Раді Вас бачити!

Спецгрупа зібралася біля двох чорних фургонів, припаркованих за кілометр від занедбаного маєтку. Їхні силуети ледь проглядалися в темряві, лише тьмяне світло ліхтарів вихоплювало деталі: один солдат поправляв ремінь із вигравіюваним орнаментом на пряжці, інший перекидав ніж із руків’ям, обмотаним шкіряною стрічкою. Ваців стояв біля фургона, його тактична куртка звисала з плечей, а на чоботах виднілися сліди багна. Клацнув затвор. Новак сидів у фургоні, нахилився над планшетом і гортав карту, де миготіла червона точка. Макс стояв поруч, розгорнувши паперову карту.

— Готові? — роззирнувся Ваців.

Новак кивнув, його кулон-якір блиснув, коли він повернувся.

— Сигнал чіткий, — відповів він, його слова були короткими, але впевненими. — Вона в підвалі.

Макс згорнув карту.

— Рухаємося.

Вони сіли до фургонів, двері тихо зачинилися. Машини рушили, шини зашуміли по асфальту, але всередині панувала тиша. Тільки короткі жести, стукіт по кобурі, обмацування металу і навушника. Зосередженість була густою, як туман, але ніхто не говорив.

Фургони зупинилися за пів кілометра від маєтку, військові висипали назовні, їхні чоботи чавкали по багнюці. Дім стояв темною громадою, його стіни, колись білі, тепер облупилися, а вікна зяяли чорними дірами. Повітря пахло мокрою травою й мазутом, що просочувався з покинутої цистерни неподалік. Ваців підняв руку, кинув короткий жест,

і військові розійшлися, оточуючи будівлю. Один із них, із ножем на поясі, кинув димову шашку, що з шипінням випустила сірий дим.

На ганку спалахнула сигарета. Один із охоронців встиг зробити вдих — і впустив недопалок, коли перед ним розірвалася димова завіса. Він шарпнувся назад, але вже запізно — темна постать врізалася в нього, і приклад ударив у скроню. Тіло осіло, як мішок.

Ваців і Новак проникли через бічний вхід, ступали тихо, але плитка під ногами тріщала, видаючи звук, що різав тишу. Новак тримав пістолет, його бинт на руці ледь світився в темряві, коли він вирубав вартового лівою. Той, у куртці з відірваним рукавом, осів на підлогу, його ліхтар покотився, кидаючи тіні на стіни. Ваців рухався попереду. Спустилися до підвалу, сходи скрипіли під вагою, а повітря ставало густішим, пропахлим вогкістю.

Аліса сиділа в замкненій кімнаті. Стіни були вологі, штукатурка обсипалася. В єдиному кутку світилася лампа на довгому шнурі — її світло миготіло. Вона чула — щось змінилося. Тиша стала іншою.

За дверима пролунав крик — хтось із охорони зірвався. Потім ще один. Аліса підняла голову, на обличчі з’явилося щось подібне до слуху: уважне, спрямоване всередину.

Вона торкнулася кишені. Там був свисток. Той самий. Невинна іграшка, подарована грубим, великим військовим маленькій дівчинці, щоб вона менше боялась. Аліса заплющила очі, ніби це могло принести порятунок. «Свисти, принцесо, і тебе завжди знайдуть.»

***

Макс йшов слідом за Новаком, його пальто зачепилося за іржавий поручень, він смикнув і розірвав. Знайшов двері до кімнати Аліси, з огидою подивився на старий навісний замок із облупленою фарбою.

Аліса сиділа, завмерши, і дослухалась до звуків поряд з її темницею.

Раптом двері розчахнулися від удару. Постать Макса була схожа на примару з фільму: розпатланий, закіптюжений, в руках — пістолет. Він кинувся до неї, звільнив зап’ястя. Аліса не сказала ні слова. Вона сиділа, притиснувшись до стіни, поки він не підхопив її й не втягнув до себе.

— Пішли, — прошепотів Макс.

Іззовні лунали постріли — короткі, але точні. Штурм ішов за планом. Ваців прикривав тил. Новак вибив останні двері з підвалу. Весь дім гудів пострілами, ударами, криками, командами. Аліса вибігла слідом за Максом. Її босі ноги ковзали по бруду, але вона не зупинялася.

Коли вони вийшли на двір, повітря було біле, як молоко. За кілька метрів стояли військові. Один подав знак. Макс ствердно ворухнув головою, обійняв Алісу за плечі. Вона не плакала — навіть не дихала, здавалося. Але її пальці стиснули його рукав — і не відпускали.

Ваців останнім покинув маєток. В його руках була флешка — знайдена в сейфі, в кабінеті Савича. Він коротко глянув на Алісу, потім на Макса. Кивнув. Усе.

В авто, коли вже можна було говорити, вона лише прошепотіла:

— Соня?

Макс ледь схилив голову, заспокоюючи. Ніжно торкнувся її щоки. Якби можна було передати спокій через шкіру, він би це зробив. Аліса заплющила очі. Уперше за довгий час не хотіла тікати. Її думки плуталися, але в грудях тріпотіло полегшення, ніби вона щойно вдихнула свіже повітря, вирвавшись з пожежі.

Машина рушила без шуму. Старий чорний бус — не броньований, без розпізнавальних знаків. Водій мовчав, навіть не глянув у дзеркало. На задньому сидінні — Аліса й Макс. Військові не повертались з ними. Удалині виразно вила сирена. Вона зростала, рвала повітря, але не стосувалась їх. Вони їхали геть.

Коли авто повернуло до їх дому, фару різко перетнув силует. Катя. Поверх розірваної сукні, яку так і не змінила, накинута куртка. Не по розміру, зате тепла. Вона бігла, заточуючись об щебінь. Її руки розкрилися ще до того, як машина зупинилась.

Дверцята відчинилися. Аліса ще не встигла вийти, а Катя вже схопила її — руками, плечима, всім тілом. Сльози текли з обох, але ніхто не витер їх.

***

Занедбана кімната колись слугувала технічним складом: облущені стіни, труби, що стирчали зі стелі, і гул вентиляції, який давно затих. У повітрі стояв запах іржі та забутої електрики. Сюди завели Ігоря Савича. Його щока була роздерта, на підлозі валялася золота шпилька у формі ворона — та сама, що він колись носив, наче клеймо власної непідсудності.

Ваців ішов першим, не зупиняючись. Його постава була рівною, як лінія прицілу. За ним — Новак із перев’язаною рукою та двоє військових у формі без шевронів. Обличчя — загартовані, чужі для компромісів.

— Ти мене так і не згадав? — спитав Ваців, стоячи за кілька кроків.

Савич пирхнув, обтрушуючи рукав.

— Ти ще хто такий? Валіть геть. Якщо хочеш грошей — запізнився.

Новак ледь посміхнувся, але то не була доброзичлива чи хоч трохи м’яка усмішка. Він мовчки відчинив двері. До кімнати зайшли ще троє: у камуфляжі, з потріпаними нашивками, одна з яких — стертий герб, що колись був синьо-жовтим. Один із них накульгував, інший мав глибоке сиве пасмо в волоссі, що не пасувала до його віку. Савич смикнув плечем.

— Що це за цирк? — буркнув він, але голос змінився. Уже не зневажливий, а насторожений.

Ваців кинув на підлогу пожовклий аркуш. Папір скрутився на кінцях, ніби пройшов дим і пісок.

— Могадішо, — сказав він. — Пам’ятаєш?

Савич зблід. Похитнувся. Втримався за брудну іржаву трубу. Вперше він відчув холод, який не можна зупинити.

— Бракована зброя для нас, справна — ворогам. Двадцять три загиблих. Не всі одразу. Хтось — від уламків. Хтось — у полоні.

Новак проштовхнувся ближче.

— Ти думав, таке забувається? — Його слова хрипіли, ніби горло пересохло від роками стримуваного гніву.

Савич невпевнено переступив, доторкнувся до подряпини на щоці, наче це могло його заземлити.

— Це не я… — пробурмотів він. — Вук. Вук тоді всім керував. Я тільки погоджував.

— А хто підписував? — запитав Новак. — У кого на фото — келих у руці й посмішка, поки ми носили тіла?

Повітря поважчало. Один із солдатів присів на перевернутий ящик, зняв з плеча автомат і притулив до стіни. Очі його застигли на Савичі — сухо й порожньо, здавалося, він не кліпав. Інший дістав пачку цигарок, але не закурив — просто тримав її в долоні.

Савич дивився то на одного, то на іншого. Ламати тут було нікого. Ці не торгувались.

Ваців нахилився і підняв шпильку ворона. Покрутив у пальцях і кинув у брудну калюжу під трубою.

— Довго ми йшли, — сказав він. — Але ми прийшли.

Двері зачинилися з важким скреготом. Вікно було замуроване. Надворі внизу спалахнуло світло фар — хтось виїжджав. За секунду потому чути було, як по шосе проїхала колона — чиїсь машини, не їхні.

І більше нічого. Лиш тиша.

Розплата не мала криків. Вона прийшла, коли вже ніхто не питав, чому.