Раді Вас бачити!

Аліса сиділа на бетонній підлозі, холод пробирав до кісток, а стіни без вікон тиснули, наче кам’яна пастка. Сірий бетон навколо був голий, лише тріщини, схожі на вени, простягалися від підлоги до стелі. У куті лежав тонкий матрац, що смердів цвіллю, його край був обтріпаний, ніби хтось рвав його нігтями. Поруч стояла пластикова пляшка з водою, її кришка тріснула, і крапля скочувалася по стінці, лишаючи мокрий слід. Над головою миготіла тьмяна лампа, її світло дряпало очі, наче наждачка, а в кутку стирчала камера відеоспостереження, червоний вогник якої блимав, ніби насміхаючись над її безсиллям.

У руці Аліса стискала свисток — маленький, металевий, єдину річ, що в неї не відібрали. Вона крутила його між пальцями, метал холодив шкіру, але зігрівав пам’ять: Соня в парку, її сміх, Соня робить журавликів, Соня покриває всю кімнату намальованими звірями невідомих видів.

Аліса не знала, що сталося після ювілею, коли її схопили — чи дісталися вони до Соні, чи жива вона, чи не постраждала через неї. Тривога за доньку пекла, ніби жар у грудях, а через неї пробивався страх за Макса. Чи вистояв він? Чи не зламався? Чи не пішов на угоду з Вуком, щоб урятувати її? Вона вже вивчила його впертість, але це не заспокоювало — якщо вони забрали її, то могли дістатися й до нього.

Пальці Аліси ковзнули по зап’ястю, де мотузки залишили червоний слід, шкіра саднила, наче обпечена. Вона провела нігтем по рубцю, біль був різкий, але тримав при свідомості, не даючи провалитися в паніку. Повітря в кімнаті було важким, пахло сирістю й хлоркою, ніби тут нещодавно вимивали кров. На стіні навпроти виднілася пляма, схожа на силует птаха, і Аліса раз у раз переводила на неї погляд, ніби шукаючи втечу. Вона згадувала ювілей — софіти, оплески, а потім темряву, коли її хапнули, крики натовпу, що стихли за секунду.

За дверима пролунали глухі кроки, металеве клацання замків змусило Алісу здригнутися. Вона притиснулася спиною до стіни, бетон холодив крізь тонку тканину вишуканої темно-синьої сукні, що все ще висіла на ній після ювілею — розірвана на плечі, із плямами бруду. Її серце калатало, кожен звук за дверима відлунював у грудях, ніби молот. Вона чекала, що її заберуть, але не знала, куди — і від цього страх ставав ще гострішим. Лампа мигнула, на мить залишивши кімнату в темряві, і Аліса завмерла. Світло повернулося, але червоний вогник камери не згасав, фіксуючи кожен її рух.

Вона провела рукою по підлозі, пальці натрапили на крихту бетону, що відколовся, і вона стиснула її в долоні, ніби зброю. Це було безглуздо, але давало ілюзію контролю. Аліса не знала, скільки часу минуло — годин, днів? Її горло пересохло, але вона не торкалася води, боячись, що там щось підсипали. Вона згадала, як Макс обіцяв їй на ювілеї, що все буде добре, його руку на її плечі, його впевнений тон. Але тепер вона була тут, у клітці без вікон, і не знала, чи почує його знову.

***

Аліса підтягнула коліна до грудей, обхопивши їх руками, ніби захищаючи себе від стін, що тиснули з усіх боків. Її нігті вп’ялися в долоні, лишаючи півмісяці слідів, але вона не відчувала болю — страх за Соню пек сильніше, ніж будь-що. Її донька, маленька, із кучерями, що пахли ромашкою, і сміхом, що дзвенів, як дзвіночки, залишилася там, на ювілеї, коли все пішло шкереберть. Аліса не знала, чи в безпеці Соня, чи дісталися до неї, щоб натиснути на Макса. Вона уявляла, як її дівчинку хапають чужі руки, як вона плаче, кличе маму, і від цих думок груди стискало, наче лещатами.

Лампа над головою миготіла, ніби навмисне, збиваючи відчуття часу — кожен спалах сліпив, наче удар. Аліса намагалася згадати, скільки минуло з викрадення: години, дні? Її язик прилип до піднебіння, горло пересохло, але вона не торкалася пляшки з водою, що стояла на підлозі. Кришка тріснула, і крапля, що скочувалася по пластику, здавалася надто підозрілою — а що, як там щось підсипали? Вона провела рукою по шиї, шкіра була липкою від поту, а серце калатало так, що відлунювало у скронях.

Тривога за Макса гризла зсередини, ніби звір. Чи живий він? Чи не зламався? Чи не віддав фонд, щоб урятувати її? Аліса знала його впертість, його залізну волю, але ці люди, що схопили її, були безжальними. Що, як вони використали Соню, щоб змусити його здатися? Вона уявляла, як Макс стоїть у своєму кабінеті, стискаючи кулаки, як шукає її, не знаючи, що вона в клітці без вікон, під пильним оком камери, чий червоний вогник не згасав ні на мить.

Бетон холодив спину крізь розірвану сукню, запах хлорки дратував ніс, ніби нагадуючи, що це місце стерильне, як операційна, готова до найгіршого. Аліса провела пальцями по підлозі, намацавши шорсткий шов між плитами, і почала вишкрябувати крихту, ніби це могло наблизити її до свободи. Вона помітила подряпину на стіні — криву, ніби хтось вигризав її нігтями, і здригнулася, уявивши, хто був тут до неї. Може, Єва? Та сама Єва, про яку Макс ніколи не говорив, але чия смерть залишила на ньому шрам глибший за будь-який ніж?

Кроки за дверима стихли, і тиша стала ще страшнішою. Аліса завмерла, її подих сповільнився, ніби вона могла сховатися від того, що чекало за тими дверима. Вона притиснула долоню до грудей, відчуваючи, як серце б’ється, наче птах у клітці, і подумала про Соню. Її маленька донька, що любила малювати квіти, що засинала, тримаючи її за руку, — чи в безпеці вона? Аліса заплющила очі, але темрява лише посилила страх: вона бачила, як Соню забирають, як вона плаче, а вона, Аліса, не може її захистити.

Лампа мигнула знову, і світло пропало на мить, залишивши її в пітьмі. Аліса різко розплющила очі, її пальці вп’ялися в коліна, лишаючи червоні сліди. Світло повернулося, але камера в кутку не згасала, її вогник блимав, наче насміхаючись. Аліса знала: її заберуть, але куди? І чи побачить вона Соню знову?

***

Двері різко клацнули, і двоє чоловіків увійшли до кімнату, їхні важкі чоботи загупали по бетону, відлунюючи в тісному просторі. Один із них, високий, із татуюванням змії, що визирало з-під коміра, схопив Алісу за лікоть, його пальці вп’ялися в її шкіру, наче кігті. Вона відсахнулася, притиснувшись до стіни, але чоловік рвонув її вгору, його хватка була, як лещата, і поволік коридором. Другий, кремезний, із шрамом через брову, що робив його обличчя схожим на розбиту маску, йшов позаду, його рука лежала на кобурі, ніби чекаючи приводу. Могли б і не так явно демонструвати грубість. По самій обстановці її клітки було видно — церемонитись з нею ніхто не збирається.

Сходи рипіли під ногами, кожен крок відлунював у грудях Аліси, а яскраве світло в коридорі різало очі. Запах хлорки і якоїсь чистоти, що пропитав бетон унизу, змінився на тютюн і шкіру, став важкий, задушливий. Її завели в кімнату нагорі — простору, із великим столом, на якому лежали розкидані папери, з кріслом посередині, оббитим темно-зеленою шкірою, що виблискувала під світлом люстри, ніби трон. Аліса застигла, коли побачила Савича, що сидів за столом. Його сірий костюм був бездоганний, а на лацкані виднілася маленька золота шпилька у формі ворона. Його обличчя, худе й бліде, із тонкою борозною зморшки на лобі, кривилося в холодній усмішці, але поза видавала напругу — він сидів, злегка нахилившись уперед, ніби готовий кинутися.

Аліса чекала бандитів, Вука, когось із мафії, але не Савича, якого стільки разів поруч із Максом, із його фальшивою чемністю. Вона вважала його огидним маніпулятором, але не чекала, що… Її серце закалатало, ноги підкосилися, але чоловік із татуюванням штовхнув її в крісло, і вона вдарилась коліном об його ніжку. Біль прострелив ногу, але вона стримала стогін, стиснувши губи в тонку лінію. Савич повільно встав, його кроки були розмірені, наче в танці, і запах його одеколону — сандал із ноткою металу — ударив у ніс, змішуючись із тютюном, що просочив кімнату.

— Ти, мабуть, чекала когось іншого, — сказав він, його голос дзвенів ненавистю, але залишався рівним, як натягнута струна. — Але це я, Алісо. Я і є Крук, якого Макс так довго ловить.

Аліса здригнулася, її пальці вп’ялися в підлокітник крісла, дерево скрипнуло під тиском. Вона знала ім’я Крука — Макс згадував його, коли думав, що вона не чує, із гнівом і болем, що рвали його зсередини. Але Савич? Той самий Савич? Її шлунок скрутило, наче від удару.

І очевидно, що він її люто ненавидить, з якихось власних мотивів.

— Твій дурний Макс так і не зрозумів, хто за всім стоїть, — продовжував Савич, обходячи стіл, його пальці ковзнули по паперах, змахнувши один аркуш на підлогу. — Я майже знищив його тоді, коли вбив Єву. А тепер доб’ю.

Аліса завмерла, її подих сповільнився, ніби повітря стало густим. Єва. Ім’я, що Макс ніколи не вимовляв, але яке жило в його кошмарах, у його мовчанні. Савич зупинився перед нею, його тінь упала на її обличчя, і вона відчула, як піт стікає по спині, лишаючи холодний слід. Він нахилився ближче, його борозна на лобі поглибилася, а посмішка стала тоншою.

— Фонд буде моїм, Алісо, — прошипів він, його дихання пахло тютюном. — Або ти станеш передостанньою його втратою.

— Передостанньою? — Аліса зуміла не закричати, подумавши про Соню.

— В нього ще є люба сестричка.

Катя…

Запах тютюну й шкіри дратував горло, а люстра над головою тьмяно дзижчала, кидаючи тіні, що гойдалися, наче мотузки. Аліса відчула, як її пальці ковзнули по шраму на зап’ясті, ніби шукаючи опору, але вона знала: опори тут немає. Савич — Крук — не відпустить її, і все, що вона могла зробити, це виграти час.

— Чому? — тихо спитала вона.

— Лише тому, що він мав передати фонд ще п’ять років тому. І пішли б різними дорогами. Натомість я мало не втратив усе, не змігши притиснути чортового Макса Дам’яна.

***

Савич сів навпроти Аліси, його довгі пальці склалися в замок, а запонки з чорного оніксу блиснули під світлом люстри, відкидаючи тіні, схожі на крила. Його сірий костюм, бездоганний, із золотою шпилькою у формі ворона на лацкані, контрастував із блідістю обличчя, де борозна на лобі поглиблювалася, ніби вирізана ножем. Він заговорив, його голос став тихішим, але ненависть кипіла в кожному слові, наче отрута.

— Єва, — промовив він, і це ім’я впало між ними, як камінь у криницю. — Вона загинула випадково. Дурна курка думала, що може втекти. З пузом на дев’ятому місяці.

Савич відкинувся на спинку крісла, його пальці розімкнулися, і він провів нігтем по краю столу, лишаючи ледь чутний скрегіт. Він розповів, як Єва вирвалася з машини на узбіччі, побігла через поле. Її треба було просто зловити і за патли затягти назад в машину. Та один із його людей, молодий, переляканий, вистрелив їй у спину, не подумавши — куля влучила в хребет, і вона впала мертвою. Ось і вся історія.

Савич скривився, його губи сіпнулися, ніби від згадки про невдачу. Її смерть зірвала всі плани: Макс не здався, не віддав фонд, а пішов у наступ, ставши ще небезпечнішим. Савич наказав позбутися тіла, кинувши його на узбіччі, і зник, але той провал досі пік його, як сіль на рані.

— Мені це було незручно, Алісо, — сказав він, його голос став холоднішим, ніж бетон унизу. — Але мені байдуже на такі дрібниці.

Аліса слухала, її шлунок стиснувся, наче від удару. Вона уявляла Єву — молоду, перелякану, із кров’ю, що розтікається по траві, і самотність її останніх секунд. Її пальці сіпнулися, шукаючи кишеню, де лежав свисток, але вона зупинила себе, стиснувши їх у кулак на колінах. Вона подумала про Соню, її маленьку доньку, що могла стати наступною жертвою, і про Макса, що, мабуть, уже шукає її, не знаючи, з ким воює. І про Катю, єдиним чоловіком якої був Савич — єдине кохання і сліпа одержимість її життя.

Савич нахилився ближче, його очі звузилися, наче в хижака перед стрибком.

— Ти розумієш, що я не побоюся забруднити руки в крові знову, — прошипів він, його слова падали, як краплі кислоти.

Він різко відкинувся назад, його рука смикнула ящик столу, і він дістав фотографію. Кинув її перед Алісою — вона впала на стіл, змахнувши кілька паперів. На знімку Аліса на ювілеї, усміхнена, із Сонею на руках, її кучері падали на плече матері. Але… це не було фото з Карпат, зі сховку. Тож її не знайшли і не знають, де шукати. Григір Новак не підвів і справді надійно сховав доньку.

— Ти ж не думаєш, що я забув про неї? Ти зробиш усе, що я тобі скажу.

— Що далі? Ти розкрився мені. То чи маю я шанс вижити?

Він не відповів.