Раді Вас бачити!

Незвично теплий грудень все ще не був схожий на зиму. Дощ змінювався яскравим сонцем, наче почалося бонусне бабине літо. На терасі товклися три надто різні постаті. Катя, Ігор і Соня згинали аркуші паперу, перетворюючи їх на журавликів. Білі фігурки вже вишикувались у колону на парапеті — мов караван, що вирушає в небо.

Катя поправила рудий кудрик, що падав на очі.

— Ігоре, твій журавлик схожий на голуба, — сказала вона, легенько штовхнувши його плече.

— А у мого крила трошки різні, — критично розглядала наступного. — Але ж і ми всі різні, а летимо разом.

Соня підняла погляд.

— А ти загадав бажання? — спитала в Ігоря.

Той злегка посміхнувся і кивнув.

— Якщо скажу, не збудеться.

— То придумай ще одне, — порадила Катя й поклала нового журавлика на камінь. — Про всяк випадок.

Соня, висунувши кінчик язика, старанно загинала аркуш, її срібний свисток на шиї відбивав світло.

У холі, за скляними дверима Лаура тримала планшет, наче броню. На екрані — візуалізація яскравого простору, де круглі столи, м’які крісла і дитячі малюнки на стінах. Вона розвернула екран до Аліси:

— Це центр розвитку. Там і арттерапія, і математика через танець. Дитині потрібні однолітки. Не лише дорослі, які носять її, як кришталь.

— Ти хочеш випровадити її? — Катя сміялася, почувши з тераси частину розмови. — Лаура, це змова!

Лаура не відвела очей від планшета:

— Я просто знаю, що вона готова бути з-поміж інших.

Соня подивилась знадвору і махнула рукою. Її рух був легкий, як пір’їна. У відповідь Аліса підняла пальці в знак «ок» — мовляв, бачу. Але посмішка не дійшла до очей. Телефон у її руці не відповідав.

— Поза зоною, — пробурмотіла. — Знову.

Вона набрала інший номер, вже майже з відчаєм. Гудки — і знову нічого. Вийшла в коридор, знайшла Макса у кабінеті.

— Я так і не зрозуміла, що сталося з моїми людьми. З моїм минулим. Влад, я можу ще зрозуміти — але Олена? Вона була єдина подруга. Не вірю, що це якось обійшлось без тебе.

Макс помовчав, очевидно роздумував. Тоді закрив ноутбук і сказав:

— Ні. Не обійшлось.

— То?

— Ходімо.

***

Макс зупинив машину біля будівлі, де колись була еко-крамничка Олени. Тепер там пульсувала кальянна: неонові вивіски дзижчали над входом, зсередини лунала музика, пахло м’ятним димом і солодкими фруктами. Аліса штовхнула двері, і вологе повітря обійняло її, не звичним запахом лавандового мила чи кави, а штучними плющами на стінах і приглушеним світлом, що дробилося в скляних келихах.

У дальньому кутку Влад реготав, розповідаючи щось бармену, його рука стискала склянку з кольоровою рідиною, що плескалася в такт жестам. Його худі з вишитим логотипом кальянної сповзло з плеча. Олена сиділа поруч, схрестивши ноги, її сорочка, розстебнута на один ґудзик нижче пристойного, спалахувала блискітками від кожного руху.

Аліса завмерла.

— Все, що я зробив — відкупився від Влада, — сказав Макс. — Дав йому гроші, на які вони відкрили це місце. Але про твою подругу знав від початку. Вони разом провернули і махінацію з твоїм кредитом. Вмієш обирати.

Аліса втримала спокій, стиснувши кулак у кишені, і повернулася до Олени.

— Чому тут? — лише запитала вона.

Олена знизала плечима, її нігті клацнули по стійці, залишаючи ледь помітний слід на лакованій поверхні.

— Ти ж вибрала це місце колись, — відповіла вона, у очах пробивалася насмішка. — Зручне, знайоме місце з гарним трафіком. Чому б не повернутися?

Влад відкинувся на стільці, його склянка грюкнула об стійку.

— Ну нарешті, — сказав він, його голос звучав зухвало, але очі бігали. — Що, Алісо, прийшла повчати? Чи кальян замовити?

Аліса вдихнула, відчуваючи, як образа обпікає горло, але вона пережила Савича — то це не зламає. Вона глянула на Олену, шукаючи в її обличчі хоч краплю вини, але побачила лише порожню впевненість.

— Ти знала, що я довіряла тобі, — сказала Аліса, її голос став твердішим. — І продала мене за що? За це? — Вона кивнула на Влада.

— Ти б не зрозуміла, — пробурмотіла Олена. — Ти ніколи нічого не розуміла.

Влад пирхнув.

— Не драматизуй, — кинув він. — Усе чесно.

Це було як завгодно, але не чесно.

Аліса стояла мовчки. Ні гніву, ні крику. Тільки спокійна, густа тиша.

— І що тепер? — спитала вона, але ні в кого конкретно.

— Тепер вони підуть, — сказав Макс і звернувся до тих двох.

— Вся ця будівля моя, — відповів Макс. — А ви навіть не сплатили вчасно оренду.

Охоронці, в темних сорочках і без жодного знаку приналежності, з’явилися з-за дверей, мов з повітря. Влад схопився, його склянка перекинулася, рідина розтеклася по стійці. Олена різко встала, сумка з колін впала на підлогу, брязнувши застібкою.

— Ти не посмієш, — вигукнула вона, її голос тріснув від паніки. — Ми вклали все!

— Ви вкрали все, — відповів Макс, його очі були холодними, як грудневий асфальт. — Забирайтеся.

В машині вона відчула втрату, але не так сильно, як очікувала. Зрештою, вона витримала і значно сильніші удари. Зрештою, тепер вона не була сама. Чи була?.. Аліса скосила очі на Макса. Нічого ще не було вирішено.

***

Надвечір вони сиділи у кабінеті Макса. Лавочка під вікном — та сама, яку Аліса пам’ятала ще з першого вечора — була зайнята. Катя, у темно-зеленій сукні, говорила щось з піднесенням. Ваців сидів поруч, трохи розвернувшись, уперся плечем у спинку лави. Він не перебивав, лише іноді усміхався — не губами, а очима.

— Якщо він знову зник, — сказала Катя. — То нам все ще загрожує небезпека.

— Не загрожує, — відповів Ваців. — Просто повір.

Аліса повернулась до столу. Макс тримав у руках теку. Мала бути серйозна розмова, та Аліса раптом бовкнула:

— Соня хоче козу, Та я спробую обійтись кошеням.

Макс підійшов і простягнув їй папери.

— Це — дарча. Вся будівля з кальянною тепер твоя. Можеш використати її під новий офіс «Полум’я надії». Або під що захочеш.

— Це крім того мільйона, що мав би надійти тиждень тому? — нарешті спитала вона про головне.

— Мільйона… — Макс покрутив в руках запальничку. — Так… Або — це весільний подарунок. На наше справжнє весілля.

Аліса кліпнула, ніби не одразу повірила в реальність цієї миті. У мить, коли здійснилася її мрія, вона не знайшла, що сказати. Вона так довго готувалась до усіх можливих варіантів цієї розмови… А стояла і мовчала, як бовван. Отямилась, лише коли Макс наблизився до неї впритул:

— Обирай.

Двері прочинилися і голова Ваціва голосно порушила момент:

— Вам пункт номер сім в угоду писати?

Макс мовчки кинув у нього теку, та вона лише відлетіла від хутко зачинених дверей. В коридорі задзвенів сміх Каті.

— Ваців… — сказала Аліса, не зважаючи на Макса, що навис над нею і підняв її підборіддя, щоб пильно зазирнути в очі. — Ти знаєш, що він закоханий у Катю? Це була б…

Та він не дав їй договорити. Він притиснувся до її губ — нестримно, неочікувано, з тією напругою, яка не терпить жодних слів. Всі думки з її голови одразу вилетіли.

— Зосередься, Алісо, — збуджено прошепотів Макс.