Раді Вас бачити!

Уже вдруге за ранок він писав із нового номера у месенджер.

«Я не ворог. У мене теж є права. Я батько. Подумай про дитину.»

Аліса не відповідала. Просто глянула на екран, і потім — у вікно. Соня ліпила пластилінового крокодила на підлозі, зосереджено, мов складала нову істоту з міфів. Крокодил був схожий на гусінь.

На підвіконні лежав телефон — той самий, новий. У ньому все ще не було жодного контакту, крім тих, що завантажили за неї. Номер Олени зник. Вона навіть не одразу усвідомила, наскільки це обмежує. І скільки сил вимагає не запанікувати.

Вона закинула сумку на плече і вийшла, не попередивши нікого. Це їй нічого не дало, адже громило-охоронець ступав, як слон, позаду, навіть не змінював ритм, коли вона прискорювала крок.

Далеко вона не дійшла. Охоронець відчинив дверцята авто, і Аліса подумала, що їй просто не відкриють ворота, якщо знехтує машиною.

Олена відчинила не відразу, виглядала втомленою, але усміхнулась.

— І як же мені з тобою зв’язуватись тепер? Я двічі вже думала, що ти зникла.

Аліса знизала плечима, ніби це дрібниця.

На кухні пахло кавою і лимонним милом. Олена підлила їй чашку. Приємно просто посидіти наодинці з подругою, на півгодини забувши, що одразу за дверима на неї чекає пес Дам'яна.

— Влад знову пише?

— Угадай.

— Він завжди вибирає момент, коли ти слабка.

— Він вибирає, бо думає, що це ще працює. І я не слабка.

— Ти знаєш, про що я. Ти вразлива. Але по закону він має право бачити доньку.

— Чхати він хотів на доньку, невже ти не розумієш? Він з'являється, лише коли чує гроші, і скоро це покаже.

— То заплати, ти можеш. — Щось бринькнуло в голосі Олени. Заздрість? Докір? Аліса відігнала ці думки.

— І надалі він не полишить ні мене, ні Соню. Вже ніколи. Вона росте і колись все зрозуміє, це їй треба? Знати, що таточко має її за інструмент для шантажу?

Аліса дістала телефон, глянула на повідомлення, що тільки-но прийшло. Цього разу без прямих погроз. Просто:

«Мені вистачить і правди. Я скажу доньці, що ти мене не пускала. Я маю право на дитину, а ти — тільки її мати.»

Вона визирнула у вікно. Чужий світ, де навіть пісочниця здавалася інсталяцією, а не дитячою зоною. Аліса вже не знала, який світ їй не чужий. Обійми Соні?

— Він намагається писати Соні, — тихо сказала Аліса. — З фейкового акаунта. Пише, що сумує і хоче побачити.

Олена затримала подих:

— Ти йому відповіла?

— Зараз.

Аліса набрала швидко й різко:

«Ще раз напишеш — подам заяву про переслідування. І про розголошення персональних даних дитини.»

Вона теж погрожуватиме судом, як і він. Хоча годі було й розраховувати, що десь в поліції сприймуть такі звинувачення навсправжки.

Палець натиснув «надіслати», і на серці стало тихше.

***

Коли приїхали до маєтку, вона витріщилась на трохи зігнуту фігуру Влада, що маячіло біля паркування. Він стояв біля борту чорного автомобіля.

Макс теж був там — спокійний, темний, із тією самою мовчанкою, що змушувала дивитись на нього принаймні двічі. Поруч — ще один охоронець, напоготові.

— Я поговорю з ним сама, — Аліса рішуче пішла до Влада.

— Сідай у машину, — кинув Макс.

— Це моя справа, Максе.

— В машину, — гримнув він, а Влад задоволено посміхнувся і кивнув Максу навіть змовницьки — мовляв, так її, щоб не лізла в чоловічі справи.

Тіло мимоволі послухалось. Вона стиснула щелепу, але мовчки відкрила дверцята й сіла всередину. Скло не було тонованим — вона бачила все.

Макс зробив півкроку до Влада.

— У мене донька, — сказав Влад. — Я не про Алісу, її забирайте. Я про дитину. Я можу... претендувати. На... дещо. З вашої доброї волі.

Він говорив з натягнутою усмішкою, намагався виглядати впевнено, та був слизьким, улесливим. Нікчемним. Пальцями шарпав край куртки.

Макс не зрушив.

— З моєї доброї волі, — повільно вимовив він, — ти претендуєш на шанс зникнути з поля зору моєї дружини й її дитини — і не мати наслідків своїх дій. Але ця преференція не безстрокова.

Він не підвищував голосу. Не робив жодного різкого жесту.

— Ви думаєте, я боюся вас?

— Я думаю, ти не здатен уявити, що я зроблю, якщо ще раз наблизишся. — Макс кивнув охоронцеві. — Проведіть.

Влад рушив повільно, але з кожним кроком його кроки ставали швидшими.

Аліса в машині сиділа рівно. Макс сів поруч. І навіть тоді не глянув.

Вона зітхнула.

— Якщо ти вигнав мене зі своїх справ, не треба ще й із моїх.

— Це не твої справи, — спокійно відповів він. — Це безпека.

— Я можу тепер вийти з твоєї машини і піти до твого дому?

Він подивився з докором: надто дешевий трюк — спробувати його зачепити, підкресливши, що нічим не володіє. Могла б вигадати щось більш влучне.

Вона й хотіла б. Але Соня чекала в дитячій, і в ній — жодної частини Влада.

***

Аліса зупинилася, ніби вдарилася об невидиму стіну.

— Подивись, — тихо сказала Олені.

На будівлі — блідий банер: «Здається в оренду». Білі пластикові літери обвисли, мов уперше за місяці побачили сонце.

Колись це було її місце. Колись, коли вона була щаслива.

Фасад відлущився, вікна — заклеєні відсвітами старих афіш. Але вона б відчула це приміщення навіть із заплющеними очима.

Згадка відгукнулась у животі — як спазм.

Тут була її крамничка — колись її мрія, тепер порожня коробка.

Двері ще не дзеленчали — вона тільки відчинялася. Простір — невеликий, але затишний. Світло тепле, трохи кавово-жовте. На полицях — авторські свічки, пакування з маркуванням вручну, листівки з каліграфією. Хенд-мейд без крикливості.

Тоді Влад повернувся вперше з того дня, як прожогом тікав від неї, від її повідомлення про вагітність.

Просто з’явився, без попередження. Стояв на порозі, ніс каву й трохи зім’ятий букет. Очі блищали, голос був лагідний. Казав, що був дурень. Казав, що подорослішав. Що пошкодував одразу, як пішов.

— Я хочу бути з вами, Алісо. З тобою і з донькою. Я зрозумів, що ви мені потрібні. Назавжди.

Вона довго мовчала. Потім дозволила взяти Соню на руки.

Наступні тижні — як з медового сиропу. Влад був ніжний, турботливий. Готував вечерю, купував фарби для Соні, вкручував лампочки в крамничці. Допомагав оформлювати товар, робив фото для сторінки.

— Ми маємо розширюватись, — сказав одного вечора. — У тебе талант, Алісо. Але це вмре, якщо не виросте. Інтернет забирає клієнтів. Нам потрібен онлайн-магазин. Сайт. Реклама. І запаси товару, помічники. Щоб масштабуватися — потрібні інвестиції.

Він говорив, ніби справді вірив у це.

— Це твоя мрія. Я тут, поруч, щоб її здійснити. Для тебе.

— Я не знаю, як дам усьому раду.

— Даси. Ми разом.

Аліса підписала папери. Кредит був великим, але з відстрочкою. Вона бачила лише майбутнє.

А потім — він зник.

Здалося — на день. Потім — на тиждень. Потім — назавжди.

Телефон — поза зоною. Повідомлення — без відповіді. В офісі банку вона дізналась, що гроші вже зняті. Готівкою. І що другий підписант — Владислав П. — справді був у базі як співвласник бізнесу.

І все.

Аліса дихала, стоячи біля вітрини, де колись лежали її свічки. Тепер там — пил. І її власний відбиток, невидимий, але ще теплий.

— Ти тоді ще довго вірила, що він повернеться, — обережно сказала Олена.

— А тепер він пише Соні, — Аліса говорила повільно, без жалю.

Всередині, десь під ребрами, із гіркоти проростала крига.

***

Аліса зняла пальто, скинула чоботи, пройшлася босоніж по чистій теплій підлозі й зазирнула в дитячу. Вже за порогом відчула запах пластиліну, фломастерів, чогось блискучого — і того особливого творчого безладу, який інші називають катастрофою.

— Соню?

— Тут! — голос долинув із-за крісла.

Соня сиділа навпочіпки, щось вирізала. Поруч — коробки з фарбами, олівцями, стразами, ґудзиками й глиною. На столі — розмазана веселка, на стіні — щось із трьома очима й п’ятьма лапами.

— Ти це... куди вже іще? — Аліса придивилась.

— Малюю. — Соня задоволено тримала фігурку з глини. — Це кіт. Магічний. Він може міняти колір, стрибати у сни і наслідити мамі в штанях!

Аліса втиснулась у двері.

— Що зробити?

— Ну ти ж казала! — пояснила дочка з усмішкою. — «Наслідив у штанях!» — і показала руками, як саме.

А тоді додала контрольний:

— Чортів Макс Дамням!

Аліса заклякла. Серце гупнуло об ребра. Вона була абсолютно впевнена, що Соня тоді не чула.

— Соню… е-е…

— Це весело! — Соня махнула глиною. — Я йому зробила сліди в штанях! Он дивись!

На спідньому боці кота — чіткі відбитки пальців, заляпані блискітками.

Аліса обхопила голову руками.

— Ти комусь це казала?

— Ні, — часто захитала головою дівчинка. — Але якщо хтось спитає — то сам винен.

Аліса вже хотіла відповісти, але відчула на спині погляд і з завмиранням серця озирнулась. Макс стояв в завжди прочинених дверях дитячої. В очах — іронія, в кутиках губ — відверта усмішка.

— Усе гаразд? — голос був спокійний, але зацікавлений.

— Звісно, — Аліса швидко смикнула Соню за футболку. — Ми просто творимо.

— А що з твоїми штанами? — його погляд ковзнув униз.

Аліса глянула. Так, на коліні чіткий фіолетовий слід у формі котячої лапи. З блискіткою. І, здається, з написом «кхе».

— Малюємо, — буркнула вона, встаючи.

Макс кивнув і пішов, не коментуючи більше ні слова. Але вона бачила — він почув усе.

Аліса затрималась у дверях. Подивилась на кота, на сліди, на Соню, яка щось наспівувала. І відчула, як у ній щось стискається, але вже не болісно — щільно. Наче світ, що втратив форму, знову обгортає знайомі контури.

***

Аліса перевдягнулась. М’які штани, тонка футболка, волосся в безладному пучку — усе, що могло бодай трохи повернути відчуття себе. Вона щойно завершила розкладати на поличку нові малюнки Соні, коли двері клацнули.

Макс зайшов без стуку. Подивився на неї, на підлогу, на ледь затерті сліди фарби на штанях.

— То що в тебе зі штанями? — сказав спокійно, але очі блиснули.

Аліса скривилась.

— Не смішно.

Та усмішка сама зрадницьки ковзнула її вустами. Вони обидва знали, що то було смішно. І що не зовсім.

Він не говорив, лише дивився — довго, ніби розбирав її на частини. Ніби шукав, де саме вона зламається — чи що захоче першою. В її животі завмерло щось вузлувате.

Він наблизився. Без різких рухів, ніби серед них не було тижнів холодної дистанції. Ніби вони давно були близько.

Аліса не дихала.

Він простяг руку, торкнувся її щоки — легко, повільно, ніби пробуючи... Пальцями — кута губ. М’яко, але з вагою. Її серце обірвалось і знову почало битись — удари були глухі, зсередини об ребра.

Він нахилився, поцілував у шию. Пульс. Під підборіддям. Найвразливіше, незахищене місце. Вона була безсила хоч спробувати опиратись. Його руки ковзнули по її спині, зупинились на талії, а тоді — під тканину. Шкіра зреагувала, як притиснута до вогню.

Він розгортав її повільно — не поспішав, не питав, провів пальцями по хребту. Вона відчувала, як зупиняється на кожному хребці. Чула кожен дотик, кожну паузу, кожне мовчання між рухами.

Він стис її стегна, підняв на руки, як річ, яку не збирається випускати. Поклав на ліжко. Розглядав. Її погляд був розмитий, але відчуття — яскраві, як полум’я. Його долоні — важкі, розпечені. Його тіло — мов механізм, що працює чітко, але з живою, пристрасною метою.

Він обійняв, притиснув до себе, його пальці стискали її стегна з жаром, але без агресії — з чітким наміром. Вона вигнулася, відчуваючи, як її тіло відповідає, як гине вся логіка.

Вона зойкнула, коли він увійшов — не від болю, а від заповнення. Від того, що не лишилось нічого, крім нього. Не лишилось слів. Тільки подихи, рухи, пальці, спина, яка прогнулась, коли він притис її глибше.

Макс тримав ритм. Тиснув. Вона вчепилась у нього, відчуваючи, як тіло починає тремтіти, як струм. Він нахилився, вдихнув запах її волосся і прошепотів їй у вухо:

— Ти пахнеш, як сон, який не хотів прокидатись.

Аліса зітхнула. Усе всередині йшло хвилями. Вона втрачала себе — і хотіла цього.

Коли вони затихли, він підвівся. Не торкнувся її більше, не поцілував. Взяв сорочку, натягнув її не поспішаючи і пішов до дверей. Звідти ще раз подивився — спокійно, втомлено. Полегшено. Двері зачинились м’яко.

«Секс між нами — це зручно. Для обох», — згадала вона.

«Справді, зручно», — подумала. А тоді, вже заплющивши очі:

«Тільки чому так боляче, коли він іде?»