Раді Вас бачити!

Двері маєтку грюкнули з такою силою, що люстри заскиглили кришталевим дзвоном. Макс увірвався всередину, його закривавлена сорочка тріпотіла клаптями, комір висів, мов шмат ганчірки, темні плями засохли на грудях. Піт стікав по шиї, залишаючи солоні доріжки, а волосся, скуйовджене, липло до чола. Він спіткнувся об край килима, хапаючись за поручень сходів, пальці ковзнули по холодному металі. Рвучко вхопив себе за волосся, ніби хотів вирвати разом із думками, і шпурнув ключі від машини — вони задзвеніли, ковзаючи до плінтуса, де зупинилися біля зірваного ґудзика від чиєїсь куртки.

Ваців влетів слідом, штовхнув двері кабінету, його черевики заскрипіли по паркету. Чорний костюм гнувся складками, краватка звисала, мов мотузка, а на вилиці багровіла свіжа подряпина, тонка цівка крові вже засихала. У руці він стискав планшет із тріснутим кутом, екран якого блимав червоними сповіщеннями. Темрява кабінету ковтала світло, штори гойдалися від протягу, а ноутбук на столі миготів кадром ювілею — Аліса стояла на сцені, її сукня виблискувала під софітами. Макс перекинув стопку паперів зі столу, вони розлетілися, ніби сполохані птахи, і впав у крісло, але одразу схопився, грюкнувши кулаком по спинці. Шкіра тріснула, залишивши на кісточках садно.

— Як ми це допустили? — Макс закричав, скидалося, що він зовсім не володіє собою. — Перед камерами, перед усіма!

Ваців кинув планшет на стіл, його пальці нервово крутили антену рації, що тріщала повідомленнями від охорони.

— Ми не розрахували, що вони наважаться просто в натовпі, — тихо, але твердо сказав Ваців, не підходячи близько. — Ми готували маршрут до Карпат. Машина чекала. Ми знали, що напад станеться по дорозі. Або вночі. Але не отак, відкрито. Не з камерами.

Макс підняв голову.

— Треба було вивести її одразу зі сцени в машину і вивезти. Чи взагалі не давати виступати.

— Ти не винен. — Ваців врешті наблизився, поставив планшет на край стола. — Вони краще розрахували. Вук чекав, що ми попередимо удар у маєтку, не в залі. Підстрахувався, раптом ти вчиниш не за планом.

Макс не відповів. Підійшов до вікна. Тремтіння штор було єдиним рухом у цьому кам’яному повітрі. Усі дрони давно відлетіли, але в уяві Макса ще миготіли їхні вогні. Він уперся руками в підвіконня, вдихнув глибоко, але кисню стало ще менше. Пил, метал, кров. Усе в одному ковтку.

— Я не зроблю цього знову, — сказав нарешті. — Цього разу я не віддам її.

Ваців мовчки кивнув.

— У нас буде час, — додав він. — Ми вдамо, що йдемо на поступки. Але ми вже маємо лінію на Вука. І ми витягнемо її.

Охоронець Ігор зазирнув у двері, його кремезна постать заповнила прохід. Світла скроня блиснула під світлом люстри, пальці крутили регулятор рації, ніби шукаючи зв’язок із кимось далеким.

— Що з Новаком? — буркнув він, його голос тремтів. — Він у лікарні, але що там?

Ваців відмахнувся, його рука різко змахнула повітря, ніби відганяючи муху.

— Живий. Працюй, Ігорю.

Ігор відступив, але його чоботи гупнули в холі, відлунюючи тривогою. Лаура навшпиньки пройшла повз прочинені двері, схожа на привид. Її сіра сукня гойдалася, піднос із кавою тремтів у руках, блюдце дзеленчало, коли кава хлюпнула через край. Вона зупинилася, почувши крик Макса, її обличчя зблідло, але вона поспішила далі, зникаючи в тіні сходів.

— Тільки не повторюймо п’ятирічної помилки, — сказав Макс. — Тоді я здався. Я зробив усе, а отримав...

Він не договорив. Уперся кулаками в підвіконня. Очі залишались порожніми, але тепер у цьому було не безсилля. Холод. Намір.

— Зараз я не поступлюсь, — сказав він. — Але вони подумають, що я зламався. Дай мені час. Нехай усі повірять.

— Вже працюємо, — сказав Ваців. — СБУ теж на зв’язку.

***

У кабінеті стало темніше, хоча лампа не згасала. Світло її ледь сягало книжкових полиць, зате виразно освітлювало стіл — усипаний аркушами, флешками, конвертами. Вікно лишалося прочиненим, пориви вітру коливали край портьєри, і той ляскав об підвіконня, як прапор. Повітря пахло гаром — мабуть, запалили димову шашку для розгону журналістів.

Лаура з’явилася на мить — принесла піднос з чаєм, поставила мовчки на край столу, ковзнула поглядом по ноутбуку, де все ще завис кадр ювілейної трансляції.

— Щось треба? — спитала Лаура.

— Ні, — коротко відповів Макс.

Вона вийшла, зачинивши за собою двері. І майже відразу ті прочинились знову.

Увійшов Савич.

Він ішов повільно, з тією неквапністю, яка видає людей, що давно вирішили все за інших. Його сірий костюм був так само ідеально випрасуваний, як і на початку ювілею. Запонки з темного металу блищали в світлі лампи. Волосся гладко зачесане. Жодної подряпини, бодай складки на коліні.

Макс не підвівся. Лише нахилився до столу і глянув на нього з-під лоба.

— Важкий день, — сказав Савич, сідаючи в крісло. — Не думаю, що хтось із нас хотів цього.

— Вона ще жива? — спитав Макс.

— Якби ні — я б тут не сидів, — відповів Савич. — Вук... погарячкував. Але він не ідіот.

— Ти його голос? — Макс різко відкинувся на спинку. — Чи тільки вухо?

— Я той, хто прийшов домовитись. За тебе, Максе, шкода. За Алісу... ще більше.

Він зняв годинник, поклав на край стола, поруч із візиткою без написів.

— У тебе є вибір, — промовив Савич. — Просто відіграй назад. Оголоси, що це був піар-крок, що фонд — твій. І вона повернеться.

— Ти що, думаєш, я повірю? — вигукнув він, голос тріснув, як гілка під вагою. — — Я вже грав у це. І в мене лишився тільки труп. Вук хоче фонд? Нехай покаже Алісу! Живу!

Савич нахилив голову, його губи скривила тонка посмішка. Він розвів руками, ніби шкодуючи за Максом, але слова падали холодно, як камені в криницю.

— Я засмучений діями Вука, Максе. Я лише передаю їхню пропозицію.

Макс нахилився вперед. Тінь від лампи впала на його руки.

Пауза. Савич мовчав.

— Тоді, п’ять років тому, я погодився. Але попросив побачити Єву живою. Вони не змогли. Бо її вже не було.

— То цього разу зроби по-іншому. — Савич торкнувся запонки, поправив її. — Підпишеш — і все закінчиться.

— Я побачу її, — перебив Макс. — Якщо вона жива — тоді говоримо. Якщо ні — ти отримаєш порожній кабінет і погану пресу.

Савич нахилився ближче, майже в півголосу.

— Не кидай виклик, Максе. Не тепер.

Він зітхнув і встав.

— Я передам. Думаю, вони погодяться.

— Скажи їм, — Макс говорив повільно, — якщо вони хочуть підписів — нехай дають докази. Інакше — ніхто нічого не отримає.

Савич підібрав візитку, годинник. Рухи були повільні, мов у танці.

— Час іде, Максе. Вони не чекатимуть вічно.

— І я теж, — відповів Макс. — Передай їм це.

Коли двері зачинились за Савичем, Ігор, що стояв у коридорі, промимрив:

— Зденек би такого не допустив... Він її краще охороняв.

Макс не відповів. Підійшов до вікна. Вивів пальцем риску на запітнілому склі.

На вулиці знову з’явилися дрони.

***

Двері зачинились м’яко, майже беззвучно. Макс стояв біля столу, не зрушуючи з місця. Тільки пальці його ледь-ледь ворушились, ніби відчували на собі ще тепло повітря після виходу Савича. Тиша в кабінеті здавалася надто густою.

Ваців повільно пройшов до книжкової шафи, витягнув одну з полиць і натиснув кнопку, сховану за корінцем старого тому. В шафі клацнуло, потім з’явився прихований сейф. Звідти Ваців дістав невеликий темний кейс.

— Здавалося, ми прорахували все, — сказав він. — І все одно вони нас переграли.

Макс мовчав. Його погляд ковзав по столу, але зупинявся щоразу на одному місці — там, де тільки-но лежала візитка Савича.

— Ми не можемо просто сидіти, — озвався Ваців. — Але маємо бути точними. Без зайвих емоцій.

Макс сів у крісло, відкинувшись назад. Його рука ковзнула до підлокітника, зупинилась. Потім повільно зімкнулася в кулак.

— Я зроблю все, як треба.

Ваців кивнув.

— У нас є підтримка. СБУ не вийде напряму, бо все ще немає підстав. Але вони чекають. Як тільки Савич піде на угоду, ми замикаємо його в кільце. Ми не самі, Максе. Нарешті. За всі ці роки.

Макс глянув на нього.

— Ти вірив, що вони погодяться?

— Якщо чесно? — Ваців скривився. — Ні. Але після твого кроку на ювілеї вони втратили терпіння. Тепер у них усе палає.

Макс кивнув, підвівся, підійшов до вікна. Там, за портьєрами, мерехтіли вогні. Вогні, серед яких десь тримали Алісу.

— Ти думаєш, вона жива? — спитав він, не відриваючи погляду від темряви.

— Думаю, вона сильна. — Роман підклав кейс на стіл. — Але нам потрібно кілька днів. Щоб вони повірили. Щоб зв’язались із Круком напряму. Щоб він сам підписав. Це наш єдиний шанс його дістати.

Макс вдихнув глибше, повільно, як перед пірнанням.

— Вона вже довела, що може багато витримати.

— І ще одне. — Ваців витягнув зі своєї кишені невелику картку. — Якщо щось піде не так — ти не сам.

Макс прийняв картку, не глянувши. Просто сховав у внутрішню кишеню піджака, як звичне послання, що чекатиме свого моменту.

З коридору долинув звук дверей. Хтось говорив з охороною. Макс повільно повернувся до столу.

— Цього разу ти не зробиш тих самих помилок, — промовив Роман. — Бо цього разу ти вже все знаєш.

Макс стиснув щелепи.

— Я більше не втрачатиму.

***

Світло настільної лампи згасло ще кілька хвилин тому — перегоріла лампочка. Макс не рухався, сидів у тиші, притулившись потилицею до високої спинки крісла. На столі блимав чорний телефон — не його основний, а той, що тримали лише для «особливих випадків». Лінія, на якій не було збережених номерів. Залишений для ситуацій, які ніхто не хоче обговорювати вголос.

Він нахилився, натиснув кнопку прийому виклику. У динаміці — мовчанка. Потім клацання, ніби з'єднання, й коротке дихання. Чоловічий голос, змінений, глухий:

— Ти побачиш її.

Макс зупинив подих.

— Коли?

— Завтра. О дев’ятій. Будеш сам.

— Де?

— Адресу отримаєш зранку. Якщо приведеш кого-небудь — вона зникне. Назавжди.

Макс дивився в темряву. Лампа не горіла, лише з вулиці падало тьмяне світло дронів, що повільно курсували над садом. Їхні червоні вогні прорізали ніч, лишаючи відблиски на склі.

— Я зроблю все, що треба. Але ти маєш дати мені знак, що вона жива, — сказав він.

На іншому кінці знову мовчанка. Потім шелест, ніби передача телефону — і дівочий голос, слабкий, захриплий, ледве чутний:

— Максе…

Він здригнувся. Звуки спотворені, але це була вона. Голос, який він пізнавав навіть уві сні.

— Алісо! — крикнув він.

— Не треба кричати, — знову чужий чоловічий голос. — Тепер ти знаєш. Завтра. Без фокусів.

Зв’язок обірвався. Екран згас, кабінет поринув у повну темряву.

Макс сидів нерухомо ще кілька секунд. Тоді піднявся. Обличчя його вже не було розгубленим — гострі риси загострились ще дужче. З’явився спокій. Готовність. Розуміння, що робити далі.