Раді Вас бачити!

Аліса вийшла з кабінету. Двері клацнули за спиною, і офіс затих. Тобто, він ожив і звернувся на неї після такого довгого першого відвідування кабінету боса, але чувся, як кондиціонер на сусідній будівлі — гудів та крапав, але її не стосувався. Вона сіла на місце, подивилась на монітор, ніби вперше бачила його в житті. Пальцями взялася за мишку, відкрила файл, переглянула цифри — і лише тоді помітила дедлайн. Прострочений дві години тому. Вона ляснула себе по голові, видихнула, нахилилась ближче до екрана, відкрила пошту, звіт, таблиці — почала машинально виправляти, рядок за рядком.

Вона схопила телефон, набрала Олену, але слухавку взяла Соня, її голос був сердитим.

— Мамо, я не хочу бути нареченою Вітьки! — вигукнула вона.

Аліса одразу розчулилась.

— Чому, принцесо?

— Він натиснув кнопку ліфта перед мною! Спеціально! Мені не дав!

— А ти хотіла бути його нареченою? — Аліса стримала сміх.

— Так, бо в нього гарне лице й куртка! Але тепер ні, — буркнула Соня.

— Молодець, сама вирішила, — сказала Аліса. — Дай Олену.

— Алісо, все нормально. Соня зі мною, ми в парку. Вона на гойдалці, а потім морозиво, — одразу відзвітувала подруга.

— Спасибі. Я тут трохи застрягла.

— Я бачу. Ти взагалі пам’ятаєш, що вона мала сьогодні виступати за свою групу?

— Що?

— Літній ранок у садочку. Вона розказувала вірш, я все зняла.

— Пробач, — тихо сказала Аліса. — У мене тут... Переночуєш у нас? Є важлива розмова, дуже важлива.

Олена була не проти.

— Дякую, Оленко. Передай їй, що я її люблю. І що я прийду додому і подивлюсь виступ, як тільки здам цей грьобаний звіт.

Олена кивнула — Аліса це майже почула, та й буркнула:

— Угу.

Аліса поклала слухавку і скривилась. Щось у її житті знову пішло не так. Вона не може приділяти достатньо уваги доньці. Рука ще тримала телефон, але очі знову були в екрані. Стовпчики, формули, абзаци. Вона працювала. Думки про контракт час від часу повертались, просто як факт: угода лежить у сумці. І чекає на її рішення.

***

Аліса виправляла цифри у звіті, але раптом побачила не таблицю. В очах стояло інше — темний костюм, сильна рука, що могла б її торкнутись. Її пальці зупинилися. Дихання збилось, ніби щось різко зсередини натисло. Очі знову опустились на цифри — 0, 1, 0, 0 — і замість числа в голові промайнуло слово. «Чоловік?» Їй стало гаряче, і не від цифр. Вона стиснула мишку, намагаючись втримати себе на поверхні. Але в пам'яті — його погляд, коли він сказав про дитину. Не грубий. Настирний. І щось у ньому чекало. Не вимагало, а просто... чекало. Не так, як Влад. Не слизько, не підступно. Вона подумки відмахнулась, натисла «зберегти», ще раз, ще. Мозок, мов закоротив, повторював дію, хоч уже не треба. «Це фіктивний шлюб, дурепо. Про що ти взагалі?!» Зуби зімкнулись, аж скрипнуло. Вона примусила себе гасати далі по клітинках. Стіл, ноутбук, колонки — все навколо стало різким, квадратним. Вона вдарила по клавіші Enter, мов по гальму. Телефон завібрував — повідомлення. «Ми гуляємо і вже не сердимось», — написала Олена. Аліса видихнула, погляд пом’якшав. У голові знову на мить спалахнула та картинка — Дам’ян, впритул. Одеколон, від якого паморочиться в голові, рука, яка могла — не мусила, не мала права — але могла. Аліса відкинула думку, наче закрила дверцята до гарячої печі. Її щоки ще горіли, коли вона повернулась до звіту.

***

Аліса увійшла до квартири, що пахла дерунами і чорничним чаєм. Соня вибігла, кучері гойдалися, очі сяяли.

— Мамо, я бачила тата!

Аліса застигла, сумка впала з глухим стуком. «Тата?» Олена дивилась напружено:

— Не хотіла казати по телефону, пробач — швидко зашепотіла вона, щоб слова не долинали Соні, яка тягнула за носа плюшевого ведмедика. Що це за ведмедик?

— Мамуню, тато дав мені Гришку!

— Ум?

— Ось, ведмедик! Гришка!

Соня потягла її за руку.

— А я думала, що в мене нема тата. В садочку у багатьох нема тата.

— Ти маєш мене.

— Але він сказав, що він теж мій.

Аліса опустилась навпочіпки.

— Він не був із нами. Ніколи. Він зник, коли ти ще не ходила.

— А тепер повернувся?

— Не знаю.

— Я не готова з ним жити, — несподівано випалила дівчинка. Певно, скопіювала кинуту при ній і відкарбовану в пам'яті фразу.

— Я теж, серденько моє.

Соня побігла на кухню, тримаючи Гришку за вухо.

— Він підійшов біля садочка, сказав Соні, що він її тато. Я розгубилась, підтвердила… Вибач, Алісо.

— Ти... що? Ти сама сказала їй, що це правда?

— Я не знала, що сказати, Алісо! Там вихователька поруч, інші батьки...

— Супер, — пробурмотіла вона. — Просто чудово.

— Я дуже завинила, — сказала Олена, — але маю попередити: він говорив, ніби має на неї право. Як власник.

— Власник?

— Так, саме так прозвучало.

Аліса притиснула долоню до лоба.

— Він дізнався, що в мене нормальна робота. Що я більше не в боргах як у шовках.

— Думаєш, це пов’язано?

— Думаю, він хоче витиснути максимум. І якщо не отримає — почне діяти.

— Але ж у тебе немає жодних офіційних зв’язків із ним.

— Крім факту народження його біологічної дитини. І якщо він подасть у суд... Це точно буде значний клопіт, він же зв'яжеться і з Степаном. Разом будуть тиснути. І все це задля грошей! — вона гнівно струснула головою. — Знайшли мільйонерку! Які в мене гроші?

«Але можуть бути...».

— Маємо поговорити.

Вона втупилась у стіну. Її дитина щойно побачила чоловіка, якого не мало існувати в її житті. Аліса знала Влада достатньо, щоб не сумніватись — це лише початок.

***

Соня спала, її лялька лежала на подушці — не ведмедик, а улюблений єдиноріг. Телефон задзвенів, незнайомий номер. Вона знала, хто то, той, чиї інші номери давно заблоковані.

Її нутро стиснулося, але вона відповіла.

— Я заявлю права на Соню, — сказав Влад, слизько, як розмазав машинне мастило. — Або просто плати аліменти.

— У тебе геть кукуха злетіла? — їй навіть стало смішно. Аліменти! Ось як тепер це називається.

— Не дуркуй. Я хочу все вирішити спокійно. І мені потрібні гарантії.

— Від чого?

— Що ти не заведеш якогось покидька, який її виховуватиме. Або... знаєш що? Готуйте адвоката. І звикай, що я навідуватиму власну доньку щодня.

Він поклав слухавку. Аліса ще тримала телефон, ніби збирався знову заговорити. Потім обережно поклала його на стіл. Вона не може дозволити вкинути Соню у пекло судових розглядів. Вона могла б дозволити відвідування дитини, але ж йшлося зовсім не про батьківську любов.

Вона витягла з сумки ту саму теку. Розгорнула угоду. Знову перечитала перші рядки. Шлюб. Мільйон. Один рік. Дитина — під захистом.

Найкращий адвокат? У нього вже є.

Захист? Він і є захист.

— Для Соні, — сказала вона вголос, а з дитячої пролунало бурмотіння — Соня знову переживала події цього дня уві сні.

— Що ти сказала? - перепитала Олена, входячи до кімнати з двома бокалами вина у руках. — Робимо подушкову вечірку?

***

Аліса мовчки поклала перед нею угоду.

— Ееееем? — спитала Олена, пробігши очима папір.

— Це... угода. Про шлюб.

— Шлюб?

— На рік. З Максом Дам’яном. Потім мільйон доларів.

Олена не встигла навіть розпитати, Аліса кивнула:

— І все офіційно. З адвокатом. Контракт. Не флірт, не залицяння. Пропозиція — як угода.

Олена замовкла. Чайник запищав, вона не встала. Аліса встала перша, залила воду в чашки, і повернулася до столу.

— Це звучить... — почала Олена.

— Як казка? — перебила її Аліса. — Я теж так спершу подумала.

— Але ти зараз не виглядаєш, як у казці.

— Вагаюсь.

— Ти жартуєш? Це ж золотий квиток! Гроші, захист для Соні. Влад здується, як миша, проти такого, як Дам’ян.

— Я не знаю, хто він. Уяви: я на рік підписуюсь на життя з людиною, яку бачила кілька разів. Високий, мовчазний, з насмішкою в очах. Жодних публічних стосунків. Жодних жінок поруч. Але хтось же був, правда? І є не надто гарні чутки. Я не зважала і не прислухалась, тепер шкодую. — Якісь жінки, що зникали, партнери, чиї кар’єри руйнувалися, історія про дівчину, яка померла в готелі, коли була з ним — і його «відмазали». Лише чутки, що промайнули, та диму без вогню...

— Дай-но ноутбук, — сказала Аліса, дістаючи пристрій. — Я чула дещо про нього. Треба перевірити.

— Там майже нічого. Я вже шукала. І це ще страшніше. Про таку людину має гудіти весь інтернет, та хтось ретельно видаляє інформацію.

— Все, що потрапляє в інтернет, там і залишається, — Олена кілька хвилин гортала екран. Потім зависла.

— Слухай. Є якась стара публікація — видалена з головного сайту, але збереглась у кеші. Дівчина, фотомодель. Її знайшли мертвою в номері готелю. Була з ним. Справу закрили, поліція заявила, що нещасний випадок. Жодної фотографії разом. Але журналісти знали, що це був він.

— І що?

— І більше згадок нема. Все стерто.

— От і я про це. Стерто. Усе, що про нього. Тільки гладенькі публікації у фінансових розділах.

Ще глибше — згадка про дівчину в готелі, 2018 рік, «нещасний випадок», але коментарі натякали на Дам’яна. Сторінки глючили, ніби хтось прибирав сліди.

— Це що, правда? — Олена зблідла, її голос тремтів. — Але ж ти не ворог йому, Алісо. Це угода. Поживеш у маєтку, забереш гроші. Влад не дістанеться до Соні..

— Але ти ж не віриш, що він...?

— Не знаю. Але хіба не дивно, що люди, які йому заважають, зникають? Партнери виводяться з бізнесу, журналісти змінюють професію. Один тип із ІТ-фірми, який звинуватив його, раптом виїхав з країни, зник з ІТ-сфери і тепер там на чорних роботах у будівельників.

— Може, він справді змінив життя. Там за чорні роботи добре платять.

— А може, йому допомогли.

Олена замовкла. Аліса подивилась на шухляду, де лежала угода. Потім на двері до кімнати Соні.

— Якщо я підпишу, ми з Сонею отримаємо все. Захист. Гроші. Квиток на інше життя.

— Але?

— Але я не знаю, з ким підписуюсь.

— Але ж дізнаєшся.

— Я боюсь дізнатися.

Олена стиснула її руку.

— Ти нічого не мусиш. Але й нічого не отримаєш, якщо не ризикнеш.

Аліса подивилась на неї.

— Ризик — це одне. А життя під прицілом — інше. Він може зламати будь-кого. І точно контролює все. І що буде, коли я стану для нього незручною?

— Він не зможе просто... викинути тебе.

— Ти бачила контракт? Там нема ні слова про захист мене. Є — дитини. Але не мене.

— І що ти хочеш?

— Вирішити, чи я готова жити у золотій клітці з тигром, навіть якщо тимчасово він мовчить і не кусає.

Олена притихла. Аліса знову подивилась на телефон.

— Я подумаю.

— Що кажеш?

— Кажу, що все ще думаю. Але тепер, принаймні, знаю, чому це не просто. Чому не погодилась одразу.

«І чому його погляд не дає спокою.» — подумала вона, але вголос не сказала. — «Не тому, що він збуджує. А тому, що він наче знає, що я вже погодилась, що може бути тільки так, як він уже вирішив.»