Раді Вас бачити!

З ванної тягнуло парою, і Аліса ще стояла босоніж, обмотана рушником, коли з-за дверей пролунав звук — не просто кроки, а незвичний тут гамір. Голоси. Точніше, один голос — жінка, впевнена, гучна. Сміх, команда, ще щось недоречно голосне.

— Що за... — Макс зупинився, застібаючи сорочку.

Аліса встигла вдягнутись, хоча волосся ще було вологе. Вона збиралася пройти до своєї кімнати, але вийшла у хол — і зупинилась, як перед лавиною.

На вході стояла жінка — яскраво вбрана, з чорно-оранжевою хусткою, зав’язаною як обруч, худорлява і струнка, у штанах кольору хакі й короткій куртці, з якої звисали сонцезахисні окуляри й підвіски. Волосся — світле, скуйовджене, губи — нафарбовані яскраво, манікюр — червоний і трохи відлупився. Вона тримала в руках великий наплічник і якусь дорожню сумку Louis Vuitton, з якої стирчала пляшка з водою і... плюшева акула.

На всі боки роздавала вказівки, ніби диригент. Її браслети дзвеніли, а каблуки вибивали ритм по мармуру.

— Лауро, це куди? На кухню чи в зал? І де мій кейс? — голос гримів, але з теплом, ніби вона сміялася над власною метушнею.

— Сюрприз! — вигукнула вона і, не чекаючи реакції, розкинула руки. — Оце я розумію — зустріч! Ви всі вже спланували, як без мене жити, а тут я. Як сніг на голову. Тільки з Африки, чорт забирай! Сніг на голову з Африки! — реготнула вона з випадкового каламбуру.

Лаура виглядала розгубленою — це рідкісна емоція для неї. Вона обережно підійшла, пробуючи щось сказати, але жінка зупинила її жестом.

— Ти не змінилась, Лауро. Твої планшети, твої схеми. Просто тримай це, гаразд? — і тицьнула їй в руки акуратно загорнуту коробку.

Макс з’явився у дверях, застібуючи манжету.

— Та якого біса!? — вигукнув він.

— О! — вигукнула та, залишаючи свою сумку на підлозі. — Навіть не обіймеш? Ну, Максе... — вона підбігла й кинулась йому на шию, не питаючи дозволу. Макс стояв, але відповідав, з тією стриманістю, з якою хтось обіймає... бурю.

Катя відступила, звернула погляд на Алісу, прицільно і уважно. Усмішка змінилася — вже без того показного драйву. Короткий погляд із присмаком аналітики. Гмикнула.

— Ну-ну, — сказала вона, дивлячись на Алісу. — І це вона?

— Аліса, — лаконічно уточнив Макс.

— Я зрозуміла, не сліпа. І навіть не глуха. — Катя підморгнула — Алісі! — і пішла до Лаури, яка, видно, хотіла втекти вглиб будинку. — А коробка? Як він знав, що я приїду?

Було складно вловити напрямок її думок, що зосереджувались то на одному, то на іншому.

Охоронець, який стояв біля Лаури, озвався:

— Це не вам, пані Катю.

— Що? — Катя відступила на крок. — Як це не мені?

— Це для пані Аліси, — сказав охоронець і передав коробку Алісі. — Прийшла на її ім’я, все перевірено, — відзвітував Максу.

Аліса механічно взяла пакунок. Він був із щільного картону, перев’язаний стрічкою, одна сторона надірвана. Печатка — ніби від якоїсь рекламної фірми. Але вона не впізнала логотип.

Катя склала руки на грудях:

— Ну-ну. Вам там передають коробки, а брат мій мене вже забув.

Макс зиркнув на коробку і зблід. Але обернувся до Каті:

— Ходімо, поговоримо.

Вони зникли в коридорі, Лаура рушила за ними мовчки. Аліса залишилась із коробкою в руках, Соня визирнула з кімнати і пошепки сказала:

— В неї в сумці акула. Я б з такою теж пішла жити. А в тебе що в коробці?

— Зараз побачимо, — відповіла Аліса. Вона дивилась на надірвану обгортку, яка вже встигла змінити температуру її тіла.

***

Аліса сиділа за столом у своїй кімнаті. Коробка стояла перед нею — трохи надірвана, зі слідами огляду. Печатка — з фірми, яка займалася подарунковими концептами для VIP-клієнтів. Але відправника не вказано.

Вона дістала канцелярський ніж. Повільно провела по скотчу. Кришка піддалась із клацанням.

Всередині — чорна оксамитова коробка. Маленька, квадратна. На ній — гравіювання з ініціалами «I.S.» Сріблом. Єдине, що одразу спало на думку — Ігор Савич? Що за чорт? Чи хтось грається з нею?

Вона відкрила коробку. Всередині — керамічний брелок у формі дверного вічка. Як ті, що встановлюють у квартирні двері. Під ним — тонка картка з однією фразою:

«Не всі двері варто відчиняти. Але деякі вже відкрито.»

Іще нижче — аркуш, схожий на копію фото. Аліса спершу подумала, що це сон.

На фото — її мама. Надія. Сидить на лавці біля супермаркету, п’є каву з одноразового стаканчика. Поруч — Степан, курить. У кутку кадру — авто з тонованими вікнами. Відстань велика, але фото чітке. Спостереження.

На звороті — дата. Два дні тому.

Аліса закрила коробку. Потім знову відкрила. Потім різко встала, підійшла до вікна, вдихнула. Повільно. У що вона встрягла? Вона подумала про Соню. Чи є такі ж фото з нею?

Двері відчинились без стуку.

— Що там? — запитав Макс. Він стояв на порозі, ще в сорочці, без піджака.

Аліса подивилась на нього. Вона не встигла навіть сформулювати думку, як він уже підійшов до столу. Подивився в коробку, дістав усе повільно. Побачив брелок. Побачив фото.

Макс мовчки стис картку. Його рука завмерла на півдорозі до коробки, він вдихнув — різко, майже як хрип.

— Тебе ніхто не чіпав цими днями? Хтось сторонній?

— Ні. — Вона раптом заговорила жалісно, як Соня, коли чогось злякалась. — Я тільки відкрила...

— І раніше нічого схожого не було? — перебив він.

— Ні. Лише це. Сьогодні.

Він зібрав усе в коробку, закляпнув кришку й вийшов. Аліса спустилась вниз.

Позаду почувся голос.

— В тебе поганий вигляд. Проблеми?

Аліса обернулась.

Катя стояла, притулившись до дверного косяка. Уже без хустки, в oversize-светрі, з чашкою кави. Тепер виглядала набагато спокійніше.

— Нормально, — сказала Аліса. — Просто день такий.

— Такий тут кожен другий. А інші — ще гірші.

Катя сіла поруч і нахилилась ближче. Її очі спохмурніли.

— Ти дуже схожа на неї.

Аліса зиркнула на неї:

— На кого?

— На Єву, — тихо відповіла Катя.

***

Аліса сиділа в холі, тримаючи чашку чаю, що давно охолола. Голос Каті долинав із кухні — вона сміялась, розповідала Соні байки про королівських собак, які крали туфлі в палаці. Соня реготала, вигукуючи:

— А вони їх їли?

— Ні, дурненька, ховали під трон! — Катя дзвеніла браслетами.

Аліса чекала. Катя була не проти поговорити, єдина в цьому домі. Вона взагалі не пасувала ні брату, нікому і нічому іншому тут.

Вона відкусила печиво, крихти впали на сукню. Аліса поставила чашку:

— Хто вона була?

— Ти дуже схожа на Єву, — повторила Катя й поставила кухоль на підвіконня. — Особливо поглядом. Такий... коли стоїш біля прірви, але ще нікому не сказала, що її побачила.

Аліса дивилась на неї мовчки. Катя більше не усміхалась. Вперше з ранку — без жодного гримасування, без театру.

— Хто вона була? — запитала Аліса. — Я знаю ім’я. І що вона... — вона замовкла.

— Загинула, — докінчила Катя. — А офіційно — зникла. Ніхто нічого не знає. Макс не говорить. Я тим більше. Про це... табу. Для всіх.

— Але ти говориш.

Катя кивнула, повільно, наче це було рішення, до якого вона йшла кілька днів, а не кілька секунд.

— Бо я її знала. Ми вчились разом. Вона була моєю подругою. Ну, як подругою — з іншого кола, простіша. Але... світліша. Макс її зустрів на якомусь дурнуватому студентському заході, і понеслось. Він був з костюмом і планами, вона — з плейлистом для лекцій і чайними серветками з малюнками. Їй подобалося все, що ламає форму. І йому вона теж зламала.

Аліса ковтнула.

— І вона була вагітна, так?

Катя стиснула пальці, мовби впиралась у спогад, який досі не пускала.

— Була. Дуже чекала. Макс — теж. Вони були смішні: складали список імен, малювали обкладинки для майбутніх книжок з казками. А потім... Я не знаю! — вигукнула вона у відчаї. — І не вірю! Але... з'явився Савич.

Ім’я прозвучало тихо, але пронизливо.

— Він був нашим другом. З дитинства. Третій у нашій хуліганській компанії. Макс, я і Ігор. Вони з ним пройшли бізнес, школу, армію впливу. А потім Савич вирішив, що йому все мало. І що Макс — слабкий, бо обрав кохання, а не систему.

— І що сталося? — Аліса майже не дихала.

— Вони посварились. Сильно. І після цього... Єва зникла. Її викрали, але спершу ніхто не вірив. І як було далі, я не знаю.

Катя стиснула плечі, як від холоду.

— Макс не говорив з нами про це. Він замкнувся. І відправив мене подалі. Сказав: не хочу тебе втратити. А Савич... Савич просто зник з наших контактів. Вийшов із гри. А тепер знову тут.

Аліса сіла рівніше.

— І ти думаєш...

— Я не думаю. Але знаю: він тебе не просто бачить. Він тебе вибрав не так, як виглядає. Не як випадкову жінку з дитиною. Як обставину. Він хоче повторити своє щастя, принаймні підсвідомо. Але не готовий знову втрачати. Я бачила, як ви мокрі виходили вранці з його кімнати. Але думаю, він тримає тебе на відстані. Тільки ж й не відпускає.

Аліса не відповіла. Мовчала й Катя. Тоді сказала зовсім тихо:

— Знаєш... Він був моїм першим... І єдиним. Савич.

Аліса похолоділа. Це було занадто.

— Навіщо ти мені виклала все це? Ми фактично не знайомі!

— Знайомі. Я багато про тебе знаю, у мене в домі свої шпигуни. І ти дуже схожа на неї. — Помовчала. — І я не бажаю тобі того ж.

«Ти пахнеш, як сон, який не хоче прокидатись», — сказав він їй. Він обрав їх із Сонею як мрію — про минуле, яке ніколи не здійсниться.

***

Вечір накрив маєток тишею, але вона була обманливою. Аліса йшла коридором, коли почула голоси з кабінету Макса. Вона зупинилась біля дверей, що були прочинені. Влад стояв посеред кімнати, тверезий, у чистій сорочці, але з синцем під оком. Забагато сюрпризів на сьогодні.

— Донька? — сказав Макс. Його голос не був гучним, але важким. — Донька не твоя. Ти втік ще до її народження.

Аліса застигла в тіні дверного прорізу, на півкроці від коридору. Двері були прочинені.

— Я маю право... — голос Влада був тихим, пласким, без звичної нахабності. — Я просто хочу бачити її. Хоч іноді. Або претендувати на... дещо.

— Йди. Поки тобі не нагадали, як закінчуються історії шантажистів.

Пауза. Скрип шкіряного крісла. Чиєсь важке дихання.

— Я... — Влад не договорив.

Двері розчахнулись повністю. Двоє охоронців тримали його за руки. Один із них стискав зап’ястя, інший — уперся в плече, змушуючи йти, нахиляючись.

Влада буквально винесли з кабінету. Ні слова. Він пручався, щось бурмотів, та його слова глушив гул тіла, яке не слухалося.

З носа текла кров. Вона капала на мармур — червоні плями на бездоганній підлозі. Один охоронець витер руку об штани, другий не зупинявся — тягнув Влада далі, вглиб маєтку.

Аліса зробила крок назад, зіткнулась із стіною. Вона не знала, чи помітили її. Не хотіла знати.

Макс вийшов слідом. Побачив її — зупинився. Між ними — порожній простір і глухе світло.

— Що буде з ним? — спитала вона.

— Залежить, — відповів Макс. — Від того, чи перестане він бути зручним для інших.

Він дивився на неї, не відводячи погляду.

— Іди, Алісо.

Аліса мовчки розвернулась і пішла. Тільки в спині дзвеніло одне слово.

«Зручним».

Через десять хвилин з’явився Ваців. Без зайвих жестів, у пальті, зі смартфоном у руці. Став навпроти. Намагався виглядати спокійно, але було помітно, що кипить усередині. Запитання були ті самі.

— Ви бачили когось підозрілого останні дні? Хтось незнайомий? Незрозумілі контакти?

— Ні. Лише дизайнерський офіс, а поза тим — ніхто. Ну, Олена, моя подруга. І... все. Ви думаєте, це він?

Ваців не відповів одразу. Потім сухо кивнув.

— Це попередження. Але не вам. Йому.

— Щоб він...

— Щоб зупинився. Інакше буде як раніше.

Аліса сіла на диван. Плечі опустились.

— Ти говориш... ніби вже таке було.

— Було, — просто сказав Ваців. — І не раз. І Савич — не найгірше, що було.

Макс з’явився за хвилину. Глянув на Ваціва, коротко: «Їдемо». Ваців зиркнув на годинник: «Часу мало». Він вийшов, кинувши через плече: «Не залишайте дім».

Вона бачила у вікно, як вони швидко пішли на стоянку. За ними — двоє охоронців. Потім ще двоє. Без паніки, без вигуків, але відчутно — це не звична перевірка системи.

Аліса залишилась сама. Вийшла у хол. Сіла на край крісла. Думки не складались. Тільки картка Савича крутилась у голові:

«Не всі двері варто відчиняти.»