Раді Вас бачити!

Аліса сиділа на ліжку й дивилася на екран старого телефону, який виборола собі назад. Пообіцяла лише приймати дзвінки, і лише від знайомих. Від Влада — жодного повідомлення. Тиждень тому він щогодини погрожував судом, але тепер затих. Ця тиша насторожувала більше, ніж слова. Та тепер на її старому телефоні почали з’являтися інші імена.

Першим подзвонив Степан.

— Ну що, пані велика, — сказав без привітання. — Забула, що в тебе є родина? Онучку сховала, наче ми чужі.

— Ви щось хотіли?

— Хотів побачити дитину. Вона ж не тільки твоя, а й наша. Люди питають. А ти вдаєш, що нас немає.

— Я перекину вам гроші. Більше, ніж треба. Ви хотіли цього?

На кілька секунд у слухавці було тихо.

— Дивись, як знаєш, — пробурмотів і кинув трубку.

Через п’ять хвилин подзвонила Надія.

— Я тебе виростила, Алісо. А ти поводишся так, ніби я ніхто. Навіть дитину не показуєш. Хоч для людського ока. Щоб люди не думали, що ви там вже зовсім подуріли.

— Вам на картку переказ прийде за хвилину, — сказала Аліса. — Більше, ніж просили минулого разу. Цього вистачить?

— Нам треба онуку бачити, а не подачки! — крикнула Надія, але вже без упевненості.

Аліса не відповіла й завершила дзвінок. Відкрила банківський застосунок і зробила переказ на обидві карти. Мовчання. Жоден не написав знову, і про Соню забули. Вона пішла до дитячої. Соня задумливо розглядала намальовану на столі фентезійну істоту. Аліса сіла поруч.

— Це орк? — спитала вона.

— Це принцеса! Хто такий орк? Буде принцеса Орк!

— Дуже гарно, люба, — усміхнулась Аліса. — Соню, слухай. Бабуся й дідусь не прийдуть.

Дівчинка знизала плечима.

— І добре, так їм краще, — Соня знизала плечима. — Я завжди їм заважаю.

— Чудово, — сказала Аліса. — Розказати про орків?

Та не довелося. До кімнати зазирнула Лаура з планшетом.

— Пані?

— Ми склали список потенційних нянь дитини, — Лаура тримала планшет, як завжди, рівно і беземоційно. — Можна переглянути резюме. А також найкращі заклади для дітей, якщо захочете.

Аліса зиркнула. Перелік був недовгий: досвідчені, з медичною освітою, з відзнаками, з рекомендаціями.

— Я хочу, щоб нянь був Зденек! — урочисто заявила Соня, всівшись на диван.

— Який ще Зденек? — Аліса закліпала.

— Ну, Зденек, — Соня поглянула на неї, як на дуже дивну маму. — Наш!

Лаура стиснула губи. Невже вона хотіла усміхнутись? Та, не змінюючи тону, уточнила:

— Йдеться про охоронця. Служба безпеки, номер чотири. Власне ім’я — Зденек Горак. Постійно закріплений за об’єктом.

Соня ткнула пальцем у коридор, де стояв охоронець — той самий, що ходив за Алісою, як тінь. Високий, кубічний, у чорному костюмі. Аліса відчула, як щоки запалали. Вона жодного разу не заговорила з ним, не знала його імені, лише зиркала незадоволено. Він просто виконував свою роботу, і вочевидь, виконував гарно. Закріплений за об'єктом. А тепер Соня називала його «нянем».

І тут вона пригадала: блискітки на його вусах, іншого разу — наліпка на лобі, рожеве сердечко. А він просто стояв, тримаючи свої позиції з обличчям, як у бронзового лева. Іще колись — вона сама прибирала Соню з вулиці, а той ніс усі її малюнки, ретельно складені в рулон. Тихо, обережно.

У цьому домі повно людей, і лише вона почувається як у пустелі.

***

Аліса блукала маєтком. Макса не бачила вже два дні, хоча ночував удома. Його кабінет, коридори, кухня — порожні. Олена не відповідала на повідомлення, занурена в своє життя, і Аліса відчувала себе покинутою. Вона не знала, чим зайнятися. Соня малювала, сміялася із Зденеком, а Аліса гортала телефон без мети.

Вона пішла до кабінету Макса, не знаючи, чому. Двері були прочинені, стіл порожній, лише запах кави висів у повітрі. Аліса сіла в його крісло, провела пальцем по дереву. Документи лежали акуратно, але вона не торкалася їх. На полиці, за стосом паперів, стояла рамка — єдина фотографія в цьому домі. Усі інші полиці, столи, стіни були мов сцена без акторів. Макс не зберігав спогадів. Чи деякі зберігав?

Вона взяла рамку. На фото — молода жінка, років двадцять п’ять, із м’якою усмішкою. Легка сукня, рука на животі. Вагітна. Аліса завмерла, її подих сповільнився. Дівчина була красива, але не в цьому річ — у її очах було щось живе, що змусило Алісу стиснути рамку міцніше. Вона не знала, хто це, але відчула тривогу. Руки трохи тремтіли, та вона не могла не дивитись. Від цього фото, від того, що воно зберігалось так щемко, пахнуло ніжністю. Тією, якої Алісі не лишилось.

— Поклади, — пролунав голос за спиною.

Макс стояв у дверях, блідий, як стіна. Його голос був тихий, але твердий. Аліса повільно поставила рамку. Щоки горіли, ніби її спіймали на злочині. Вона згадала його руки два дні тому, його шепіт, але зараз він дивився на неї, як на чужу.

— Я хочу повернутись на роботу, — сказала вона, дивлячись йому в очі. — Мені потрібне заняття.

— Ти вже зайнята, — відрубав Макс. — Ти можеш робити що завгодно. І в тебе донька.

— Соня малює, блищить, і має друзів. Навіть Зденека, — Аліса ступила ближче. — А я — ні.

Він мовчав.

— Я хочу бути корисною.

— Ти корисна. — Пауза. — Для того й наша угода.

Аліса ледь не стиснула кулаки. Знову це. Все зводилось до угоди. Все, крім ночі, яка не була її частиною. І про яку, схоже, пам’ятала тільки вона. Та ніч для нього важила не більше, ніж вечеря того ж дня.

— Я хочу відчувати себе корисною, — повторила. — Це різні речі.

— Складаючи цифри в таблиці?

— Ті цифри й таблиці корисні, інакше б ти не платив за таку роботу.

Макс нахилив голову. Потім повів плечем, наче щось згадав.

— А. Дизайнери щось казали, — кинув він. — Питали, чи можна з тобою поговорити про логотип. Ти їм щось надсилала?

Аліса відчула, як у горлі стисло. Вона працювала над маком тижнями, показувала йому ескіз, а він забув.

— Надсилала. І тобі показувала, — її голос тріснув.

— То підеш до них, — Макс кивнув. — Зробиш вигляд, що сама все затіяла.

Він усміхнувся, майже доброзичливо, але Аліса відчула гіркоту. Вийшла, не озираючись. Чи забув би він про логотип, зроблений тією дівчиною на фото?

***

Ваціва вона помітила ще здалеку. У холі було кілька людей із планшетами — служби, охорона, персонал. А він стояв осторонь, ніби щойно прийшов або чекав когось. З тією ж твердою поставою, знайомою з першого дня.

Вона не бачила його тижнями, і її обличчя мимоволі освітила усмішка. Нарешті хтось не з кам’яною маскою або блискітками на вухах. Вона підійшла ближче, трохи ніяковіючи від власної радості.

— Романе, привіт. Ти зник десь. Я вже думала, тебе перевели. Чи викинули. Чи вбили й розчленували.

Ваців повернувся до неї. Усміхнувся — стримано. Чемно.

— Робота є робота, пані Алісо.

Її усмішка трохи осіла. Аліса хотіла ще щось сказати, якесь дурне «раді тебе бачити», але помітила, як він дивиться на неї. Не прямо. Не відверто. Але... якось інакше. У цьому погляді було щось м’якше, ніж завжди. Жалість?

— Я що, схожа на жертву, Романе? — спитала вона різко. Навіть сама здивувалась, як укусили ці слова.

Він не одразу відповів. Лише опустив очі. Ледь-ледь. І цього вистачило, щоб вона відчула — так. Так, схожа.

Її плечі напружились. Щелепа — так само.

— Романе, ти до кого прийшов? — почулося з кабінету. Голос Макса був спокійним, але гучним.

— Іду, — відповів Ваців і рушив, навіть не попрощавшись.

Аліса дивилась услід. У його руці — тека, та сама. З написом «ТЕРМІНОВО». Ті самі літери, той самий папір. Тека, яка стосується справ з Ігорем Савичем.

В кімнаті вона мовчки відкрила шафу. Перебирала одяг, мов листи, які не збиралась надсилати. Шовк, бавовна, костюмна тканина. Ніби готувалась на зустріч з кимось важливим. І таки готувалась.

— Я піду до дизайнерів, — сказала вголос, сама до себе. — Не заради кар'єри.

Дістала свої старі джинси і толстовку.

Щоб більше ніхто не дивився на неї із жалістю. Як на порожнє місце, яке чомусь шкода, що воно таке порожнє.