Раді Вас бачити!

Зал застиг, немов на паузі. Вогняний мак на екрані ще пульсував — червоно-золотим, як серце перед вибухом. Софіти ковзали по сцені вже не холодним срібним, а новим, теплим світлом.

За лаштунками Аліса стояла, притиснувши долоню до грудей, де на тонкому ланцюжку гойдався свисток від Соні. Її подих рвався: вона не чекала, що її мак, її душу, вплели в ребрендинг.

— Це... моє? — прошепотіла вона.

Макс схилив голову ближче, в його очах бігла усмішка, попри напруження.

— Твоє. Іди зі мною.

Вони ступили на сцену: Аліса трималася за його лікоть, її темно-синя сукня струмувала, контрастуючи з вогнем екрана, — ніби ніч, що вступала у бій із вогнем.

Макс підійшов до мікрофона першим. Його постава була пряма і впевнена, але плечі здавались наче підперті зусиллям волі. На скронях блиснули крапельки

— Десять років, — сказав він впевнено, — «Срібний горизонт» підтримував сотні шкіл, громади, ініціатив. Він розквіт у дбайливих руках Єви Толочко, якій віддаємо сьогодні найвищу шану.

Пауза. Він подивився в зал.

— Але світ змінився. Ми мусимо горіти, а не просто світитися.

— Відсьогодні — ми «Полум’я надії». Ми будемо діяти ширше і сміливіше.

На екрані знову запульсував мак, розкриваючи пелюстки. З колонок почулася не музика, а тріск полум’я і гул, що більше схожий на бурю вдалині.

— Відтепер фонд у надійних руках моєї коханої дружини. Вітайте — Аліса Кравець.

Він поклав руку їй на плече, як репетирували, і Аліса ступила вперед. Зібравшись лише за мить мовчання, вона оголосила:

— Ми запускаємо національну кампанію для дітей, молоді, громад. Це — наш шлях на наступні роки.

Її голос спочатку був тихий, зміцнішав. У залі спершу панувала тиша. Потім почулись оплески. Нерівні. Хтось не встиг зорієнтуватися, хтось — просто не знав, що це означає.

— Аліса Кравець? Це... нове! — почулися вигуки.

Політик у сірому костюмі повернувся до колеги:

— Жінка? Сміливо.

Вікторія знімала сторіз:

— Ну, Макс, ти вмієш дивувати.

Але голос звучав нервово.

Аліса відчула, що стискає тканину сукні на стегні і рвучко відпустила. Подивилася прямо на Савича, який досі стояв біля сцени, наче готовий піднятися для власного тріумфу. На мить вона дозволила собі зловтіху: «Ми переграли тебе», — промовила вона беззвучно, і той, здається, зрозумів. Бліде зле обличчя скривила посмішка. Він театрально вклонився Алісі і відвернувся у зал.

Аліса заговорила далі.

— Ми створюємо проєкти, що будуть не лише гуманітарними. Ми підтримаємо нові освітні формати, локальні ініціативи, підготовку до викликів часу.

Вона обвела зал поглядом.

— Ми вже не просто горизонт. Ми — вогонь.

Свисток холодив шкіру, вона його відчувала, не торкаючись — він на місці. А її місце — тут.

***

На екрані досі пульсував мак — вогняна квітка дихала червоно-золотим, її пелюстки повільно розкривалися у нескінченній відеопетлі. Світло софітів ковзало по сцені, утримуючи центр подій у теплій рамці, але краї залу потроху занурювалися в напівтінь. Усе ще було схоже на свято, хоча вже пахло чимось інакшим.

Журналісти, мов на команду, зірвалися з місць. Камери замерехтіли, об’єктиви спрямувалися до сцени. Хтось біг, тримаючи мікрофон упоперек грудей, хтось уже вигукував запитання:

— Пані Кравець! Що саме передбачає нова стратегія?

— Як довго ви очолюватимете фонд?

Клацання перемішувалося з ледь вловимим шепотом — шурхотом здивування. Дехто схвально хитав головою, інші — повільно, із затримкою, ніби щось не сходилося.

Вук так і стояв на місці, та навколо нього почався якийсь окремий рух. Троє кремезних чоловіків у темному, розташовані біля бічних проходів, обмінялися поглядами. Один підняв руку до рації біля вуха — короткий сигнал.

Їхні рухи були повільні, впевнені, наче вони не йшли — підкрадалися. Обходили столи, оминали скупчення гостей, не привертаючи уваги, але змінювали конфігурацію залу. Удвох трималися ближче до проходів, третій уже повернувся обличчям до сцени. Його щелепа рухалася, як у того, хто щось меле зубами.

За лаштунками Ваців ковзнув пальцем по екрану планшета.

— Бічні проходи, — прошепотів він у рацію. — Перевірте негайно.

Його голос був хрипкий, наче задушений. Охоронці, розкидані по периметру, рушили. Їхня поява була непомітною, але вже хтось відчув напруження.

Новак, розташований ближче до сцени, змінив позицію. Його рука ковзнула до рації. Не мовчки. Його погляд зачепився за один із рухомих силуетів, і він кивнув — раз, чітко.

— Лівий прохід. Перекрити.

У залі все ще тривала інерція святкування. Хтось аплодував. Хтось ловив моменти на телефони. Вікторія, стоячи біля колони, тримала смартфон на рівні очей, коментувала в ефір:

— Макс шокує публіку. Нове ім’я, нова роль, нові масштаби... Цікаво, як довго це протримається.

Катя стояла посеред залу, бліда, мов привид. Її переляканий погляд уп’явся в Алісу на сцені, пальці мимоволі хапнулися за комірець блузки, ніби повітря стало густим. Вона не промовила ні слова, але поза кричала про жах.

Макс нахилився ближче.

— Тримайся.

Але щось у залі вже змінилось. Край сцени — вже не суцільне світло, а кілька мозаїк: теплі плями, різкі чорні провали.

Камери блимали. Мікрофони тягнулися вперед. А десь між ними вже були перші кроки до хаосу.

***

Світло софітів захлинулося і блимнуло двічі, наче моргнув гігантський повік. Мак на екрані тьмянів, пелюстки повільно розсипалися в чорне тло, як жар, що гасне під мокрим піском.

Перший крик не був гучним — жіночий голос, перерваний напівзвуком, наче хтось задихнувся словами. Потім — гуркіт. Не з динаміків. Не зі сцени. Зі сторони сходів.

Троє в темному ринули вперед. Не бігли — неслись. Плечима розпихали гостей, не обертаючись. Один схопив стіл, відкинув його вбік, келихи покотилися мармуром. Другий хапнув за лацкан журналіста, що стояв на шляху, і метнув убік.

Перша куля прорізала повітря з тріском, як порвана тканина.

На сцені виросла охорона, закриваючи Алісу і Макса. Стрілянина не мала музики. Лише різкі, глухі вибухи, що рвали простір навпіл. Гості кидались на підлогу, накривали голови руками, верески змішались із командами охоронців.

Новак, біля сцени, махнув рукою.

— Контакт! — рикнув і натиснув на рацію. — Тримайте їх!

Його хлопці ковзали між столами. Один із них впав, із стегна розтеклася кров, гості відсахнулися, утворивши наче порожню вирву від вибуху. Другий нападник змінив траєкторію, кинувся вбік, відстрілюючись навмання.

Гість у світлому костюмі, що стояв біля фуршету, впав на коліна, тримаючись за плече. Між пальців рясно стікала кров.

Хтось із музикантів встиг перевернути рояль, за яким заховався ведучий з особистим, дизайнерським мікрофоном.

Катя вже не пам’ятала, як ноги понесли її вперед. Лише бачила Савича — він стояв, нерухомий, як щогла, обличчя тверде, щелепа закам’яніла. Вона проривалася крізь натовп, обличчя інших змивались у калейдоскопі.

— Ігор!..

Її рука злетіла вперед, але натовп змів її вбік. Лише шарпнула повітря. Савич навіть не здригнувся.

На сцені Макс різко схопив Алісу.

— Геть!

Він штовхнув її до лаштунків, сам кинувся в протилежний бік — до Ваціва, який координував охоронців жестами.

За лаштунками Аліса зупинилася. Її долоня ковзнула по скроні, вхопилася за пасмо. Вона стояла нерухомо, серце билося якось не в ритм — не те щоб калатало, а ніби зупинялося й знову заводилося.

— Що відбувається... — прошепотіла. Її слова розтанули в гуркоті. — Це не мало статися…

Кулі знову розірвали простір. Розбиті пляшки, порвані серветки, сукні, що злиплись від пролитого шампанського, і крики — вони уже не звучали як голоси людей, а як механічний фон під землею.

Охоронці гостей прикривали підопічних і діставали зброю діставали зброю. Знадвору увірвалися інші, кожен шукав «свого». Натовп розсипався, як намисто без застібки.

Аліси на сцені вже не було видно. Її не було видно й Максу. Але вона там. І хтось іще про це знає.

***

За кулісами світло гасло, як дихання перед останнім словом. Коридор, що тягнувся за сценою, був вузький, як шахта. Лампи над головою блимали, наче морзянкою попереджали: «виходу нема». Повітря насичене вологістю, в ньому ще витав дух парфумів, але вже змішаний із чимось металевим. Аліса втиснулась у стіну і намагалась втримати тремтіння.

— Макс сказав сховати вас. Йдемо! — пролунав хрипкий, непривітний, зосереджений голос.

Аліса обернулась, не одразу впізнала фігуру в тіні. Тоді згадала: охоронець, з новеньких. Перевірений. В руці стискав рацію, наче пістолет, озирався. Чоловік — кремезний, у формі з емблемою охорони, кепка низько над очима.

— Швидше, — взяв її за лікоть, не чекаючи дозволу, — не можна зволікати!

Він потягнув її углиб коридору, там, де мав бути зачинений запасний вихід. Вона б вирвалася в інших обставинах, але зараз її мозок ще не встиг відфільтрувати звуки пострілів і крики, які долинали приглушено, як через скло.

— Куди ми? — спитала, озираючись. Шукала Макса серед тіней, що рухались у світлі миготливих ламп.

— До машини, — кинув коротко.

Він ішов упевнено, притискаючи її до стіни, ніби закриваючи від небезпеки. Аліса не помітила тривоги, бо ще не усвідомила масштабу.

У цей момент, на протилежному кінці коридору, щось змінилося. Голос.

— Стійте!

Новак.

Його силует — невиразний, але рішучий. Він рвонув уперед, збоку — ще один рух. Спалах.

Постріл пролунав, як розрив тканини просто над вухом. Тіло Новака смикнулося, плече назад, і він впав на коліно.

— Алісо... — його голос був низький, з напругою в кожному подиху. — Це пастка...

Все зупинилось на мить.

Аліса сіпнулась, але її грубо штовхнули до виходу.

— Рухайся.

Це вже було не прохання.

Чоловік притиснув її до стіни, шарпнув за собою. Її підбори ковзнули по плитці, вона ледве встигала за ним, тіні тремтіли під ногами.

Макс пробивався крізь натовп, плечима розштовхував тих, хто кидався в різні боки. Його сорочка розстебнута, волосся злиплося на лобі.

— Аліса!

Він не бачив її. Лише почув постріл. І біг, наосліп, крізь гуркіт і крики.

Двері грюкнули за її спиною.

Савич, що досі не ворухнувся ні на сантиметр, спостерігав із глибини залу. Його посмішка досі лишалася на місці. Його погляд не шукав Алісу — шукав Макса. І бачив усе, що хотів.

***

Підземна парковка ховалась у бетонній тиші, що пахла сирістю й бензином. Ліхтарі миготіли над головою, кидаючи на підлогу плями світла, ніби цятки від прожекторів на сцені жаху.

Аліса спіткнулась на першій сходинці. Охоронець, що вивів її з залу, вже не приховував грубості — його рука шарпнула її так, що плече занило. Він потяг її крізь бетонну пастку, де чекало чорне авто.

Седан блищав лаком під холодним світлом, дверцята вже прочинені. Двоє мордоворотів Вука виринули з тіні: один хапнув її за зап’ястя, стискаючи так, що кістки захрустіли, другий грубо штовхнув у спину.

— Рухайся, — сказав один.

Він хапає її за зап’ястя — без слів, без пояснень. Другий — у спину, різко.

— Пустіть! — голос вирвався сам, різко, без контролю.

Вона шукала опору рукам, щоб зачепитися. Але руки їй згорнули назад, стяжки клацнули, іще болючіше, ніж тиша.

Усередині авто було тісно, повітря гаряче, натиснуте вагою страху. Вона сиділа затиснута двома чоловіками з тілами, мов плити.

— Вони вбили Новака... — думка не вимовлялась, лише стукала зсередини черепа. — Як Зденека. І через мене. Знову.

Машина рушила, коли дверцята ще зачинялися. В’їзний тунель майже проковтнув її, коли Макс вибіг на парковку. До спітнілого обличчя прилипло волосся, сорочка була роздерта, забруднена кров’ю.

— Аліса! — голос тріснув, ніби луна розірвала йому горло.

Його кулак гримнув по бетонній стіні, кров бризнула з кісточок, залишаючи темні плями. Він кинувся вперед, але машина вже зникала за рогом.

Ваців вирвався слідом, закричав у рацію:

— Блокувати виїзди! Чорний седан!

Але авто вже пропадає за поворотом. Ні гальм, ні спини — порожнеча.

Але седан розчинився в темряві, лишивши лише відлуння шин. Холод парковки огортав Макса й Ваціва, їхній відчай висів у повітрі, мов дим. Сирени гуділи вдалині, але запізно — пастка Вука спрацювала.

***

Зал лежав у руїнах, мов поле після битви. Перекинуті столи горою здіймалися серед уламків скла, що хрустіли під ногами. Сирени поліції рвали повітря за вікнами, їхні червоні й сині спалахи пробивали темряву, кидаючи моторошні відблиски на стіни. Запах пороху й паленої тканини стояв густим туманом, а тріск рацій змішувався з приглушеним схлипуванням гостей.

Катя застигла посеред залу, бліда, мов мармур. Сльози текли по її щоках, залишаючи темні доріжки. Вона стискала зап’ястя так, що нігті вп’ялися в шкіру, а її думки душив жах дежавю: відмова Макса передати фонд Савичу відлунювала трагедією, коли викрали й убили Єву. «Я не встигла...» — видихнула вона, голос тріснув, ледь чутний у хаосі. Її постать, тонка й зламана, видавала відчай, а очі бігали, мов шукаючи підтвердження, що ще є час. Але зал давно вибухнув і завмер.

Гості металися, мов тіні в бурі. Поліція виводила людей, хтось штовхався, хтось падав, захлинаючись риданнями. Журналісти, попри паніку, знімали. Вікторія стояла осторонь, біля колони, її макіяж розмазався, але вона тримала телефон, шепочучи в сторіз:

— Це кошмар...

Ваців пробивався крізь натовп, його рація тріщала. Він викрикнув:

— Камери! Знайдіть машину!

Його сорочка промокла від поту, але він зупинився біля Каті, торкнувся її плеча:

— Ти ціла?

Катя кивнула, її обличчя було мокрим від сліз, але вона не відповіла. Ваців стиснув губи, його рука затрималася на її плечі, передаючи тиху підтримку.

Новака виносили на ношах, кров сочилася крізь пов’язку на плечі, залишаючи темні плями. Він лише злісно водив очима навколо і намагався піднятись.

Савич повільно прямував до виходу, самотній, без охоронців. Його посмішка, натягнута, мов маска, не сходила з обличчя, але брови насупилися, а пальці стискали манжет сорочки.

На екрані, що дивом уцілів, палахкотів логотип, його ідеальний вогняний мак танцював у темряві, контрастуючи з розрухою. Сирени заглушали крики, уламки скла блищали в спалахах мигалок, а напис «Полум’я надії» яскраво світився крізь дим і ламані промені.

***

Підземна парковка зяяла порожнечею. Вогні згасли, лише кілька аварійних ламп над виходом мерехтіли, як пошкоджені зорі. Холодне повітря тримало запах бензину, паленої гуми і диму що просочився сюди з залу. Сирени лунали десь угорі — рваними хвилями, схожими на зойки.

Макс стояв біля бетонної колони, його спина зігнута, ніби світ упав на плечі. Рука стиснута в кулак, із кісточок капала кров — роздер шкіру, коли гатив у стіну, намагаючись спинити час.

— Я тебе знайду, Алісо... Тепер я впораюсь…

Та впевненості в голосі не було.

— Знову?.. — спитала в залі Катя, звертаючись у порожнечу. Та їй відповіли:

— Ми її врятуємо.

Ваців. Зупинився, подивився на неї важко, глибоко.

В той самий час, десь за межами міста, у чорному седані, що мчав трасою, Аліса сиділа затиснута між двома широкоплечими постатями. Метал стяжок на зап’ястях натирав шкіру, але не біль зараз хвилював найбільше. Пістолет біля її стегна був справжнім — запах мастила від нього не давав забути. Її тіло хиталося разом із поворотами, але думки стали чіткі.

Вона дивилася на темне вікно — воно нічого не відбивало, крім її власної тіні. Вона подумала про Соню. Про дівчинку з блискітками, з ідеями, що світилися, як ліхтарики у траві. Про доньку з журавликами, яка загадує бажання і наклеює рожеві сердечка на кремезних охоронців. До неї вона зараз мала їхати.

Вона злегка повернула голову, подивилась на бандита зліва і подумала:

— Я більше не частина плану.

Седан проїжджав чергову розв’язку, коли в місті згас останній вогонь ювілею. На екрані в залі вже тьмяно сяяв мак, і його пелюстки розпадались у темряву, немов крихти полум’я.