Раді Вас бачити!

Савич вискочив із машини, його чоботи гупнули об потріскану бетонну доріжку, що вела до старої комори. Нічне повітря кусалося холодом, пахло гнилою травою й вихлопами. Двоє його людей — один із насунутою до брів вицвілою бейсболкою, інший із тонкою шиєю, обмотаною шарфом — уже чекали біля входу, тримаючи ліхтарі, що кидали вузькі промені на облуплені двері. Савич не глянув на них, лише різко махнув рукою, ніби відганяючи комаху. Його пальто, що завжди сиділо бездоганно, тепер зминалося на плечах, наче трималося на одній силі волі. На комірі блиснула золота шпилька у формі ворона, але виглядала вона не як прикраса, а як трофей, вирваний із чиєїсь плоті.

Комора смерділа пліснявою й старими ящиками, складеними в кутку. Аліса сиділа на металевому стільці, її зап’ястя давили стяжки, що в’їдалися в шкіру. Сукня з ювілейного вечора фонду звисала з одного плеча, подрана на подолі. В очах проривалось з-під звичної маски щось дике й відчайдушне.

— Вставай, — кинув він.

Аліса звелася, її коліна ледь тримали, але вона випрямила спину. Помітила, як Савич уникав її погляду, чого раніше не бувало. Щось пішло не так, і це читалося в його різких рухах, у тому, як він раз у раз озирався на двері.

— Що сталося? — спитала вона тихо, але не слабко, ніби перевіряючи його.

Він різко повернув голову, його губи скривилися в посмішці, що більше скидалася на гримасу. Але промовчав.

Охоронець міцно взяв її під лікоть, натискаючи саме в тому місці, де вчора лишився синець. Другий, уже відчинив двері фургона. Аліса спіткнулася на порозі, але втрималася, її пальці несвідомо торкнулися свистка, що висів на шиї. Тонкий металевий ланцюжок холодив шкіру, і в її голові промайнула Соня — налякані нічним виїздом очі і маленький кулачок, в якому вона затисла подарунок від Григіра Новака. Соня в безпеці. А вона сама… «Макс врятує», — подумала вона. Але з кожним новим поворотом машини, з кожним гальмуванням, яке не мало логіки, надія танула.

Савич сидів попереду. Його плечі не ворушились, руки склав на колінах — так сидять ті, хто або вже все вирішив, або зламався.

Коли зупинились, він обернувся до неї. Очі були сухі, без натяку на роздратування.

— Підписи більше не потрібні, — мовив. — Ти — вже не актив. Просто вантаж. І я не надто думаю, що з тобою буде, якщо мені стане нудно. Розумієш?

Вона кивнула. Не згоджуючись, не погоджуючись. Просто щоб не відповідати.

Її витягли з машини, повели між складськими корпусами — далі, до закинутого цеху з вибитими шибками. Один із супровідників штовхнув її вперед, але Савич зупинив його підняттям пальця.

— Не ламай. Ми ще не в театрі.

Аліса оглянулась. Він стояв позаду, дмухнув дим із сигарети вбік, не дивлячись на неї. Потім додав:

— Я хотів привезти тобі компанію. Руду дурепу, яка ще досі закохана в мене, мов школярка.

Вона повернулася різко. Серце опустилося кудись до живота.

— Катю? Що ти з нею зробив?

Савич насупив брови — не з гнівом, а з втомленою гримасою людини, якій набридли одні й ті самі запитання.

— Нічого не зробив, — відповів він, і в його словах бриніла зловтіха, як у жорстокої дитини, що розчавила жука. — Просто змусив її... ну, скажімо, переглянути свої уявлення про мене. — Він затягнувся і хмикнув. — У прямому сенсі. Тепер, думаю, вона навчиться не довіряти. Зрештою, я зробив послугу — нагадав твоєму чоловікові, що в нього не лише ти. І що я досі вільний. Я просто поряд. Завжди. Нехай боїться.

Його погляд ковзнув по ній так, ніби оцінював деталь, що вийшла з ужитку.

— Дві жінки — це зайве. Ти одна — надійніша. Сидиш тихо, не пищиш, пам’ятаєш усе, що треба. І знаєш, як це — бути самій. Зовсім самій. А Катя лишиться в запасці.

Він розвернувся й пішов першим. Двоє охоронців повели її за ним, ніби нічого не сталося.

Аліса не оглядалась. У повітрі стояв важкий запах паленої деревини, десь капала вода. Вона щосили не давала вийти страху назовні. Не треба їх дратувати, треба бути зручною. Не пищати, сидіти тихо. Тільки це може продовжити їй життя.

***

Катя виринула з темряви, її силует ледь проглядався крізь густий туман, що стелився над газоном. Її сукня, колись вишнева, тепер висіла клаптями, подерта на колінах, а тонкий ремінець сумки звисав із плеча, наче переламана гілка. На зап’ясті гойдався браслет із тріснутою застібкою, що тихо дзенькала при кожному кроці. Вона йшла нерівно, її кросівки грузли в запорошеній інеєм траві, залишаючи за собою темні сліди. Нічне повітря пахло сирою землею й далеким димом, але Катя, здавалося, не відчувала холоду, хоча її плечі оголилися, а волосся, скуйовджене й вологе, липло до шиї.

Біля воріт маєтку Ваців стояв, спершись на металеву огорожу, його постать видавалася ширшою через товсту тактичну куртку з вигорілим логотипом на рукаві. Його обличчя, зазвичай бронзове від сонця, тепер здавалося попелястим під тьмяним світлом ліхтаря. Він різко випрямився, коли помітив рух, і його рука смикнулася до рації на поясі.

— Як вона пройшла? — рикнув на вартового, — Ви що, сліпі?

Той скривився, наче проковтнув цвях, коли Ваців на нього визвірився. Не голосно — але так, що в охоронця зник колір з обличчя.

— Вона пройшла через лаз, — пробелькотів той, ковтаючи слова. — Ми не знали, що він узагалі існує.

Макс стояв поруч, схрестивши руки. Погляд був не гнівний, а порожній, мов після поганої ночі.

— Він із дитинства. Я й сам забув про нього. — Він подивився на Ваціва. — Але твоя охорона мала перевірити кожен камінь. Навіть мій дитячий спогад.

— Мала, — коротко відповів Ваців і рушив до воріт, де між стовпами хиталась постать.

Катя стояла, обпершись плечем об стіну. Усім виглядом нагадувала залишки зіпсованого балу Попелюшки. Ваців ступив до неї.

— Що сталося? — спитав він, його слова падали м’яко, але з напругою, що видавала тривогу. Його очі, зазвичай холодні, тепер здавалися глибшими, ніби він шукав у ній відповідь, яку вона ще не могла дати.

Катя ковтнула, її нижня губа здригнулася, але вона втримала її, прикусивши.

— Ігор… — почала вона, її голос звучав, як тонка нитка, що ось-ось порветься. — Він покликав мене. Сказав, що мова про Макса.

Ваців зупинився за крок. Вперше не стояв над нею, як завжди, а трохи присів, щоб їхні обличчя опинились на одному рівні.

— Ти як? — коротко.

Вона дивилась не на нього, а повз. Губи були сухі, мов запорошені пилом. Але заговорила майже одразу:

— Він... він нічого не зробив. Тобто… Вони посадили мене в машину… А тоді… він відпустив.

— Якого чорта ти пішла до нього? — слова Макса, а особливо докір у голосі вдарив, як ляпас. — Таємно, без слова? Він твій ворог, Катю, і наш!

Катя різко підняла голову, стиснула ремінець сумки так, що кісточки побіліли.

— Звідки мені знати? — Її голос злетів, майже зірвався на крик. — Ти хочеш, щоб я поводилася правильно, але я не знаю правил! Ви всі мовчите, ніби я просто бруд у повітрі!

Ваців випростався, поклав руку на огорожу, ніби шукаючи опори. Він кинув короткий погляд на Макса, і той зітхнув, провівши рукою по волоссю, що вибилося з-під коміра.

— Ходімо, — сказав Макс, його голос пом’якшав, але зберігав твердість.

Вони рушили до будинку, Катя плелася позаду, а Ваців ішов поруч і час від часу уповільнював кроки, щоб не обігнати. Макс ішов попереду, його пальто гойдалося, як крила птаха, що злітає. У холі пахло воском від підлоги й димом від каміна, що тлів у сусідній кімнаті.

— До кабінету, — втомлено кинув Макс. — Раз ти вже влізла, то слухай.

У кабінеті було тихо, як після вибуху. Ваців стояв біля столу, Макс — поруч із вікном. Перед монітором сидів Новак, він лише здивовано подивився на Катю і далі втупився в екран. Його права у бандажі була притиснута до тіла, а лівою недбало гортав карту на екрані.

— Савич стоїть за всім, — сказав Ваців. — Від початку. Включно з Євою.

Катя кліпнула, але більше не ворухнулась. У повітрі запах кави й металу здавався недоречним. Як і весь цей день. Її очі не наповнились сльозами, не було й обурення — лише тиша, як після розпаду молекули.

— Савич і є Крук, — продовжив Роман.

— Єва… — прошепотіла вона, її голос був ледь чутним, як шелест листя. — Він… убив її?

Макс кивнув.

— Він грав із нами всіма, — сказав він. — І з тобою. З тобою найжорстокіше.

Катя опустилася на стілець, її коліна підігнулися, ніби хтось вирвав із неї опору. Вона не плакала, але її дихання стало уривчастим, як у людини, що задихається. Вона слабко повела рукою, наче шукаючи щось, що могло б повернути їй минуле. Савич, якого вона знала з дитинства, його сміх на пікніках, його рука, що поправляла їй шарф у школі, — усе це розсипалося, як попіл.

— Чому він відпустив тебе? — спитав Ваців, його голос був низьким, але не грубим, ніби він боявся зламати її остаточно.

Катя похитала головою, її волосся впало на обличчя, приховуючи його.

— Він у відчаї, — сказала вона. — Але це не людяність. Він сказав… що Аліса — його синиця в руках.

Макс різко встав, його стілець заскрипів по паркету. Він підійшов до вікна, провів рукою по холодному дереву підвіконня.

— Тепер він готовий на все.

Ваців кивнув.

— Він один, — сказав він. — Його люди або в СБУ, або розбіглися. Але це робить його небезпечнішим.

— Ви знали, що він… — Вона не договорила, її голос затих, але питання повисло в повітрі.

Макс повернувся.

— Ми знали, — сказав він. — Але тепер ти теж знаєш. І ти залишаєшся тут. Під охороною.

Катя кивнула. Її обличчя, змучене й бліде, виглядало старшим, ніби правда про Савича вирізала з неї частину душі.

***

Катя стояла біля вікна. Вона тримала руки вздовж тіла, її пальці ледь торкалися шва на сукні стегні, ніби шукаючи точку рівноваги.

— Чому ж його відпустили? — Катя порушила тишу, її слова пролунали тихо, але з наполегливістю, що змусила повітря в кімнаті напружитися. Її губи ледь сіпнулися, ніби вона стримувала клубок у горлі.

Ваців відкашлявся.

— СБУ вирішило, що досить його людей, — відповів він з ноткою роздратування. — Без організації він не випливе, обійшлися меншим. На нову операцію знову знадобилися б роки.

— Ми б так не зробили. — втрутився нарешті Григір Новак. — Не почали б без Крука.

Катя повернулася до нього.

— І що тепер? — спитала вона, її голос звучав, як тріщина в склі, готова розійтися.

Макс зіскочив із підвіконня.

— Заберемо Алісу, — сказав він чітко й коротко.

Катя різко нахилилася вперед.

— Що?! Як заберете? Ви знали, де вона? — Катя по-дитячому вирячила очі.

Новак відірвався від монітора і повернувся до Ваціва. Його брови звелися вгору, ніби питаючи: «Говорити?» Ваців ледь кивнув.

— Раніше штурм убив би її, — сказав Макс втомлено. — Вона була потрібна Савичу живою. Ми не ризикували.

Ваців ступив крок уперед.

— Його люди зникли, — додав він. — Але тепер він лише міцніше тримає Алісу. Це його квиток на волю. Або… Або щоб вбити її, лише б не віддати Максу.

Катя відступила до вікна, її плечі опустилися, ніби слова придавили її до землі.

— То забирайте! — Її голос зірвався на хрип, як у людини, що видихає останнє повітря.

— Зачекай, — Новак підняв ліву руку. — Встановлюємо місце. Її перевезли.

Він розвернув монітор, червона точка блимала на карті, десь за містом, де дороги розбігалися, як тріщини в асфальті.

— Як ви її знайдете?

Новак усміхнувся, його зуби блиснули під світлом.

— Свисток Соні, — сказав він гордо. — Маячок. Ми знали, де Аліса, увесь час.

— Ви… знали? — Її слова впали, як пелюстки, що відірвалися від квітки.

Макс кивнув.

— Чекали моменту, — сказав він. — Тепер він настав.

Катя опустилася на стілець, її коліна підігнулися, ніби хтось висмикнув із неї кістки. Вона тільки почала усвідомлювати, як розчавила її правда про Савича.

— Ти сидиш удома, — сказав Макс. — Під охороною. Тепер всидиш?

— Так, — виснажено прошепотіла вона, наче пошелестів вітерець.

— Готуємось, — сказав Ваців.

Він стояв біля дверей. Подивився на Катю, його брови ледь опустилися, ніби її біль пронизував і його, як голка. Він не сказав нічого, лише відвернувся і нарешті вийшов. Новак встав, взяв ноутбук і пішов слідом.

Макс зупинився біля Каті, поклав руку їй на плече.

— Я повернуся з нею, — сказав він впевнено. — Обіцяю.

Більше не озирнувся.

Катя сиділа в самотності, як у відлунні. Увесь день, усе минуле, навіть її тіло, здавалося, обернулося на розбиту раму без скла. Те, що вона вірила в Савича, любила, захищала — тепер стало її глибоким розломом.