, як... зрадницю. Машину для грошей. А ти...

Макс підвівся. Повільно. Наблизився.

— Ти не винна. І тобі не треба боятись. Я зроблю все, щоб це зникло.

Аліса хотіла сперечатись, та її погляд упав на край столу. Відкритий файл. Скріншот — її вихід з офісу дизайнерів, тоді, коли вона стривожено озиралась в пошуку Зденека. А під ним — коротка помітка. Одне слово:

«Уразлива.»

Вона нічого не сказала. Макс помітив, але не прибрав. Просто дивився на неї довго.

— Ми перевіряли службу безпеки. Завтра ваш охоронець повернеться.

Він знову зробив крок. І цього разу — ближче.

У його спальні було тихо. Він не говорив ні слова. Просто привів її туди, і вона пішла за ним.

Коли його пальці торкнулись її шиї — обережно, мовби вперше — вона вже не думала про Єву. Про статтю. Про будь-що.

Він роздягав її не поспішаючи, кожен рух був мовчазним визнанням. Не кохання. Але чогось щільного, не відпускного. Він знову брав її, з тією ж самою глибиною — без ніжності, але з повною присутністю.

Її спина торкалася прохолодного шовку простирадла, а груди — гарячого, важкого тіла зверху. Вона зціпила зуби, але його пальці вже сповзали вниз, змушуючи її відкрити стегна.

— Ти хочеш мене, — прошепотів він десь біля шиї.

Його подих був гарячим і нахабним, як і він сам.

— Це... — спробувала відсторонитися. — Це всього лише контракт.

— Контракт не змушує тебе стогнати, Алісо, — він опустився нижче, обпікаючи поцілунками живіт. — Це вже ти сама.

Вона стисла кулаки, ніби намагаючись утримати себе в купі, але коли його губи торкнулися внутрішньої частини стегна, усе розсипалось. Розум, сором, злість — усе зникло. Лишився тільки він. Макс. Її тимчасовий чоловік. Її покарання і спокуса.

— Ти гарно виконуєш угоду, — його голос був глухим, майже хриплим. — Але попри все — ти лежиш тут. Голою. В моєму ліжку.

— Я... я не можу інакше...

— Можеш, — він уп’ялився в її очі. — Але не хочеш.

Її серце закалатало, коли він увійшов у неї різко, сильно, без попередження. Вона вигнулася, кусаючи губу, щоб не закричати. Але було пізно. Вона вже кричала і не мала сил боротися з собою.

Його рухи були жорсткими, як і його натура. Але з кожним поштовхом щось у ній тріскалося. Страх. Злість. Стіна. Залишалася тільки вона — оголена, розгублена, гаряча. Його.

— Якщо усе лише контракт, — прошепотів він у саме вухо, — то чому ти просиш мене не зупинятись?

Вона не відповіла. Бо відповідь уже давно була в її стогоні.

Коли все стихло, він не встав. Не відійшов. Просто обійняв її — міцно, ніби не хотів випустити.

Аліса завмерла. Її щока була притиснута до його грудей. Вона відчула, як його дихання уповільнилось.

Він заснув.

Вона лишилась.