Раді Вас бачити!

Аліса сиділа за столом, пальці гасали по клавіатурі, доробляючи звіт. У кишені лежала угода — як камінь, що вже не тисне. Вона вирішила: підписує. Для себе. Для Соні. Інакше — назад у кол-центр, до приниженої і зміненої матері, до Степана під контроль і до Влада з судовим позовом. А з угодою — квартира, гроші, захист. Коли донька виросте, все це буде для неї. Вона підняла очі. Монітори миготіли, хтось натискав щось на принтері, а їй хотілося стукнути кулаком по стіл. Чому не можна просто зробити це легко? Без цього тріску в голові, без думки: «Що буде потім?». Що може бути гірше, ніж тепер…

Макс виплив у голові — не як бос, не як той, хто тримав усе в руках, а як той, хто так дивися і залишав по собі запах одеколону. Вона рвучко натиснула «зберегти» і затисла мишку так, що хруснули пальці. «Це контракт, а не його ліжко». В очах спалахнув той самий фрагмент із новин: дівчина в готелі, справа закрита, все стерто. Зниклі партнери. Руйнування кар’єр. Вона закарбувала подумки: «Я в його грі. Спробую виграти».

Хтось кашлянув поруч. Марина встала, понесла чайник. Аліса взяла ручку й накреслила квадрат у блокноті. Всередині квадрата написала ім’я: «Соня».Підписує. Але як сказати? Прийти в кабінет? Під поглядами Олі, Марини, інших? Відчинити двері з ноги і заявити: «Я ваша»? Думки не встигли закрутитися в нову спіраль, бо в наступну секунду він сам вийшов. Його кроки в коридорі не попереджали — не гриміли, не лякали. Просто стали раптово поруч. Він гучно потягнув по підлозі стілець навпроти й сів. Такого ще не бувало. Колеги затихли, а потім почали демонстративно клацати клавішами. Марина аж закашлялась, але зиркала краєчком ока.– Ти не тримала язик за зубами, – сказав Макс, нахилившись. Голос був спокійний, майже байдужий, але вухо ловило небезпеку.

Аліса відчула, як забігали її очі, і нічого не могла вдіяти. «Олена? Він щось знає? Чи випробовує?»

– Тримала.

– Ще й брехуха. Хто найкращій подрузі виклав усе, щойно пообіцяв мовчати?

Вона не відповіла. Що мала сказати? Лише Олені розповіла. А тепер хто ще знає? Вже не впевнена.

– Мені треба було порадитись, – сказала нарешті. – Я прийняла це рішення на все майбутнє життя не тільки для себе, але й для доньки.

– Логічно. Але, може, в майбутньому радитимешся з кимсь, хто не передає далі?

Вона уявила, як Олена каже це комусь іще, як тоді — Соні про Влада. «Вона найкраща подруга. Але язика не тримає».

– Кажеш, уже прийняла рішення?

— Мммм...

Він зачекав, поки вона домукає і перейшов на іншу тему:

— Що ти надіслала дизайнерам?

Вона спалахнула, відкрила файл із маком. Той лише кинув оком.

— Ну, вони розглядають. Кажуть, цікава концепція, — кинув, явно не зацікавлений. — Що ж, зайди до мене і повідом своє рішення. О другій.

Вже піднявшись, кинув:

— За батька не хвилюйся. За Владислава.

Його голос, низький і впевнений, ударив, наче електричний розряд. Фраза мимохіть, яка гарантувала їй справжній захист. Уява зрадницьки намалювала його: широкі плечі, що заповнювали простір кабінету, рука, що могла стиснути її зап’ястя так, що подих зупиниться. Вона уявила, як його пальці ковзають по її шкірі, залишаючи гарячий слід. Тіло відгукнулось: низ живота стиснувся, серце заколотило. Але Макс стояв, дивлячись прямо на неї, і в його очах читалась упевненість: він знав, що вона не відмовить.

От би відмовити? О, якби! Кинути угоду йому в обличчя, підвестись і піти геть. Але куди? Назад до кол-центру, до боргів, до Влада, що погрожує забрати Соню? Але... Знищити своє і її життя задля того, щоб він брову здивовано підняв? Вона стиснула ручку, нігті вп’ялись у долоню. Макс не припускав іншого рішення, крім її згоди. І, чорт забирай, частина її самої цього хотіла — і не лише не угоду, а його.

«Контракт, трясця!» – подумала вона і знову натиснула «зберегти». Тричі. Два зайвих рази.

***

О другій вона стояла перед дверима. Долоня зависла над ручкою. Вдих. Видих. Постукала.

– Заходь, – сказав голос Макса.

Вона ввійшла. За столом сидів Дам’ян, поруч — Роман Ваців. Угода лежала на столі. Тепер вона виглядала офіційною: палітурка, печатка.

— Ось повна угода. Тобі треба просто підписати, — сказав Макс, штовхаючи папери.

Він навіть для порядку не запитав, яке рішення вона прийняла. Аліса хапнула документ, пробігла очима: паспортні дані сторін А та Б, компенсація, захист Соні — усе, як у чернетці, але юридичними термінами. Поки не спіткнулась об пункт 7.

— Що? — вирячилась, аж підстрибнула. — Такого не було!

«У зобов’язання сторін входить періодичне виконання подружнього обов’язку (інтимні стосунки)».

– Це що ще за… – вона відсахнулась. – Цього не було!

– То була чернетка. Це – офіційна версія. Обов’язкова умова.

– Тоді ні! – сказала вона різко й рвучко підвелась. – Відмовляюсь.

– Сядь.

Вона кинулася до дверей. І згадала, що так знищить єдиний шанс виплисти на поверхню. Та гнів і образа вже взяли у лещата і керували нею.

– Чекай! - гримнув Дам'ян.

– Лиши нас наодинці, – до Ваціва.

Роман мовчки вийшов з незмінним обличчям. Дам'ян просто дивився, наче чекав. Вона вже не мала, чого втрачати, зім’яла сторінку з пунктом 7 і вже занесла руку, щоб кинути в нього. Він підвівся, обійшов стіл, узяв її за зап’ястя. Тримав не сильно, але впевнено. Посадив.

– Обговоримо.

Руку не відпускав, повільно перебирав її пальці.

– Ми ж дорослі люди? Дорослі. Ти навіть народила дитину. Тож така реакція... дивна.

Вона мовчала. Але відчувала – під пальцями ще горить шкіра. Його дотик лоскотав живіт, ніби десь усередині щось зрушилось. Хоча живота ніхто не торкався.

– Поясню на пальцях. Цей шлюб мені потрібен для репутації. І яка в мене буде репутація, якщо одразу після весілля я піду наліво? До подружок? Повій?

– Зробіть це так, щоб ніхто не дізнався.

Він пхикнув.

– О, всі дізнаються. Всі, кому треба, дізнаються. Я й не встигну зрадити коханій дружині.

– Це контракт. Бізнес. Навіщо це все?

– Мені потрібен секс. Я не можу піти наліво. Залишається ти. А тобі не потрібен секс?

«Потрібен прямо зараз», – майнуло в голові. Але вона опустила очі. Макс нахилився, намагаючись упіймати її погляд. Вона втягнула голову в плечі, зависла над столом ще нижче. Як Соня, коли дуже хоче щось приховати, але викриває себе.

– То на що ти не згодна?

– Я не згодна на зґвалтування! – гиркнула. Вона вирвала руку, струсонула головою, скидаючи ману, глянула прямо йому в очі.

Макс зблід. Здавалося, вона заподіяла йому страшну кривду. Промовчав, тоді взяв ручку.

– Побачимо, – сказав сухо і перекреслив пункт 7. – Це всі проблеми?

Він підвів голову, крикнув:

– Романе!

Двері прочинилися, Ваців з’явився мовчки, ніби стояв під ними з самого початку.

— Ми викреслюємо пункт 7, треба підготувати нову версію.

— Зрозумів, — відповів адвокат без тіні емоції, як нотаріус на похороні. — Зачекайте 10 хвилин, принесу виправлений варіант.

***

У кабінеті зависло мовчання. Аліса сиділа, тримаючи стару угоду, і не могла звести очей із перекресленого рядка. Він таки здатен на компроміси.

Макс стояв біля вікна. Не дивився на неї.

– Ви знали, що я не погоджусь, – нарешті озвалася.

– Звісно.

– Навіщо тоді додали?

– Бо це було б зручно.

– Для кого?

– Для обох.

Вона стисло засміялась.

– Вам зручно. Мені — зобов’язання.

Він не відповів. Вона стиснула документ і відклала.

– А якщо я стану незручною? – спитала раптом.

– Ти вже незручна.

Аліса не уточнювала, вона почувалася знесиленою і лише хотіла швидше підписати кляту угоду, без нових сюрпризів. А тоді відпроситися в нареченого скоріше піти додому.

Роман повернувся з новим документом.

– Пункт 7 видалено. Той, що обов’язкова умова, — і він насмішкувати подивися на Макса.

Вона взяла ручку. Подивилась на ім’я, адресу, умови. Усе ще те саме. Підписала легше, ніж очікувала.

Аліса вийшла, тримаючи свій екземпляр в руці. Камінь, який лежав у кишені, зник. Він став частиною тіла. І вже не тиснув.