Раді Вас бачити!

Аліса сиділа в холі, обійнявши коліна й втупившись у темний силует свого відображення у вікні. Ще зовсім недавно дім гудів голосами і вперше здався не схожим на велику, розкішну домовину. Катя сміялась, Лаура роздавала розпорядження, Соня бігала коридором із блокнотом у руках. Тепер усе стихло, всі розійшлися по своїх кімнатах, лишивши її саму посеред величезного, холодного простору.

Годинник на стіні цокав рівномірно, але що довше вона сиділа, то голосніше і набридливіше. Кому потрібні годинники на стіні тепер? Мабуть, коштує як все її попереднє життя, от і вивішений. Для статусу. Як вона сама?

Кому зараз цікаве моральне обличчя бізнесменів? Скрізь розлучення, секс-скандали, зради, камінг-аути одружених... Це ще нікому особливо не завадило, навіть політикам найвищої ланки. І раптом вона знадобилася для іміджу, з «готовою дитиною». Дурниці.

Ця думка давно гризла. Що далі, то озвучені їй причини контракту здавалися безглуздішими.

Важкі двері розчахнулися навстіж, наче були з дешевого пластику, лише декоровані деревом і металом.

Спершу увійшли двоє охоронців — темні, мов тіні, вони розосередились по кімнаті, один зупинився біля вікна, другий — на сходах. Слідом — Ваців, який скинув пальто, змахнувши з коміра краплі води. Волосся злегка прилипло до скроні, він був спітнілий, розстібав манжету на сорочці, яку закатав під час поїздки. Запонка впала з руки, він нахилився, підняв, поклав до кишені — для завжди врівноваженого, наче на швидкості 0.75х, Романа таке метушіння видавало неабияке напруження.

Далі Зденек. Глипнув на Алісу і пішов на пост до їх із Сонею кімнат.

Останнім був Макс. Проходячи повз Алісу, навіть не глянув, лише розстібнув верхній ґудзик сорочки, скинув піджак і подав його одному з охоронців. Його рухи були бездоганно зібрані, але кроки — важчі, ніж зазвичай. Він піднявся сходами, повільно, схиливши голову вперед, ніби шукав рішення у власних думках.

Ваців кинув короткий погляд на Алісу, помітив, як вона сидить, трохи згорблена, з руками, обхопленими навколо колін. Замість пройти повз, він сів поруч на м’який стілець, притулившись плечима до спинки. На мить просто мовчав, витер піт з обличчя долонею.

— Що... що сталося? — нарешті наважилась вона. — Цей брелок... Це ж не просто подарунок, так?

Ваців повільно повернув голову до неї. Його очі лишались порожніми, звичними до такого.
— Це спосіб нагадати Максу, що на нього впливають, — сказав рівно. — Що він у ділі.

— А я? — запитала вона тихо, майже прошепотіла. — Це ж для мене?

— Ні, — сухо відповів Ваців. — Ви — лише відображення. Він — головне дзеркало.
Він підвівся, розминаючи плечі, й пішов, залишивши її сидіти саму.

Аліса лишилась із відчуттям, що хол навколо став ще більшим, ще холоднішим, хоча лампи на стінах світило м’яке, тепле світло.

***

Аліса підійшла до кабінету, вагаючись. Двері були прочинені, за ними — приглушене світло настільної лампи. Вона постукала пальцями по рамі.

— Максе...

Він не відповів. Сидів за столом, трохи нахилившись уперед, дивлячись на рамку з фотографією. Аліса побачила, як його великий палець ковзав по склу — то затримуючись, то ніби витираючи відсутній пил. На столі, поруч із рамкою, стояв келих, у якому залишалась недопита третина.

Аліса тихо зайшла, не знаючи, чи перервати його. Він зітхнув, ніби помітив її ще за кілька хвилин тому, але дозволив наблизитись тільки зараз.

— Максе... — почала вона, але голос виявився м’якішим, ніж хотіла.

Він не ворухнувся.

— Всі знають, що наш шлюб — це фікція. Чому вони вважають, що можуть впливати на тебе, погрожуючи мені?

Він підняв погляд. І цього разу — без холоду. Очі виглядали виснаженими, ніби там, під цією тонкою плівкою сили, зібраності, давно кипіло щось невидиме. Макс піднявся, обережно поставив рамку на місце на полиці. Рука лягла на дерево поруч, пальці спершись на край — ніби йому потрібно було відчути щось тверде, щоб не розсипатись.

— Бо вони знають, — сказав нарешті, — що є межі, які я не хочу переходити. А ти — одна з тих меж.

Макс підійшов. Його рука на мить зависла біля її плеча — наче хотів торкнутись: чи то втішити, чи то втримати, але не доторкнувся. Просто подивився — довше, ніж зазвичай. Його вуста ледь-ледь сіпнулися, ніби він хотів щось додати, але замість цього розвернувся, підійшов до вікна.

Він витягнув із кишені запальничку, звичайну, металеву, й покрутив у пальцях, клацаючи кришкою, але не запалюючи. Він не курив — Аліса знала це. Це був лише жест. Пошук ритму.

— Іди, Алісо, — сказав він тихо, без звичної строгості.

Та що більше зараз вона нічого не почує, було очевидно.

***

Аліса не йшла спати, не йшла до своєї кімнати. Вона сиділа на дивані в холі, задумливо водячи пальцем по чашці. Чай давно охолов, а шкіра на пальцях все ще пам’ятала тепло. Катя десь зникла, Лаура тихо проходила коридором із планшетом у руці, охоронці зайняли свої пости, і будинок почав повертатися в звичний нічний ритм: усе на своїх місцях, усе під контролем. Лише зайві охоронці бовваніли по кутках.

Аж раптом різко пролунав дзвінок. Двері відчинились, і в хол увійшов Савич. Ступив усередину з такою легкістю, ніби це не чужий дім, а його власний. Він струшував пальто, обтрушував рукавички — кожен рух не поспішний, трохи розтягнутий, ніби хотів, щоб усі добре бачили.

— Ну як ви тут, мої дорогі? — пролунало, як тост на сімейному святі.

Макс уже виходив йому назустріч, застібаючи піджак на ходу. Його очі ледь звузилися.

— Ігорю…

— Та не гризися, брате, — Савич підняв руки, усміхаючись, але пальці були показово стиснуті в кулаки. — Ми ж із тобою, як завжди, мирно. Стара гвардія, пам’ятаєш?

Катя вистрибнула з боку, ніби почувши магічне слово.

— Ігорю! — її голос раптом став м’яким, майже дитячим. Вона швидко наблизилась, і Савич обняв її, трохи нахилившись, але пальці на її спині затримались довше, ніж треба. Його посмішка не доходила до очей.

— Катю, сонечко, — прошепотів він, так, що Аліса навіть з відстані відчула: в цих словах гра. Катя засміялась, але швидко відійшла, погляд її зблиснув чимось… ніби соромом.

Савич кинув оком на Алісу. Його погляд ковзнув по ній, як сканер.

— А ось і вона. — Він підійшов. Усмішка ледь нахилена вбік, слова м’які. — Нове серце в старому домі. Сподіваюся, тут тобі добре?

Аліса відчула, як шкіра на потилиці вкрилася холодом.

— Дякую за… подарунок?

Савич нахилився ближче. Його усмішка тепер була схожа на розтяжку, а не на щирість.

— Радію, що сподобалось. Знаєш… ти дуже нагадуєш мені одну людину. — Пауза. Його голос майже прошепотів: — Тільки сподіваюсь, цього разу фінал буде кращий.

Вона вдихнула, але слова застрягли в горлі. Його погляд ковзнув далі, як ніби вона вже не цікава.

Макс миттю підійшов, встав між ними, голос його став жорсткішим:

— Ходімо. Поговоримо.

— Мир, мир, — Савич підняв руки, усміхнувся, як монах, — у нас завжди мир, хіба ні?

Він обернувся на Катю й підморгнув їй. Та опустила очі, затиснувши пальці в кулаки.

— Ти в моєму домі, — сказав Макс, уже жорсткіше. — І зараз майже ніч.

— Ти ж теж щойно ходив по чужих домах, Максе, — Савич примружився. — Тому ми, звісно, поговоримо.

Макс уже повів його до кабінету, рука Савича лягла на його плече.

І тільки коли вони зникли, тиша в холі ніби втягнулася в себе. Катя вдихнула й повільно видихнула.
Аліса сиділа, мов заворожена, відчуваючи, як на вустах лишився смак холоду.

Лаура з’явилася в холі, провела поглядом Катю, яка стояла посеред кімнати, і спокійно промовила:

— Пані Катю, на кухні трохи безлад. І в ігровій — також. Дитина, знаєте...
— О! — Катя розвернулась, засміялася, — Ти й на мене таке бубніла маленьку, Лауро! «Дитина створює проблеми». — Вона кривлялася, а Лаура, хоч і тримала суворий вигляд, ледь помітно всміхнулася.

Аліса дивилась на них обох і бачила: Катя тут не чужа. Її люблять. Її любить навіть Лаура. Можливо, ця жорстка жінка і є тим шпигуном, який доповідає Катіпро все, що відбувається?

І Савич для неї — не просто старий знайомий. А для Макса — точно не просто друг.

***

Катя повернулася, підійшла до Аліси, злегка втомлена, але все ще усміхнена. Присіла на сусіднє крісло, змахнула руками, мовби стряхувала невидимий пил.

— Ну й вечір, правда? — сказала вона, закочуючи очі. — Ти, мабуть, подумала, що я якась навіжена. Приїхала, всіх тут розворушила...

Аліса видихнула легку усмішку:
— Трохи. Але добре, що є ще хтось, хто говорить. Тут усі такі...
— Кам’яні? — підказала Катя. — Атож, Макс завжди такий був. Навіть у школі. Я колись думала, що в нього замість крові — морозиво. Холодне, але всі хочуть. От тільки це не так.

Аліса тихенько засміялася.
— Я навіть не знаю, що ти робиш у цій історії, Катю. Ти така... жива.
— А я не знаю, що ти робиш тут, — відверто відповіла Катя. — Але тебе приємно бачити, і твою малу.

Вона нахилилась уперед, поклала лікті на коліна, глянувши прямо на Алісу.
— Якщо тобі треба... просто поговорити — я є. — Поки Макс не запхав в якусь дупу світу, — додала вона сердито.

— Це він тебе відправив до Африки?

— Він відправив до Італії, до Африки — то вже я сама, — засміялась та.

— Але навіщо?

— Ховав. Від чогось, чи від когось. Після смерті Єви. Але мені набридло.

Аліса торкнулася рукою чашки, яку досі тримала.

— Соня вже тебе обожнює.

Катя розсміялася, відкинулась на спинку.
— Так, я помітила. Це взаємно! Знайди для неї заняття… поза домом.

Саме це Аліса й збиралася робити, нарешті відправити Соню в один із дитячих закладів, щоб спілкувалась з однолітками не раз на місяць, а щоденно.

Аліса трохи нахилила голову, вдячно.
— Дякую, Катю.

— Та ну, — Катя махнула рукою. — Ми ж тепер, як не крути, майже родина.

Вони посиділи ще хвилинку в тиші, і тільки легкий шерхіт із кутків з охоронцями нагадував: дім цей ніколи не спить.

***

Савич вийшов із кабінету разом із Максом. Його рука лежала на плечі Макса, ніби вони щойно порозумілися. Аліса сиділа на дивані і мало не підвелася — мимоволі, та вчасно себе зупинила. Катя стояла боком до них і тільки повела в той бік поглядом.

— Катю, — усміхнувся Савич, — твій настрій і тепер за півгодини змінюється на протилежне? Та ти все одно завжди була променем сонця в цьому замку льоду.

Катя скривилася, але коротко всміхнулась, підійшла, обняла його швидко.
— Ігорю, не псуй мені вечір сентиментами.

— О, — Савич підморгнув, — ти все та ж. Я радий бачити тебе, Катю.

Його погляд ковзнув на Алісу.
— Алісо, — мовив він спокійно, — я вже говорив, але повторю. Ти дивишся на Макса так, як ніхто давно не дивився. Це... особливо. Не втрачай це.

Макс мовчки взяв Савича під лікоть і повів його до дверей.

— Лауро! — ще вигукнув той, і та мало не впустила планшет — Вірний, найкращий цербер! Ох, цей дім… Скільки спогадів…
— До побачення, — кинув Савич уже від порогу, — мир, як завжди. Хай вам щастить, моїм дорогим.

Він ще роззирнувся, наче шукав, кого ще обдарувати компліментами, і лише тоді вийшов надвір.

Коли двері зачинилися, Катя важко видихнула.
— Що це було? — запитала Аліса тихо.

Катя махнула рукою:
— Старі ігри. Старі бомби, які ще не вибухнули. Хочеш чаю? — вона швидко змінила тему, ніби більше не хотіла говорити.
— Хочу, — сказала Аліса і зазирнула в свою порожню чашку.

***

Аліса сиділа на широкому підвіконні у своїй кімнаті, притуливши лоб до холодного скла. Внизу, у дворі, було темно, але світло з вікон кидало на бруківку розмиті прямокутники. Вона почула, як двері кабінету зачинились, а Макс повертається нагору.

На цей раз Макс постукав, перш ніж увійти. Волосся трохи розтріпане, рука знову машинально розстібала і застібала верхній ґудзик сорочки. Він виглядав втомлено. На секунду погляд зустрівся з її.

— Чому він приходив? — тихо запитала Аліса.

Макс затримався біля дверей. Зітхнув. Подивився вбік.

— Щоб нагадати, що ми... на різних берегах. Але граємо на одній дошці.

Вона сіла рівніше, притиснувши руки до грудей.
— Це через мене? Через нас? Він натякав...

— Ні, — Макс підійшов ближче, сперся рукою на край підвіконня. — Він просто любить грати словами. І морочити голови. Але головне, — він глянув на неї прямо, — ти маєш розуміти: це моя справа. Не твоя. Не твого минулого. Не твоїх друзів.

— Я... — Аліса струсонула головою. — Я просто хочу розуміти хоч щось.

Він коротко посміхнувся — ніби на мить стиснув губи з досади.
— Це було б занадто легко. Та з часом тобі доведеться зрозуміти.

Потім простягнув руку, торкнувся її щоки — легенько, пальцями. Не затримався. Вийшов мовчки.

Аліса лишилась сама. Дивилась на темне подвір’я й подумала: тут усі говорять загадками. І навіть коли мовчать, це гірше, ніж будь-які слова. Вона ж лише дивиться й слухає те, що випадково здійнялося на поверхню з-під темної води.