Раді Вас бачити!

Аліса сиділа на лавці біля дитячого майданчика, тримаючи паперовий стаканчик із кавою. Соня то гасала з іншими дітьми, то вовтузилась біля собачого сховку місцевої чотирилапої улюблениці Мухи. Олена примостилась поруч, жуючи паличку від морозива.

— Ну, розказуй, — Олена хитро зиркнула. — Як воно — бути нареченою мільйонера? В офісі досі шепочуться?

Аліса ковтнула каву, дивлячись, як Соня ганяє за м’ячем.

— Та як завжди. Оля з Мариною зиркають, але мовчать. Тільки Ваців тепер киває, ніби я його рідна тітка.

— О, я його загуглила, ну і пика! Я би прийшла на весілля лише подивитись, що він їсть. Може, блюдо з сирою печінкою. Якщо у Дам'яна такі адвокати, це про нього дещо говорить.

— Ваців зовсім не відповідає своєму вигляду. Він здається непоганим. Нормальним.

— Як усі психопати.

— Та припини! Не лякай мене зайве!

— Вибач! Й справді. Давай про цікавіше: а Макс який?

Аліса стиснула стаканчик. Макс. У голові спалахнув його погляд у кабінеті, коли викреслював пункт 7, пальці, що гаряче стискали її руку.

— Він... стриманий, — видихнула. — Але все контролює. Буває, в кімнаті повно людей, а ти відчуваєш, що він дивиться саме на тебе. І знає все. Про Влада, про тебе... Зібрав досьє, навіть не уявляю, що там іще.

Олена закашлялась, ледь не проковтнувши паличку від морозива.

— Стоп, про мене?

— Не знаю, — Аліса зиркнула на неї. — Але ти Соні про Влада вибовкала. Може, і про угоду комусь?

— Та ну, — Олена махнула рукою. — Нікому й нічого, він тоді взяв тебе на понт. Але слухай, я дещо чула. Сестра мого знайомого працювала в тій самій фірмі. Була дівчина, яка зустрічалась із кимось «згори». Потім – оп, і її немає. Виїхала, кажуть. Але акаунт мертвий, фото видалені. Тиша. І це теж пов'язують з Дам'яном.

Аліса відчула, як повітря застрягло в горлі. Чутки про готель, закриту справу, спливли в пам’яті.

— Спасибі, заспокоїла, — буркнула вона.

— Та я просто... — Олена запнулась. — Ти ж не зникнеш. Ти ж Аліса. Але будь обережна, він ніколи не програє.

Вона помовчала і хитро подивилась на подругу:

— Не шкодуєш, що позбулася пункту номер сім?

— Не треба таких пунктів, — та впевненості не випромінювала. — Він і не думав, що я те підпишу.

– Так ти вже читаєш його думками? – Олена пильно подивилась на зніяковілу подругу. – Та ти закохана!

– Ні, – Аліса ковтнула каву надто голосно. – Просто не хочу втратити себе. Він... великий. Усюди. Зовсім не уявляю, на що підписалась. А може, я просто нагнітаю, конкретних причин надто боятись не маю. Якщо відкинути чутки, то він... нічого

Соня підбігла, вся розчервоніла, дихаючи, як паровозик.

– Мамо! А чого ті дядьки такі здоровенні? – показала на двох кремезних чоловіків у чорному біля дерева. – І що в них у вухах? Це роботи?

– Не роботи, – пролунав голос за спиною. – Але слухаються добре.

Аліса здригнулась, обернулась.

Макс стояв просто позаду.

– Це вже прогрес, – додав, подивившись прямо на неї. Погляд такий самий, як у кабінеті. Чув усе?

– О... привіт, – Олена підвелась. – Я Олена. Подруга Аліси. І хрещена Соні. І ваша... гм... майбутня дружка.

— Макс, — він потиснув її руку, але дивився на Алісу. — Приємно.

Олена щосили підтримувала розмову, переважно сама із собою: жартувала про собаку Муху, поганий чай в стаканчику, зрештою з відчаю заговорила про погоду. Соня роздивлялась знайдене скельце. Але Аліса відчувала його погляд — він тримав усе в руках, навіть цю випадкову зустріч.

– Нам час додому, – сказала Аліса, зловивши за рюкзак Соню, що пробігала повз лавку.

– Я проведу, – кинув Макс.

Олена зробила крок назад, за його спиною показала Алісі великі очі й покрутила уявний диск стародавнього телефону: «подзвони мені». Аліса тільки зітхнула. Контроль, як завжди, тримався в його кишенях.

***

Дам'ян ішов неквапно, чітко посередині тротуару. Охоронці — трохи позаду, мов тіні. Соня гойдала рюкзачок, то бігла вперед, то зупинялась, чекаючи. Люди снували повз, не звертаючи уваги, але Аліса відчувала його присутність — наче він заповнював увесь простір. Щосили намагалась не зиркати на нього з-під лоба. Раптом одна жінка, років сорока, в шкіряній куртці з блискучою пряжкою, вийшла з припаркованої машини і пішла просто на Макса.

– Пане Дам’яне, – сказала вона солодко, – знову окучуєте маленьких гарненьких жебрачок?

Аліса спіткнулась. Жінка ковзнула поглядом по ній, потім по Соні, зверхньо, навіть не оцінюючи.

– А кажуть, ви стали обережнішим.

– Вітаю, – відповів він рівно, але в очах спалахнув холод. – Вам щось потрібно?

– Та ні. Просто цікаво, кого наступною ви...

– Ідіть, – перервав Макс, не підвищуючи голосу. – Алісо, ходімо.

Охоронці вже були поруч. Один зробив крок уперед, але Макс кивнув — досить. Жінка відійшла, але повільно, з посмішкою.

Соня підбігла стривожена, наче зрозуміла більше, ніж слід у її віці.

– Мамо... ми додому?

– Так, Сонько, – Аліса схопила її за руку. – Просто додому.

Макс ішов трохи позаду, не зупинився перед будинком, а увійшов з ними.

У під’їзді Соня стрімголов побігла до ліфта:

– Я натисну! Моя черга!

– Натискай, – дозволила Аліса, намагаючись усміхнутись.

У ліфті було тісно, його плече майже торкалось її. Вона вдихнула його одеколон — різкий, з натяком на тепло. Уява миттєво видала картинку: він нахиляється, торкається губами шиї. Вона різко моргнула, втупилась у кнопки.

У квартирі Аліса не знала, куди себе подіти. Скинула куртку, поклала ключі. Він не роззувся, став посеред кімнати і роззирався.

Соня стрибнула на диван, увімкнула мультик і заявила:

– Я ще не готова з тобою жити.

Макс підняв брову.

– А коли будеш?

– Нуууу неее знаааююю, – протягнула дівчинка. – Може, завтра, – знизала плечима, злізла з дивану і побігла у дитячу.

Аліса скривилась.

– Вона це десь почула і тепер каже чоловікам.

– Корисна звичка. Все розставити по місцях одразу. Підійшла б у політиці, – усміхнувся Макс.

Аліса пирхнула, але напруга не зникла.

– Я чай поставлю, – сказала Аліса, щоб хоч щось зробити.

– Давай, – відгукнувся Макс. – Мені цікаво, як ви живете.

— Ну... — Аліса знизала плечима. — Як усі.

Чаю не було. Був чорнослив, який Аліса настоювала собі замість чаю, але вирішила це не пропонувати. Вона слабкодухо сховалася за доньку:

– Я вкладу її. Займе десять хвилин.

– Я зачекаю.

Вона пішла до дитячої. Макс залишився сам, стояв посеред кімнати і не рухався. Не чіпав нічого. Просто чекав.

***

Аліса зачиняла двері дитячої, як могла тихо. Соня солодко спала, обійнявши єдинорога. У коридорі було темно, але вона відчула — він близько. Занадто близько.

– Спить? – спитав Макс глухо, але наче питав про Соню.

— Нам же треба щось обговорити? — почала вона, звертаючись на «ви», щоб тримати дистанцію.

— Нічого, — відрізав він, одним словом.

— Але ж... весілля, умови... — вона запнулась, шукаючи, що сказати.

— Усе вирішено, — ще одне слово, і він нахилився ближче. — Тобі привезуть сукню. Можеш справді взяти свою подругу за дружку.

Аліса ковтнула й кивнула. Горло пересохло. Він ступив ближче. Вона відчула тепло його тіла, аромат одеколону — гіркий, глибокий. У голові спалахнула картинка: його пальці на шкірі, губи на шиї.

«Це не має трапитись.»

Але ноги не рухались. Макс міцно притягнув її за талію. Його долоні ковзнули під футболку, теплі пальці пройшлись по спині. Вона завмерла. Дихання збилось.

– Що ви робите... – прошепотіла.

– Реабілітую пункт номер сім, – він провів пальцем по її ключиці, усміхаючись. – Обов'язкову умову.

Його губи торкнулись її. Поцілунок — не різкий, не грубий. Повільний, з обіцянкою на продовження. Її губи розкрились самі, руки зчепились за його плечі, як у мареві. Він поглибив поцілунок, притис її до стіни, одна рука знову опинилась під одягом. Шкіра спалахнула, унизу живота різонув жар. Її тіло тремтіло, вона тихо видихнула в його губи.

Раптом він відступив. Витер великим пальцем її нижню губу. Усміхнувся насмішкувато.

– Залишимо до шлюбу, кохана.

Випрямився, поправив сорочку. Наче нічого не сталось. Аліса стояла, притиснута до стіни, рвано дихаючи. Вона хотіла щось сказати — не змогла. Він рушив до дверей.

– До завтра, – кинув через плече.

Двері грюкнули.

Аліса глянула на порожній коридор, потім — на свою зім'яту футболку. Схопила найближчу подушку й кинула в двері.

– Чортів Макс Дам’ян!