Раді Вас бачити!

Аліса вирішила шпигувати, зрозумівши, що їй ніхто не збирається розповідати, в чому вона мимоволі учасниця. Цього разу вона ковзнула темний у будь-яку годину доби коридор, тримаючись пальцями за гладеньку поверхню стіни. Кожен скрип підлоги здавався надто гучним. Знову прокралася до кабінету Макса, штовхнувши прочинені двері. Її очі пробігли по столу: десь тут мали бути документи про «Срібний горизонт» — хоч якась зачіпка, щоб зрозуміти, у що вона вляпалася.

Голоси за дверима змусили її застигнути. Макс. І Ваців. Аліса відступила в тінь між стіною та шафою, притиснулась до стіни.

Макс стояв біля вікна, крутячи в пальцях стару запальничку. Метал клацав, ніби відміряючи секунди. Він не курив — Аліса це знала, — але тримав її, ніби вона могла вгамувати його нерви. Аліса лише тепер відмітила, що Ваців мав щось вовче: дика зовнішність, сірі очі, звичка бути насторожі, мов пружина, що розгорталася тільки тоді, коли треба. Він сперся на стіл і схрестив руки.

— Думаєш, я не розумію? — раптом промовив Макс, навіть не озираючись. Його голос був низький, сухий, але пробивався крізь тишу, як тріщина в склі. — Думаєш, я справді вірю в цю гру? Що виставив тебе, її, цю... лялькову сім’ю напоказ, бо хочу?

Він клацнув запальничкою, гострий звук відгукнувся у просторі. Ваців трохи нахилив голову, уважно його слухаючи.

— Я бачив, як це відбувається, — Макс повернувся напівбоком. — Ти тримаєш усе в руках, ніби добре складену конструкцію, а потім вони витягають одну нитку — і все сиплеться.

Він розтиснув пальці, і запальничка впала на стіл з м’яким брязком.

— Єва? — тихо спитав Ваців.

Макс коротко хмикнув, посміхнувся самими кутиками губ, без веселощів.

— Це не про Єву. Це про мене. Вона була надто дорогою мені А я — занадто самовпевнений, занадто хитрий, щоб просто тримати те, що мав. Я грав. З Савичем. З усіма. І коли настав час платити, я заплатив не собою. Нею.

Його руки вперлись у підвіконня. Світло з вулиці висвітлювало контур плечей, що трохи тремтіли, але він стримував це, стискаючи пальці до болю.

— І тепер, — додав він, — я думав, що побудував усе так, щоб більше не облажатись так... так сильно.

— Думаєш, допоможе? — Ваців ніби розмірковував уголос.

— Не думаю, — видихнув Макс. — Просто хочу перевірити.

Ваців відштовхнувся від столу, підійшов на кілька кроків ближче. Його тінь ковзнула по підлозі.

— Вона не така, як Єва.

— Знаю, — Макс глянув на нього. — Вона... крихкіша. Тому я її й обрав.

— І помилився.

— Так. Помилився.

— Треба було одружитися з Вікторією, — сказав він впевнено. — Вона б не плутала мені карти, не лізла б куди не треба. А Аліса… — він затнувся, опустив очі. — Вона нагадала мені Єву. І я, дурень, повівся.

Ваців ворухнувся:

— Повівся? Ти вибрав її, бо вона зачепила тебе, Максе. Не вигадуй. І ти хотів дитину. Ти обрав їх для себе, а не для справи.

Ваців кивнув і вийшов. Коли й Макс покинув кабінет, Аліса не одразу поворухнулась

Вона притислася до стіни сильніше, горло холодний, липкий страх. Небезпека була поруч, а вона не могла її чітко окреслити. А Соня спить у своїй кімнаті, не знаючи, що їхнє життя — це чиясь шахівниця. Аліса подумала про контракт, про той день, коли підписала його, мріючи про мільйон і спокій. «Я затягла її в пастку», — майнула думка. Вона вислизнула з кімнати, вирішивши провітритися в саду, щоб хоч трохи зібратися з думками.

***

Аліса зазирнула до Соні. Дівчинка спала, обіймаючи плюшеве морське чудовисько. Її дихання було рівним, але Аліса боялась, що навіть її спокій може бути порушений. Вона взяла телефон, машинально горнула Instagram, сподіваючись на повідомлення від Олени. Замість цього побачила нову сторіс — сторінка Вікторії, видалена після її витівки на весіллі, знову ожила. Чорний фон, білі літери: «Я зрозуміла».

Аліса застигла. Вона пам’ятала, як Вікторія намагалась принизити її на весіллі, як її подруги-інфлюенсерки знімали кожен момент, ніби це серіал. Тоді Аліса думала, що Макс знищив Вікторію — для таких, як вона, Instagram був усім: життям, коханням, грошима. Але тепер? «Він не мстивий, — подумала Аліса. — Він просто прибирає тих, хто загрожує. Якщо погоджуєшся — ти в безпеці. Якщо ні...» Її пальці стиснули телефон. «А я? Чи я вже всередині цих правил, чи ще ні?» Вона закинула телефон у кишеню й вийшла, тихо зачинивши двері.

Тепер їй дозволялося гуляти лише біля будинку, за ворота ні ногою. Весь персонал і служба безпеки попереджені, тож Аліса поки що й не намагалася порушити вказівку. І як би вона змогла? Хіба що прориватися з боєм, бо перелізти через триметровий бетонний паркан годі й сподіватися.

З-за рогу з коридору почулися швидкі кроки. Катя — її неможливо було переплутати ні з ким: легка хода, наче танець.

— О, ти куди це? — усміхнулась вона. У руці тримала сигарету, яку так і не запалила. Її руде волосся сьогодні було заплетене у складну косу, прикрашену тонкими золотистими нитками, ніби вона щойно з фотосесії.

— Прогулятись, — коротко відповіла Аліса.

Катя примружилась.

— Ходімо зі мною. Покажу секрет.

Вони вийшли через бічні двері, повз кам’яні сходи, де трохи потріскувала плитка, що чекала на ремонт. Сад виглядав темним і загадковим: гойдалки, трохи зарослі якимись повзучими рослинами, стежки, які вели вглиб — до старого басейну, давно закритого й накритого тентом. Там виявилися старі гойдалки, поскрипували під поривами вітру.

— Дивись! — Катя хапнула ланцюги, відштовхнулася ногами й закрутилася, ніби в танці. — Савич нас цьому вчив. Каже, якщо правильно гойдатися, можна літати! Він завжди вмів робити так, щоб усі на нього дивились. Навіть тоді.

Аліса присіла на край гойдалки, провела пальцем по мотузці.

— Наскільки ви з ним близькі? — запитала вона обережно.

— Він завжди був... особливий. — сказала вона, дивлячись кудись повз Алісу. — Завжди знав, як усіх завести, як зробити так, щоб ти повірив, що можеш усе.

Її погляд затуманило, і Аліса прямо спитала:

— Ти кохаєш його?

Катя замріяно усміхнулась.

— Раніше кохала. — Аліса не повірила. — Він... не такий, як усі думають. — Вона сіла поруч на іншу гойдалку, відштовхнулась ногою від землі. — Знаєш, усі бачать у ньому монстра, а він просто завжди хоче більше, краще, вище. Не тому, що жадібний, а тому, що... може.

Аліса відчула, як у горлі пересохло, та ризикнула:

— А Єва? Ти казала, що знала її?

Катя різко зупинила гойдалку, її пальці стиснули ланцюги.

— Знала, — тихо сказала вона. — Не лізь туди, Лісо. Там усе... складніше, ніж тобі здається.

Алісі й не здавалося, що усе просто. Але було б простіше, знаючи.

Катя зіскочила з гойдалки й пішла, кинувши сигарету на траву.

Аліса злегка відштовхнулася, дивлячись їй услід. Її думки повернулися до Соні — до її сміху, коли Катя із Зденеком вчили її складати паперових журавликів учора. «Треба сто журавликів, — казала Катя, підморгуючи, — і бажання збудеться». Соня серйозно кивала, її пальчики гнули папір, а Аліса дивилася й думала, що хоче лише одного — щоб донька була в безпеці.

Спогад накотив, як хвиля. Після зради Влада Аліса ночувала в крамничці, пакуючи замовлення до ранку. Пальці тремтіли від утоми, але вона думала тільки про Соню — про нову курточку, про те, як донька радісно бігатиме в ній парком. Тоді вона мріяла про спокій, про просте життя. А тепер? Вона в маєтку, де люди гинуть, де збираються тіні, що лякають навіть Макса. «Як мені вберегти її?» — не відпускаючи, пульсувала думка.

***

Аліса повільно пішла алеєю, що вела вздовж саду, намагаючись не думати ні про розмову, яку підслухала, ні про сторіс Вікторії, ні навіть про слова Каті, що вже вляглися на дні пам’яті важким камінцем. Вона просто хотіла кілька хвилин побути на самоті.

Сад навколо здавався зовсім спокійним: м’яко шелестіли листя, десь високо кричала пташка. Вона повільно ковзала пальцями по холодній спинці лавки, що стояла край стежки, вдихала повітря на повні груди. Далеко, біля будинку, миготіло світло — видно було силуети людей, що проходили повз вікна.

Вона зупинилась біля старої кам’яної арки, обвитої плющем. Плющ торкався стін, захоплюючи їх своїми руками-листочками, ніби затягував сад у зелене павутиння. Аліса провела пальцем по одній з гілок, і ясно почула сторонній хрускіт. Ніби хтось необережно ступив на суху гілку. Вона озирнулась. Порожньо. Може, здалося. Вона вже збиралася зробити крок уперед, коли помітила тінь — тонку, довгу, майже прозору — що промайнула між кущами.

Далі все сталося так швидко, що думки не встигали за тілом. Пролунав короткий, глухий звук, який ледве відрізнився від удару долоні об дерево.

— Падай! — одночасно, ніби грім, пролунав крик Зденека пролунав.

Він вискочив із тіні і штовхнув її на землю так різко, що в грудях сперло подих. Вона встигла лише відчути його запах — легкий аромат ялівцю, який він завжди носив, — і тепло його руки на плечі. А потім усе змішалося в одному звуці: важкий удар тіла об землю, хрип, кров, що розплескалася на гравій. Вона побачила його очі — широко розплющені, уже скляні.

Вона не могла відвести очей від Зденека, від його руки, що ще смикалася. Все навколо затихло, лише на мить. А далі крики охорони розірвали тканину дня. Швидкий тупіт багатьох ніг, вереск якоїсь жінки із персоналу, швидкі кроки, Лаурин переляканий голос:

— Макс! Макс! У саду!

Постать перебігла між деревами, і Аліса побачила, що в неї досі націлений пістолет.

І тоді, крізь крики й тупіт, вона побачила Ваціва. Він з’явився, як хижий звір біля здобичі — швидкий, зосереджений, жорсткий. В одну мить він наздогнав нападника, повалив на землю. Залунало коротке, сухе клацання — чужа шия під вагою руки, і все стихло.

— У будинок! — гаркнув він, обертаючись до Аліси. Підбіг, схопив за капюшон і мало не поволочив її по землі у дім.

Вона намагалась переступати ногами, але не могла: погляд ще був прикутий до тіла Зденека. Він лежав на боці, обличчя його було блідим, а на губах лишалася легка, ледь помітна усмішка — ніби він до кінця хотів показати, що впорався. Його руки, які завжди міцно тримали кермо чи зброю, тепер беззахисно розкинулися на гравію.

— Алісо! — ще раз гримнув Ваців і струснув, приводячи до тями.

Вона побігла. Сльози заливали очі, але вона не плакала. Вона просто бігла, знаючи: це справжня війна. І її друг, Сонин друг щойно заплатив за неї життям.