Раді Вас бачити!

У холі було холодно, хоча кондиціонери не працювали: вечірнє повітря просочувалося крізь старі віконні рами, змішуючи запахи дерева й пилу. Аліса стояла в тіні сходів, її пальці стиснули поручень, ще гарячий від дотику Макса. На підлозі скрипів паркет — сухо, уривчасто, як кістки під чоботом. Лаура стояла біля високого дзеркала, щось поправляючи в зачісці, але пальці нервово ковзали, заплутуючи замість розчісування. Зденек, напружено випрямившись біля дверей, говорив короткими фразами в рацію, швидко поглядаючи на Алісу.

І тоді в коридор увірвався Макс. Він ішов швидко, стискав та відпускав кулаки, мовби накачував власну злість.

— Ти що, хріном грався? — гримнув він, зупинившись перед Зденеком. — Її не мало бути там! Не мало!

Зденек опустив очі, його пальці стиснули рацію, аж кісточки побіліли, але жодного слова виправдання не сказав. Він знав: він пропустив. Не тому, що не встежив, а тому що не думав, що має втримувати її від самої себе.

— Твоя робота — стежити за нею! — Макс махнув рукою, ніби змахуючи з себе хвилю роздратування, але вона нікуди не зникала.

Макс різко повернувся до Лаури, що застигла біля стіни, її руде волосся вибилось із пучка, планшет тремтів у руках. Очі великі, трохи вологі — ні, вона не плакала, але її лице вже напружилось до межі, ніби слова, адресовані не їй, били прямо в груди. Вона намагалася бути непомітною, але не вийшло.

— І ти теж, Лаура! Це дім, у якому всі мають стежити! Усі! Ти думала, це не твоя робота?

Вона різко видихнула, прикриваючи рот долонею, ніби щоб не розридатися прямо тут.

Аліса стояла осторонь, склавши руки на грудях. Її погляд ковзав від одного до іншого. Це була нова сторона Макса. Вона бачила, як він кричить на неї — але ще жодного разу не бачила, як він рветься на своїх. В цьому було щось... слабке?

— Я... я не думала... — Голос Лаури зірвався, як нитка.

— Думати — не твоя робота! — Макс рубанув рукою повітря, ніби мечем. — Відтепер стежите за пані. Щоб не чкурнула!

— Я не просила їх за мною стежити, — холодно сказала Аліса.

Макс рвучко обернувся. Його плечі важко здіймались, кутики губ сіпалися. Але він не відповів. Лише глянув на Зденека й кинув тихо:

— Відтепер слідкуєш не тільки за тим, хто підходить, а й за тим, куди сама пані сунеться. Кожний крок бачиш! Зрозуміло?

— Так, пане, — хрипло відповів Зденек.

Лаура опустила голову, її пальці стиснули планшет, ніби рятувальний круг. Зденек кивнув, його обличчя застигло, але в очах мелькнула провина, глибша, ніж просто догана. Аліса відчула, як її подих спіткнувся — не від страху, а від усвідомлення: Макс ламається. Він не контролює ні її, ні себе.

Він розвернувся, пішов геть, а за ним у повітрі залишався запах його парфуму — гострого, металевого, як після дощу на залізних поручнях.

Аліса залишилася стояти. Вона відчула, як погляд Зденека пробігає по ній — із тихим вибаченням, яке він не вимовив уголос. Лаура ковзнула очима по підлозі, наче шукала візерунок паркету, за яким можна сховатись.

Аліса розвернулася й пішла нагору, повільно, ступаючи обережно, ніби кожен звук її кроків міг спровокувати новий вибух. Їй було шкода Зденека і Лауру, що потерпають через її вчинок.

І разом з тим прийшло усвідомлення, що зараз вона бачила не залізобетонного Дам'яна, а людину, яка сама тріщить по швах. І невідомо, на що він здатен для повернення минулого статус кво.

***

Вона почула тихий плач і зрозуміла, що Соня все чула. Серце стиснулося, і вона, не вагаючись, пішла в дитячу. Двері були прочинені. Всередині, на м’якому килимку біля ліжка, сиділа Соня, обіймаючи м’яку іграшку — не єдинорога, не зайця, а якесь морське чудовисько, яким Катя нещодавно її потішила. Маленькі пальці стискали плюшеві вуха, очі блищали сльозами, а ніжні дитячі губи тремтіли. Вона кинулась до Аліси, обіймаючи її ноги.

— Мам... — протягла вона тоненько, схлипуючи. — Чому тато Макс кричить?..

Тато? Відколи?

Аліса опустилася поруч, погладила доньку по волоссю. Волосся пахло дитячим шампунем, а в кімнаті жеврів слабкий аромат свіжої фарби — від нещодавно перефарбованих стін, на яких ще не висіли картини й малюнки. Тепер можна знову все розмальовувати крокодилами та коровами, схожими на акул.

— Він просто втомився, сонечко, — тихо сказала вона, стискаючи маленьку ручку. — І він не твій тато. Ти пам'ятаєш справжнього тата?

Соня кивнула, але її нижня губа тремтіла ще сильніше. Справжній тато не був серед її улюблених людей. Аліса пригорнула доньку до себе, вдихаючи знайоме тепло, відчуваючи, як серце на мить стає важким, але тримається.

Позаду щось відбувалось. Аліса не встигла обернутись, як увірвалась Катя, її волосся розтріпалось, очі палали.

— Досить, Максе! — крикнула вона, хапаючи Соню за руку. — Ти лякаєш дитину!

Макс стояв у дверях, його обличчя скривилось, ніби від удару. Він глянув на Соню — її сльози, її маленькі плечі, — і відвернувся, його руки стиснулись у кулаки. Він вийшов, грюкнувши дверима.

Катя обійняла Соню, її руки були теплими, але твердими. Аліса приєдналась, її пальці гладили спину доньки. Соня заспокоїлась, її подих вирівнявся.

Тоді Катя вийшла і швидко повернулась, із келихами і пляшкою вина в руках. Вона стояла, спершися на косяк, тонка, мов модель, але обличчя її було вимучене, очі — з темними колами. Вони стояли серед дитячих іграшок. Чудовисько, яке Соня обіймала, мала злегка відірване вушко, і Катя машинально потягнулася, щоб його поправити, але Аліса відступила на півкроку — захистила простір. Катя прибрала руку.

— Дивно, правда? — тихо мовила вона, зробивши ковток. — Ти думала, що все це буде як у кіно: розкіш, багатий чоловік, світські вечори... А воно більше схоже на воєнний штаб.

Аліса ковтнула вино, його терпкість зав'язалась у роті.

— Я думала тільки про мільйон доларів, — зізналась вона. — І що треба буде лише посвітитися біля Макса Дам’яна для іміджу.

Катя всміхнулася — то була саме посмішка, крива й гірка, як розбитий келих.

— Якби все було так просто. Для іміджу зараз зовсім не обов’язково одружуватись і мати дитину. Достатньо не бігати голим по вулиці і не нюхати кокаїн на камери.

— Зрозуміла, — сухо відказала Аліса, стискаючи плечі.

— Він не буде завжди кричати, — м’яко сказала Катя. — Вони всі так: спочатку демонструють силу, а потім шукають спосіб перепросити, без слів, але з подарунками.

Аліса хмикнула.

— Я не чекаю подарунків. Лише чекаю хоч трохи свободи. В межах угоди.

Катя повела плечима, зробила ще ковток.

— Свобода — це те, що ми собі дозволяємо, Лісо. Іноді ми самі собі робимо клітки.

Аліса повернулась до Соні, обережно встала на коліна й торкнулася її обличчя.

— Я тут, принцесо, — сказала вона тихо. — Все добре.

Соня шепнула, ледь чутно:

— Мамо, ми підемо колись у парк? Знову, як раніше?

Аліса на мить заплющила очі, вдихнула.

— Звісно, підемо, — обіцяла вона. Хоч би як, але підемо.

Катя вийшла з кімнати, лишаючи келих на полиці, ніби частину себе. Аліса залишилась на підлозі, тримаючи Соню й дивлячись на ще порожні стіни. І вперше подумала, що може не витримати увесь рік.

***

Пізно ввечері Аліса проковзнула до кабінету Макса. Папери на столі лежали в безладі, ніби після бурі. Вона перебирала їх, намагаючись роздивитись кожен. Під текою з контрактами вона знайшла запрошення на благодійний вечір «Срібного горизонту» — від фонду до Савича. Конверт лежав окремо від стосу таких же запрошень, ніби Макс вагався. Аліса нахмурилась: «Чому він тягне? Це ж його фонд». Вона згадала захід «Срібного горизонту», де Савич сяяв, як господар, а Макс тримався в тіні. Щось не сходилося.

— Це основна дошка для шахів, — пролунав голос за спиною.

Вона різко обернулася. Ваців стояв у дверях, злегка нахиливши голову набік, ніби оцінював, чи варто щось пояснювати. Його обличчя було спокійним, але пальці гралися з перснем на руці.

— Що ти маєш на увазі? — запитала вона, намагаючись зберегти спокій.

— Те, що ти думаєш, — коротко відповів Ваців, заходячи всередину. Він пройшов повз неї, підхопив запрошення, глянув на нього, посміхнувся краєм губ — саме посміхнувся, з гіркотою, а не усміхнувся приязно. — Макс не король. У цій грі є важчі фігури.

— Савич? — обережно спитала вона.

— Савич, фонд, гроші, політика, — перерахував Ваців, складаючи конверти в акуратну стопку. — Ти ж не думала, що вся ця історія тільки про тебе, Лісо?

Вона вдихнула, зробила крок ближче, відчула різкий запах кави й паперу.

— А про що? — її голос звучав тихіше, ніж вона хотіла.

— Намагайся не дізнатись, — сухо кинув він, і на мить його очі промайнули на ній із чимось майже співчутливим. — Просто тримайся подалі від цього.

— Від чого?

— Від усього.

Схоже, Роман теж став дратуватися від запитань Аліси. Або нервував з інших, невідомих їй, причин.

Він взяв запрошення і вийшов, лишаючи після себе легкий шелест тканини піджака й відчуття, ніби її тільки-но обвели круг пальця, а вона навіть не встигла зрозуміти як.

Аліса лишилася стояти, дивлячись на столик, на якому ще хвилину тому лежало запрошення. Фонд. Савич. Благодійний фонд «Сірий горизонт» як основна дошка для шахів. І Макс, який, виявляється, не головна фігура.