Раді Вас бачити!

Ранкове сонце ледь пробивалося крізь важкі штори холу, а повітря в маєтку було наелектризоване, ніби перед грозою.

Двері вхідної зали відчинилися плавно, і на порозі постав Савич.

Сірий костюм ідеального крою, темний шовковий шарф, пляшка дорогого віскі в руці, легка усмішка, яка могла б розтопити кригу, якби не була такою холодною. Він ішов із розслабленою грацією хижака, що знає: тут ніхто йому не загрожує.

— Максе, — промовив він, ніби стара дитяча приятельська розмова продовжилася лише зараз. — Що це за стрілянина у вас тут? Я ж хвилююся, старий. — Усмішка не зникала, але очі залишалися гострими.

Він простягнув руку, стиснув долоню Макса, його пальці затрималися на мить довше, ніж треба. Макс стояв біля сходів, у светрі з високим коміром, що підкреслював його різкі вилиці. Він кивнув, але його губи стислися в тонку лінію.

— Усе під контролем, — відповів він, голос був рівний, як поверхня замерзлого озера.

Аліса сиділа на дивані під сходами, стиснувши поручень. Її не прогнали знайомим: «Іди, Алісо!», але вона намагалась бути непомітною. Савич перевів на неї погляд, його брови злегка піднялися.

— Алісо, — протягнув він, ніби смакуючи її ім’я, — чому Макс тебе не сховає? Я б таку красу тримав під замком.

Вона втупилася в нього, міцніше вчепившись у тепле дерево поручня. Савич хмикнув, його погляд ковзнув по холу і на другий поверх.

— Тихо, — додав він, ніби між іншим. — Дітей не чути. Розумно. — Він м’яко провів пальцями по столу, ніби перевіряючи пил.

Він неприховано роззирався на всі боки і роздавав репліки на все, що бачив. Його погляд швидко оцінював усе: додаткові камери, нові замки, чоловіки, що стояли в коридорі, ніби виросли з каменю. Савич підняв брови.

— Ого, потужно, — прокоментував він, киваючи на Григіра Новака у тактичній куртці, із рацією в руці. — Фортеця. Я вражений, Максе.

Лаура була у чорній сукні і такому ж настрої, та все ж незмінно водила пальцями по планшету, опустивши до нього голову і наче й не помітивши гостя.

— Лауро, а раніше ти мені й сорочку заправляла, коли та висмикувалась, — Савич лукаво всміхнувся. — Де твоя гостинність?

Та ледь кивнула, зберігаючи свою холодну ввічливість.

— Гостинність — це до господаря. Я лише виконую обов’язки.

Зі сходів по-дитячому наче скотилась, а не збігла Катя. Вона була в широчезному худі, що спадав з одного плеча, стискала срібний браслет на зап’ясті — тонкий, із вигравіюваним трикутником. Побачивши Савича, вона застигла, її погляд був, як у оленя, що чує вовка. Він повернувся, його посмішка розрізала повітря.

— Ти не міняєшся, Кать, — Савич посміхнувся їй саркастично, нахиляючи голову. — Завжди така... швидка.

Вона відвела очі, її пальці міцніше стиснули браслет, ніби прикраса могла її втримати.

— Ігорю, ти прийшов випити? — Макс тягнув слова надто ліниво, кивнув на віскі в руках гостя. — та нам зараз не до світських байдиків.

— Та і я у справі! — бадьоро вигукнув той! — хоча, звісно, міг би й пізніше, але дуже переймався. Все місто гуде про перестрілку.

— Аааа. Що ж, ходімо.

Вони не зачинили двері до кабінету, наче Макс цим намагався скоротити розмову.

— Запрошення на ювілей горизонту? — Савич нахилив голову, його тон був легким, але очі пильнували Макса. — Пропустив, мабуть. Чи ти, Максе, забув?

— Це і є твоя справа? — все ще ліниво, поволі відповів той, наче затягуючи час. Ніби саме зараз приймав якесь рішення.

— Ти знаєш, наскільки це важлива справа, — награна усмішка зникла з голосу Савича.

— Це через місяць.

Савич знову усміхнувся, ширше, ніж будь-коли.

— Знайомі вже тріщать, — сказав він, ніби між іншим. — Усі будуть.

Пауза затягнулася, повисла в повітрі, мов сокира ката, який от-от опуститься на чиюсь шию. Тільки хто був сокирою, і чия шия, годі було зрозуміти. Потім Макс витяг із шухляди конверт із печаткою фонду «Срібний горизонт» і простягнув його Савичу.

— Звісно, тримай. Іменний.

— Стильно, як завжди, — Савич узяв конверт, провів пальцем по краю, не розкриваючи. — Ну що ж. Усе стає на свої місця.

Він вийшов і став прямо перед Алісою, насмішкувато посміхнувся їй.

— Твоє здоров'я, красуне! — поставив віскі на столик перед нею і пішов до виходу.

— Вірне рішення, Максе, — кинув через плече, не обертаючись.

Алісі лишилось тільки дивуватись фізичному холоду, який йшов від цього чоловіка.

***

Двері за Савичем зачинилися з м’яким шелестом. Його машина майже безшумно викотилася за ворота, а в будинку ще стояла важка тиша — ніби всім треба було переконатися, що він справді пішов, перш ніж вдихнути.

Ваців виріс наче з-під землі, просто стояв, схрестивши руки на грудях. Він був спокійний, як завжди, але в його погляді зблиснуло щось гостре, хижакове. Аліса не помітила, звідки він прийшов.

— Шляху назад більше нема, — сказав він тихо.

— Знаю, — відповів Макс, провівши рукою по обличчю. Він виглядав як людина, яка на хвилину дозволила собі зняти важкий мішок із плечей, але от-от знову підніме його.

Аліса дивилась на пляшку і думала, як це все стосується її. Та Макс нарешті сам звернувся до неї.

— Ти хочеш розуміти, що тут відбувається. — Він зробив крок ближче, глянув прямо в її очі. — Я не можу сказати всього. Але слухай. Фонд «Срібний горизонт» — це наше поле битви. У цій битві ми можемо програти. Я, ти, Соня, твої батьки. І не тільки.

— Що можу зробити я?

В його очах на мить промайнула ніжність, а Ваців щиро усміхнувся і глянув на Макса, наче зазначив: «Я ж казав!».

— Ти можеш. Через місяць буде ювілей фонду. Великий благодійний вечір. Політики, бізнесмени, журналісти. Ми підемо туди разом. Ти будеш там не як тінь. Ти будеш моєю дружиною. Моєю партнеркою. Зрозуміла?

— Що в цьому особливого? Ти нічого не пояснив взагалі.

— Ми оголосимо, що фонд передано тобі в довірче управління.

— Ммммм...?

— Мені потрібен час. Тільки так я його отримаю, і тільки передача фонду тобі буде виглядати реалістично. — А тоді додав просто, наче сказав по вечерю. — І ще — я тобі довіряю.

— То, може, мені все ж варто знати, що відбувається?

— Алісо. Через місяць фонд стане або в твоєму оперативному управлінні, або в Савича.

Вона не хотіла віддавати фонд Савичу і тому кивнула:

— Я... теж тобі довіряю.

Макс легенько стиснув її пальці та піднявся до Григіра Новака, що саме зайшов до зали. Але той пішов до Аліси, радісно усміхаючись усім своїм суворим обличчям:

— Вони в Карпатах. Дівчинка і батьки. Зв’язок через нас. Там абсолютно безпечно. І дуже гарно.

Аліса злегка видихнула, відчуваючи, як на хвильку розслабляються плечі. Але полегшення було секунду — на тлі загальної напруги.

Коли всі розійшлися, Аліса піднялася до себе. Їй захотілося торкнутися свого старого життя хоч голосом. З батьками та Сонею зв'язатись не могла, з Оленою... поки що не хотіла. Вона один за одним розблокувала номери Влада. Натискала на виклик за викликом. Номер не обслуговується. Жоден.

— Живий ти чи мертвий? — прошепотіла вона. — Чому мовчиш?..

Вона вимкнула дзвінок, притисла телефон до лоба. Лише звук її подиху наповнював кімнату.

Надворі Ігор із саду тягнув якийсь датчик і бурмотів:

— Зденек би сам ці дрони збирав... Сам би знайшов дірки...

Катя, проходячи коридором, зачепила вазу, вона гримнула об підлогу — той звук ударився об тишу, мов постріл. Вона нахилилась, схопила уламки, але не сказала жодного слова. Її червоні очі виділялись на фоні блідого обличчя.

***

Надвечір стіни їдальні відкидали на підлогу довгі тіні від люстри. Вперше вони зібралися разом, хоч і обрізаною сім'єю. Катя з новим пружним кудриком на лобі. Макс із виглядом людини, що нарешті позбавлена тяжкого вибору: вибір зроблений. Аліса, яка відчула, що не чужа між них. Зазвичай вечеряли в своїх кімнатах, кабінетах, будь-чим і у вільний час. Тепер потягнулися одне до одного, потребували присутності. Сиділи довго, мовчки і ніяково.

— Ти не мала повертатись, — нарешті заговорив Макс, звертаючись до Каті. Голос його був м’який, але із відтінком втоми. Він потягнувся рукою, легенько скуйовдив їй волосся, як дитині. — Я ж просив лишатись за кордоном. Не для того, щоб псувати тобі життя, Катю.

Катя опустила очі, її руки ковзнули до браслета на зап’ясті, який вона крутила вже хвилину.

— Я думала, що можу допомогти, — тихо прошепотіла вона.

— Якщо справді вибрала мене, — Макс підвів погляд, дивлячись їй прямо в очі, — втримай свій... любовний інтерес. Це зараз важливо.

Катя винувато спалахнула, але її очі лишались червоними, ніби вона витратила всі сили на сльози, які вже не виходили.

Це було схоже на справжній родинний схід за столом, де підіймаються давні, але досі не вирішені питання.

Здавалося, це була майже нормальна вечеря.

І тоді...

Клац.

Тріснув кущ під вікнами. Звук був таким тонким, та Алісі одразу здалося, що в неї знову стріляють. Вона вросла у крісло, але вже за мить усі голови повернулись.

— Що це? — запитала Катя, стискаючи руки на колінах.

Пролунали поспішні кроки, у двері зазирнув Новак:

— Дрон, — сухо кинув він, виймаючи з кишені рацію. — Це не наш.

Ваців майже одночасно вискочив з-за рогу коридору, Макс — рвучко піднявся з-за столу.

— Усім залишатись тут! — кинув Новак, вже вибігаючи у двір. Його постать швидко зникла за дверима.

Аліса підвелася, але Макс глянув на неї.

— Сиди, Алісо — сказав він різко.

За вікнами миготіло світло — тіні бігли по стінах, двері відчинялись і грюкали. Когось кликали на подвір’я, рація тріскотіла командами. Він теж швидко вийшов надвір. І це знову був той самий Макс, якого боялися навіть ті, хто любив.