Раді Вас бачити!

У кабінеті панувала напружена тиша, яку порушував лише звук шелесту паперів. Ваців нахилився над столом, водячи пальцем по схемі двору, кресленнях і роздруківках. Його обличчя — суворе і різке, з тими самими вовчими рисами, які вже впадали в око Алісі, — тепер було зосереджене, мов різцем вибите з каменю. Він ніколи не здавався схожим на адвоката, як представлявся. Тепер наче вліз назад у власну шкіру.

Макс сидів збоку, обперши підборіддя на переплетені пальці. Його темні очі ковзали по документах, але погляд був відсутній — видно, що він прокручував у голові не лише ці схеми, а набагато більше.

— Отут, — нарешті сказав Ваців, постукуючи нігтем по кресленню, — вони пройшли крізь технічний лаз. Старий вихід для дренажної системи. Ми його ніколи не перевіряли.

Макс різко звівся, відкинувши стілець.

— Це чия зона відповідальності?

— Нічия. Вважалося, воно замуроване, — спокійно відповів Ваців. — Власники до тебе перекривали, але підрядник схалтурив. Тепер забетонуємо.

За вікном мигнули фари — це під’їхали машини.

Аліса, яка спостерігала збоку, вдихнула: кілька чоловіків — не схожих на звичних охоронців у чорному, а кремезних, із виразними обличчями, короткими стрижками й вільною, невимушеною поставою, — швидко заходили у двір. Їхні рухи були точними, синхронними, як у людей, які звикли діяти разом.

— Це хто? — спитала вона, навіть не очікуючи відповіді.

— Побратими, — кинув Ваців, навіть не озирнувшись. — Я працював з ними раніше. Не переживай. Вони знають, що роблять.

Один із новоприбулих, кремезний чоловік із короткою щетиною й шрамом на щоці, затримався кинути погляд на будинок. Він підняв очі, їхній погляд перетнувся з Аліси. Чоловік ледь усміхнувся — більше жестом, ніж емоцією, — і підняв два пальці до скроні у швидкому, майже невловимому вітанні.

— Григір Новак, — озвався Ваців, угледівши, куди дивиться Аліса. — Він тут головний.

Аліса спостерігала, як Новак коротко перемовлявся з іншими, роздаючи вказівки. Її охоплювало відчуття, що будинок — цей розкішний простір, де ще вчора вона випивала вино з Катею й слухала щебетання Соні про Зденека, — раптом перетворювався на військовий штаб.

У коридорі з’явилася Лаура. Вона тримала в руках піднос із чашками чаю, і ті чашки дзенькали одна об одну від тремтіння її рук, а обличчя було бліде, мов полотно. Вона машинально переставляла чашки місцями, ніби це мало допомогти, і ніяк не ставила піднос на стіл. Катя, яка йшла повз, швидко поклала руку їй на плече.

— Лауро, ну ж бо, — сказала вона м’яко. — Усе буде добре.

— Він був мені, як молодший брат, — ледь чутно пробурмотіла Лаура. — Зденек... він завжди...

— Я знаю, люба, — Катя ніжно потиснула їй плече. — Але зараз нам треба триматися, так?

Катя усміхнулася, але навіть у її посмішці було щось надламане. Ніби ввечері на небі не з'явилась найяскравіша зірка. Її кроки були коротшими, голос тихішим, а погляд — напруженим.

Аліса пройшлася по коридору. Зараз усе змінювалось: робітники переставляли замки, ставили додаткові датчики руху, а охоронці перевіряли кути, що раніше здавалися недосяжними. Деінде валялися старі камери — їх уже знімали, замінюючи новими і в більшій кількості.

Вона підійшла до вікна, глянула у двір. Сад, що раніше здавався простором для прогулянок, тепер скидався на територію, де планували оборону. Люди з’являлися й зникали, злагоджено, без зайвих слів.

У холі пролунав голос Новака:

— Максе, ми перевіримо периметр і подивимось, що з дронами. Потрібен швидкий огляд з висоти.

— Дійте, — коротко відповів Макс. Він більше нічого не додавав, тільки уважно стежив, як усе приводиться в рух.

Він обернувся й помітив Алісу. Їхні погляди зустрілися. У його очах було те, чого вона раніше не бачила: втома. Не фізична — моральна, важка, як камінь на серці.

— Навіщо стріляти в мене? — нарешті спитала вона те, що не могла ніяк зрозуміти.

Макс подивився на неї із здивуванням, наче відповідь очевидна.

— Ти - важіль, — коротко сказав він. — Для впливу на мене. Дружина ж, хай йому чорт.

— Кому потрібен мертвий важіль? Я питаю саме про це!

— Це демонстрація намірів, — він затнувся, сильно стис рукою власне чоло. Але продовжив, — а важіль... є ще один.

Аліса схлипнула, наче всотала все повітря навколо. І прожогом кинулася у дитячу.

***

У кімнаті Соні пахло свіжою типографії: на полиці стояли книжки з блискучими обкладинками. Аліса швидко тягнула речі до сумки — светр, що ще пах свіжим пранням, іграшкового краба, з яким Соня засинала, навіть маленьку пластикову корону, хоч знала, що вона не знадобиться. Але скидала усе, що траплялось під руку, доки сумка не заповнилась.

— Мамо... — тихий голос обірвав її. Соня стояла біля ліжка, притискаючи до грудей подушку. Її великі очі світилися запитанням, яке дитина не могла вголос сформулювати. — А... Зденек повернеться?

Аліса затремтіла всередині, але змусила себе спокійно відповісти.

— Ні, сонечко. Він більше не повернеться. Але він нас дуже захищав, розумієш?

Соня кивнула, хоча, звісно, до кінця не розуміла, що це значить. Вона міцніше обійняла подушку, яку Аліса тицьнула їй у руки, забравши з них краба.

Аліса підхопила сумку, взяла доньку за руку й швидко повела її коридором. Вона не мала плану. Вона просто знала, що не витримає більше цієї напруги — що мусить хоч якось врятувати дитину. Не дати їй стати важелем.

У холі вона зіткнулася з Максом. Він стояв, схрестивши руки, і ніби чекав її. Його погляд одразу впав на сумку, на Соню, на її стиснуті пальчики.

— Втеча не допоможе, — сказав він. — Тут тобі безпечніше, ніж будь-де.

Аліса різко, люто огризнулася:

— Я не тікаю! Відвезу її до Олени!

Макс дивно пирхнув, наче йому було весело. Але далі голос його став рвучким:

— Ні, — він зупинив її обурений вигук жестом, — не до Олени. Віддай батькам. Але їх теж треба заховати.

Аліса мимоволі затнулася. Тоді повільно кивнула.

— Добре. Батькам.

Ваців, який підійшов із коридору, швидко окинув їх поглядом.

— Ми організуємо сховок. Я знаю місце, далеко звідси. Наші люди підготують маршрут.

Григір Новак з’явився з-за його плеча, широкий, із легкою посмішкою на обличчі, що пом’якшувала суворі риси. Він нахилився до Соні, присів, щоб бути на її рівні, і простягнув їй маленький свисток.

— Дуй, якщо що, принцесо. Це чарівний свисток. Свисти — і ми тебе завжди знайдемо.

Соня на мить розгубилася, а потім, злегка всміхнувшись, стиснула свисток у кулачку. Аліса зітхнула — вперше за останні години дитяча усмішка давала хоч якесь тепло.

За півгодини до маєтку під’їхала машина. Степан і Надія вийшли, обидва розгублені, розтріпані, їх вийняли просто з ліжка. Степан хмурився, очима когось шукав, а Надія стискала в руках хустку, яку постійно перемотувала між пальцями. Коли вони побачили Алісу, обидва наче одночасно підступили ближче.

— Як Соня? — тихо спитала Надія.

— Нічого, мамо, — Аліса швидко притягнула Соню, нахилившись до дитини. — Сонечко, ти їдеш із бабусею й дідусем. Це недовго, добре? Ти будеш у горах, у дуже гарному місці, а я скоро приїду до тебе. Обіцяю.

Соня обійняла її, міцно, так, що Аліса відчула, як дитячі ручки трясуться.

— Не бійся, мам, — прошепотіла Соня.

Аліса вперше за весь день мало не розридалася, але втрималася, лише притиснувши доньку ще міцніше. Степан мовчки підняв і обійняв онучку, а Надія просто взяла за руку.

Коли вони всі сіли в машину, Новак дав знак, охоронці розійшлися, і авто рушило в темряву. За ним іще одне. Аліса залишилася стояти на порозі, стиснувши пальці в кулаки, дивлячись у слід. Її всередині розривало на частини, але стало легше — вона вчинила правильно, відпустивши Соню.

Вона дивилася, поки світло фар не зникло за поворотом, і тільки тоді повільно відійшла назад у дім, ніби кожен крок відривав від серця шматок.

***

Дім стояв у тиші, але це не була тиша спокою. Це була тиша очікування, тривоги, мов перед бурею.

У їдальні Лаура обережно поставила на стіл рамку з фотографією Зденека. Намагалася робити все дуже акуратно. Поруч на таці лежали біла свічка й маленька чашка — хтось із персоналу поставив як знак пам’яті.

На знімку був той самий Зденек, якого всі знали: широкоплечий, із трохи суворим, але чесним обличчям, усмішкою, що рідко з’являлась, але коли з’являлась, то світилася щирістю. Не було лише блискіток на вусах і наліпок з рожевими сердечками, якими рясно обсипала його Соня.

У кутку їдальні стояв охоронець Ігор, худорлявий, молодий, який розповідав іншому, як Зденек учив його тримати пістолет.

— Казав: «Не бовтай, як іграшку, але й не вирви собі руку», — пробурмотів Ігор, витираючи носа рукавом. — Він реально вмів, знаєш... навчати. Не просто командувати.

Катя не виходила зі своєї кімнати. Через щілину в дверях можна було побачити її тінь, що металася з кутка в куток, як розгублена пташка в клітці. Вона не жартувала, не вигукувала своїх звичних фраз, не бігала за вином чи кавою. Навіть музика, що завжди лунала в її кімнаті, стихла.

Макс пройшов повз Лауру, затримавши на ній погляд.

— Лауро, залишайся тут. Не виходь поки що.

Вона ледь помітно кивнула, ковтаючи клубок у горлі.

— Так, пане Максе. Залишусь.

Аліса пішла у свою кімнату. Сиділа на ліжку, притискаючи до грудей один із Сониних паперових журавликів — з тих, що вони складали із Зденеком. Папір був трохи пом’ятий, але вона не випускала його з пальців. Сльози котилися щоками, але вона не ридала. Вона просто сиділа мовчки, дозволяючи болю текти крізь неї, як холодній воді.

Вона відмовилася бачити Катю, коли та обережно стукала, — просто не відчинила двері. Вона відмовилася говорити з Вацівим, який кілька разів намагався підняти тему захисту. Вона відмовилася навіть їсти, хоча Лаура принесла їй щось тепле на підносі.

В голові засіла думка:

«Це моя вина. Я вийшла. Якби я не вийшла...»

Вона знала, що це неправда. Що вона не порушувала заборону. Що ніхто не міг би передбачити все. Але серце не хотіло знати. Серце стискалося, звинувачуючи себе знову й знову.

За вікном було темно. Сад, який недавно був полем бою, тепер знову стояв тихим. Але у тиші не було спокою.

Аліса схилилася вперед, обхопивши голову руками. Її плечі здригалися, але вона не видавала жодного звуку. Її серце билося глухо, як дзвін у ватяній пастці.

Вона не знала, чи зможе заснути цієї ночі. Чи побачить вона ще колись Соню. Чи витримає сама.

Її світ звузився до паперового журавлика й порожнечі.

***

Аліса сиділа на ліжку, склавши ноги під себе. На колінах — зім’ятий паперовий журавлик, якого вона механічно гладила пальцями. Очі боліли, ніби вона плакала годинами, хоча насправді лише сиділа мовчки.

Коли двері прочинилися, вона не здригнулася. Макс увійшов і тихо зачинив за собою. Притулився до стіни навпроти неї, дивився на журавлика — наче намагався вгадати, що у ньому особливого.

— Пробач мені, — сказав він просто, сівши на край ліжка. — Я вважав, що все тримаю.

Його голос був тихий, без тіні звичної сталі. Аліса глянула на нього — його очі, завжди холодні, тепер були втомленими, із болем, який він так рідко показував.

Вона простягла руку, торкнулася його зап’ястя. Її пальці ковзнули по шкірі, ніби перевіряючи, чи він справжній. Він не смикнувся, лише перевів погляд на неї.

— Залишся. Просто залишся, — прошепотіла вона.

Він нахилився ближче, обережно торкнувшись її скроні губами. Не поспішав, не хапав. Її дихання стало трохи частішим, коли вона опустила руки йому на пояс, розстібаючи ремінь. Макс допоміг їй, мовчки, іншою рукою м’яко торкаючись її плечей.

Їхні губи зустрілися нерішуче, наче вперше. Його поцілунки ковзали по її шиї, легкі, ніжні. Її пальці стиснули його волосся на потилиці, він відповів на її рух — трохи сильніше, але не захоплюючи. Коли вона раптом затамувала подих, він зупинився, глянув їй у очі, чекав. І тільки коли вона сама піднялася, торкаючись його, притягуючи ближче, він дозволив собі продовжити.

Його руки легко спустились їй по боках, кінчиками пальців він відчував кожен сантиметр шкіри, ніби запам’ятовував. Її сорочка впала на підлогу, а його губи м’яко торкнулися вигину її ключиці, ковзнули нижче, обережно, дбайливо. Її легке здригання, легкий видих був відповіддю.

Він гладив її так, ніби міг заспокоїти бурю в її серці — легкими колами по спині, повільними поцілунками на внутрішній стороні зап’ясть, на тонкій шкірі стегон. Вона пригорталася до нього, стискаючи його плечі, відчуваючи, що знаходила в ньому притулок.

Це була не гра, не пристрасть. Це був тихий дотик до найглибшого, до того, що не промовляється словами. Їхні тіла рухалися в повільному танці, де кожен жест був ніби шепіт: «Я тут». Її тіло розквітало під його поцілунками, його подих ставав важчим, коли вона тягнулася до нього.

Вони були не контрактною парою, не союзом заради вигоди. Цієї ночі вони були просто двоє, що боялися знову втратити — і тому трималися один за одного міцніше, ніж будь-коли.

Після, лежачи поруч, Аліса відчула, як він повільно гладить її по волоссю — як дитину, яка має ось-ось заснути. Вона стиснула його пальці в своїх. Жодних обіцянок. Жодних гучних слів. Лише тиша, у якій двоє знайшли одне одного. Хоча б на цю ніч.