Раді Вас бачити!

Аліса стояла біля вікна у їдальні і дивилась на гілку, що беззвучно шкрябалась у вікно. Світло люстри відбивалось від полірованого столу, але тепла в кімнаті не було. Вона крутила в пальцях виделку, згадуючи візит Савича — його усмішку, як у поганого актора на сцені, і слова: «Ти нагадуєш мені одну людину». «Хитрий огидний придурок», — остаточно склала думку вона, відкидаючи брелок із фото Надії як чергову гру проти Макса. Але в грудях осів холодок — не від страху, а від відчуття, що стіни будинку звужуються.
Вхідні двері грюкнули. Макс пройшов повз їдальню у пальті, його чоботи залишали вологі сліди на паркеті. Але повернувся, зазирнув і кинув їй:
— До мене.
Вона хотіла щось заперечити, але він уже пройшов повз. За ним ішов Ваців з нотатником у руці. У кабінеті Макс ходив, втупившись у папери, але коли вона переступила поріг, різко підняв голову.
Аліса кілька секунд просто стояла, а потім, зітхнувши, рушила за ним.
У кабінеті Макс ходив, втупившись у папери, але коли вона переступила поріг, різко підняв голову.
— Зустрічі з Оленою — заборонені.
— Що?! Якого?..
— І скоріше закінчуй з дизайнерами.
Пастка закрилася, Алісо. Розумій, як хочеш.
Ваців стер із чола піт, очі бігали по кутах, ніби шукали тріщини в стінах.
— Це тимчасово, — сказав він Алісі, але і в його погляді був сумнів у власних словах. Він вийшов, залишивши їх наодинці.
— Нічого подібного, — звернулася вона до Макса.
Він кинув теку на стіл, та розлетілася аркушами.
— Це абсурд! — її голос зірвався. — Ти не можеш так просто заборонити мені спілкуватися з друзями і працювати!
— Я вже це зробив, — несподівано спокійно відповів він.
У грудях наростав тиск — той самий, який вона колись відчувала під час сварок із Владом, тільки тепер це було зовсім інше. Інша вага. Інший масштаб. Вона зціпила зуби.
— Ти хочеш повністю відрізати мене від мого життя, так? Від усього, що було ДО?
— Я хочу, — Макс підійшов ближче, зупинився за крок, його очі блищали, ніби вугілля перед спалахом — щоб ти запам'ятала, що я сказав і пішла геть.
Він затнувся, на секунду в голосі промайнула інша нота, але він швидко себе зібрав.
— Це не обговорюється, — додав він уже рівно, відступаючи до вікна. — Іди, Алісо.
Аліса розвернулася різко, вийшла з кабінету й зачинила за собою двері майже безшумно — спеціально. Її серце гупало в горлі, на плечі скотився відчай, але вона не дозволила собі заплакати.
У холі Ваців, який розмовляв пошепки з одним із охоронців, на мить перервав розмову й кинув на неї погляд — довгий, холодний, та наче щось у ній вивчав. Аліса зловила цей погляд, втримала його, ніби кидаючи йому безмовний виклик. Той ледь-ледь хитнув головою, мовляв: “Так, я знаю, що відбувається”.
***
Аліса сиділа в своїй кімнаті, де пахло лавандою від свічки, а штори гойдались від протягів. Вона знала, що Макс ще не заборонив їй виходити — не повністю, — але Зденек чатував біля воріт, як пес. Вона підійшла до Зденека в холі, тримаючи теку з ескізами.
— Відвези мене до офісу дизайнерів, — сказала вона буденно, без жодного натяку на нерви. — Треба забрати макети.
Зденек кивнув. Він уже звик до її прохань: то на зустріч, то в офіс, то додому, — по суті, він мав лише стежити, щоб поруч не з’являлися підозрілі обличчя.
— Машина готова, — коротко відповів він.
Дизайнерам вона була не потрібна. Ті, здивовані раптовою появою, стали показувати їй нові рішення із шрифтами логотипом, та було очевидно — вона заважає людям працювати.
Перед виходом з офісу Аліса поправила пальто, відчуваючи, як серце пришвидшує хід, але на обличчі не тремтить жодного м’яза. Вона відписала коротке повідомлення в додатку для виклику таксі, вказавши інший вихід з будівлі. Все мало спрацювати ідеально.
Зденек відкрив їй двері, вона сіла всередину, демонстративно закинула сумку на переднє сидіння.
— Ой, забула. Я зараз повернусь, — сказала, ніби між іншим, — треба ще забрати пакунок на рецепції.
Не дочекавшись відповіді, швидко вислизнула з авто, обігнула кут і, майже не зупиняючись, вскочила в під'їзд. Таксі вже під’їжджало з іншого боку будинку. Дві хвилини — і вона була в салоні.
Коротко кинула водієві адресу Олени.
Вона усміхнулась, коли машина плавно рушила з місця. Так, Зденек не очікував цього — бо його завданням було захищати її, а не блокувати втечі. Він навіть не зможе одразу зрозуміти, що вона зникла.
***
У кафе на околиці пахло кавою, гул голосів змішувався з шипінням еспресо-машини. Як у не такі вже давні часи, вони просто розмовляли, насолоджуючись спокоєм, затишком і такою знайомою, рідною компанією одна одної.
Олена, у новому зеленому пальті, сиділа за столиком, нервово крутячи чашку. Розповіла, що бачилась з Надією, і та скаржилась на постійні дзвінки Влада.
— Макс відрізає тебе від усіх, — сказала вона, її брови зійшлись. — Чесно — мене ці заборони не здивували. Ти бачила, як він дивиться? Це не турбота, Алісо. Це клітка.
Аліса натисла нігтями на середину долоні.
— Я впораюсь, — сказала вона, але вже не була певна. — Рада була побачитись. Та мені треба ще в одне місце.
***
Біля під'їзду батьків пахло вологою штукатуркою й свіжою фарбою — хтось із сусідів ремонтував балкон. Замість знайомої вицвілої скатертини в квіточку на кухонному столі тепер лежали нові підкладки під тарілки, із лаконічним малюнком — сірі геометричні візерунки. Біля вікна лежав відкинутий у куток інструмент — дриль, набір викруток, пінопластова вставка: видно, готуються міняти старе діряве вікно. Щось явно змінилося в цій квартирі. Вона стала схожа на... дім?
Коли вона увійшла, в хаті було незвично тихо. Степан сидів на дивані, тримаючи в руках звичну паперову газету, хоча вже не читав, а просто дивився крізь неї. Його обличчя було похмурим, але тверезим. Ніякого запаху алкоголю. Надія вийшла з кухні, витираючи руки об новий рушник — теж, до речі, чистий, акуратний, не вицвілий.
— Лісо, — промовила вона м’якше, ніж зазвичай, — ну, як же ти?
Аліса стояла на порозі, злегка розгублена від цієї незвичної атмосфери.
— Я добре. Прийшла подивитись, — кинула вона. — Як ви.
Надія вклонилася головою:
— Я б дуже хотіла побачити Соню.
— Потрібні гроші? — в лоба запитала Аліса.
Степан обурено фиркнув, Надія скривилась — наче заслужила і розуміє це.
— Вона ж моя онучка, Лісо. Ти ж моя донька... Ти не думай, що ми не переживаємо.
Аліса зітхнула, скидаючи пальто. У кімнаті пахло смаженими грибами — видно, готували вечерю. Вона опустилася на стілець біля столу.
— Що у вас?.. Ви змінилися.
— Ми намагаємося, — м’яко кивнула Надія. — Степан... він... — вона кинула погляд на чоловіка, той не озвався, лише перевернув сторінку газети. — Він працює над собою.
Ще кілька років тому вони були щасливі. Чи є шанс повернути ті часи? Та не було часу на сентименти.
— Чому не сказали, що Влад дзвонить? — різко спитала Аліса.
Надія знітилася:
— Ми не хотіли тебе лякати, Лісо. Він кілька разів дзвонив на тиждень, погрожував... Ми думали, він заспокоїться.
Аліса стиснула губи.
— І він уже не дзвонить, зовсім. Мабуть, здався.
Та невже? Мовчання Влада означало що завгодно, але не його відмову від шантажу.
Надія уважно на неї подивилася, ніби хотіла сказати щось ще, але промовчала.
— Ти точно добре тримаєшся? — тихо спитала вона. — Ти наче.. втомлена, Лісо.
Аліса подивилася на матір. У цьому погляді більше не було злості, яка була раніше, лише втома, змішана з обережним теплом. Вона раптом згадала, як у дитинстві сиділа на цьому ж стільці, дряпаючи ручкою дерев’яну поверхню, а мама говорила: «Не дряпай, залишаться сліди». Сліди залишилися, але вже не на столі.
— Авжеж я втомлена, увесь день на ногах, — відрізала та. Але, підводячись, сказала м'якше, — у мене все під контролем. Не хвилюйтесь.
— Соню... можна буде якось побачити? — знову обережно запитала Надія.
— Можна, — коротко кинула Аліса, вдягаючи пальто. — Але не зараз.
Степан нарешті озвався, сухо:
— Бережи дитину.
Вона кивнула, кинувши на нього швидкий погляд. Його сірі очі дивилися рівно, без колишньої злості, лише з тінню того, що не промовлено.
Аліса викликала таксі. На виході затрималась біля дверей, вдихнула запах дому — новий, незнайомий, але привітний. Поклала телефон в кишеню пальто, вийшла назовні, і свіже повітря вдалося їй на смак солодким, як після довгої задушливої кімнати.
Вдома її чекає не просто повернення. Там буде Зденек, Макс, контроль. Але зараз — у неї ще була хвилина свободи. Вона зловила себе на тому, що задоволено усміхається. Вона все ще могла бути кмітливою, не тільки лялькою в чужих руках..
***
Та щойно Аліса вийшла з під’їзду, вона відчула це шкірою: повітря було важчим, ніж пів години тому, і це не зміна погоди. Вона повела поглядом уздовж вулиці й відразу помітила знайому машину — чорний джип, блискучий, наче з мийки, але трохи запилений на колісних арках. Біля капота стояв Зденек, схрестивши руки, обличчя його було напружене, щелепа стискалася під шкірою.
Він не зробив жодного кроку їй назустріч, лише мовчки відкрив двері машини. Аліса без слів сіла всередину.
В салоні пахло дорогою шкірою й кавою з термокружки на передньому сидінні. Зденек мовчки завів двигун, натиснув газ. Вона мовчала. Йому було погано й так.
— Пані, — нарешті заговорив він, тихо, ледь помітно зітхнувши, — я... не мав дозволяти...
— Ти мав охороняти мене від підозрілих людей, — сухо перебила його Аліса. — Не від самої себе.
Він кинув на неї швидкий погляд у дзеркало заднього виду — короткий, з тінню провини. Але сперечатись не став.
***
Коли машина підкотила до воріт будинку Макса, там вже стояли ще дві машини охорони. Вони чекали на них. Аліса зітхнула, відкинулась на спинку крісла, клацнула пальцями об ремінь безпеки. Все одно доведеться пройти через це. Вона вийшла першою. Зденек ішов слідом.
Вона не встигла зробити й кілька кроків, як з’явився Макс. Він ішов швидко, чітко, в чорній сорочці з закатаними рукавами, манжети розстебнуті, а на обличчі — не звичний холод, а тільки напруга.
— До кабінету, — кинув він.
Вона увійшла першою, чула позаду, як його кроки різко вдаряють по дерев’яній підлозі. Двері зачинилися з клацанням, і простір кабінету наповнився тишею, яка передувала вибуху. Аліса зосередилась на гілці, що безшумно шкрябалась у вікно ззовні.
— Ти думаєш, ти розумніша за всіх? — почав він. — Та ти дурепа! Якого біса я маю...
— О, так, — перебила вона, вперше огризаючись так, що його губи стислися. — При підписанні угоди ти сам радів, що я «не надто кмітлива». Що тобі тепер не так?
Макс замовк на секунду. Він зробив крок ближче, повільно, і Аліса відчула, як її тіло ніби вкривається морозом, але вона не відступила.
— Це не весело, Алісо. Не твої. — Він раптом притис рукою її шию до шафи. Не давив, а наче взяв у лещата. — Ти навіть не розумієш, що тебе може зжерти. При тому, що це не твої ігри, зовсім не твої.
— А може, я не хочу, щоб мене тут... задушили, га? — відповіла вона різко. — Виходить, вибір меншого зла, так?
Макс відняв руку.
— Я роблю це для твого ж...
— Для мого захисту? — перепитала вона, з гірким присмаком у голосі. — Ні. Для свого контролю.
Його очі звузились. Він нахилився майже впритул, але не торкнувся її. Лише дивився згори, мовчки, дихаючи рівно, хоча з кожним вдихом підборіддя напружувалось. Потім він різко відступив, розвернувся, провів рукою по потилиці й вдарив долонею по столу так, що ручка скотилася на підлогу.
— Ти нікуди більше не виходиш. Все. Заборона. Повна.
— Це угода, а не тюрма, — холодно кинула Аліса. — Не забувай.
— Тепер — це війна, — кинув Макс через плече. — І ти в ній — можлива побічна втрата.
— Чого я маю боятися? Я маю право знати.
— Я сам не знаю! — гримнув Макс. — Іди. І не випробовуй мене.
— А то що? — це вона майже прокричала.
— Іди, Алісо! — рубанув і він голосніше.
Аліса не зачинила за собою двері. Різко вдихнула, відчуваючи, як наростає злість. Провела рукою по шиї. Чи зараз вона побачила його справжнього?
Вона має дізнатись, у чому стала пішаком.