Раді Вас бачити!

Раніше біля паркану височіли пишні ялинки. Тепер те місце здавалось пустельним, некомфортним: тільки сирітські пеньки стирчали із землі, ніби зуби поламаного гребня, мокрі після ранкового дощу, з коричневими кільцями, що ридали про втрачене. Задля безпеки. І поки ніхто не вдавався до благоустрою. З-поміж зарослих кущів Ваців нахилився, витягуючи уламки зламаного дрона. Його рука — засмагла, жиляста, з кількома рубцями на пальцях — обережно розгладжувала подряпаний пластик. На одному шматку, прикріпленому клейкою стрічкою, виднілася записка:

«23 листопада. До зустрічі.»

23 листопада буде ювілейний вечір «Срібного горизонту».

Ваців насупив брови, провів пальцем по чорних літерах, наче перевіряючи, чи не розмажуться. Біля нього стояв Новак — кремезний, широкоплечий, із татуюванням змії, що обвивала його зап’ястя, виглядала з-під рукава тактичної куртки. Він хмурився:

— Дешевка, — буркнув, кидаючи короткий погляд на Ваціва. — Але зухвало.

Ваців мовчки кивнув.

— Відправимо уламки на аналіз, — наказав він коротко. Голос у нього був рівний, як сталь, яка витримала сотні загартувань.

У їдальні, де завжди пахло свіжим хлібом і кавою, панувала тиша, розрізана лише потріскуванням каміну. Макс сидів на стільці, спершись на руки на столі і слухаючи, як Ваців спокійно доповідає:

— До двадцять третього буде спокій. Але очей не спускаємо.

— Вони не дурні, — тихо відповів Макс, не піднімаючи погляду. — Зашкодити нам зараз — їм же гірше.

Аліса стояла біля вікна. Світло падало на її руки — тонкі, довгі пальці ковзали по ледь помітному шраму на долоні. Колись, у дитинстві, вона впала з велосипеда й розсікла руку об скло. Вона подумала про Соню, про її маленькі пальчики, що не знали ще, як це — мати шрами на все життя.

Ваців мовчки підійшов до Макса, зупинився на півкроку позаду.

— Що будемо робити? — запитав він.

— Готуватися, — коротко кинув Макс, підвівши погляд. Його очі враз стали гострими, мов крижинки.

Він підвівся, кинув швидкий погляд на Алісу. Вона вловила у ньому втому — глибоку, стару втому людини, яка звикла вигравати, але знає ціну кожної перемоги.

За вікном промайнула чиясь здригнулася тінь. Новак підняв рацію:

— Все чисто. Але, чорт забирай, цікаво, хто надіслав цю іграшку.

Ваців усміхнувся кутиком губ, але без веселощів.

— Побачимо, Григіре, побачимо.

***

Дні потекли, як важкий мед: густо, повільно, з тягучим присмаком. Маєток жив, ніби згорнувшись у себе, чекаючи, коли грім розірве небо.

Макс виїжджав щоранку — його чорна машина ковзала по гравію, залишаючи за собою тільки хмари пилу. Повертався пізно, іноді з запахом офісного паперу, іноді — з втомою в очах, яку навіть найдорожчий костюм не міг замаскувати.

Ваців з’являвся щодня. Зі своїм планшетом, що світився холодним синім світлом, він ходив кімнатами, роздаючи вказівки. Але, правду кажучи, уже нічого не треба було казати: Новак патрулював територію, худий Сашко з татуюванням якоря на шиї перевіряв периметр, дрони гуділи високо над головами, стежачи за кожним рухом на землі. Система працювала, як годинник.

Катя стояла біля паркану у довгій сукні кольору охри, яка гойдалась на вітрі, мов прапор, що не знав, за кого воювати. Вона дивилась на пеньки, проводила пальцями по корі.

— Ялинки пахли зимою, — сказала вона рівно, ніби не сумуючи, але й не приховуючи легкий сум.

Аліса спостерігала здалеку. Вона помітила, як Катя різко відвернулась, ховаючи очі, соромлячись своєї сентиментальності, своєї туги за минулим. За дитинством, коли ці ялинки вже були величезними і пахли зимою навіть у спеку.

У коридорі, притримуючи під пахвою планшет, пройшла Лаура. Сіра блуза, темна спідниця — усе ідеально рівно, акуратно. Її руки, що розставляли на полиці книги, рухались механічно, без найменшої емоції. Вірність Максу лишалась непохитною, мов камінь у центрі шторму.

Аліса сиділа на дивані, притиснувши до себе плед, і думала: чи це спокій перед бурею, чи справді ворог відступив? Але в душі вона знала — це тільки пауза. І чим довше вона триватиме, тим гіршим буде вибух.

***

Скляна вежа офісу «Срібного горизонту» піднімалася над містом, блискаючи панелями, що хапали кожен промінь сонця. Усередині пахло кавою, тонером і свіжими ідеями — простір, що мав би надихати, а не тиснути.

Аліса в темно-синьому костюмі, що раніше здавався їй надто офіційним, йшла поряд із Максом. Його кроки були швидкими, впевненими, наче він знову став тим, ким завжди був у цьому світі — акулою, а не змушеним ховатися у печері пораненим звіром.

В офісі дизайн-команди панував рух. Аліса із здивуванням відмітила, що їй зраділи. Що вона не заважає, її чекали. Дівчина з яскравим синім меліруванням, що представилася як Оля, підбігла до них із планшетом.

— Подивіться! — Оля розгорнула ескіз логотипу: червоний мак переходив у вогняну хвилю на білому тлі, витончений, сучасний, водночас зухвалий. — Ми хотіли щось нове, свіже, щоб усі говорили: так, це «Горизонт» від «Дам'ян Груп»!

Аліса широко посміхнулась, відчула, як щось раптом прокидається всередині — ніби її власний мак розцвів просто тут, на папері.

— Це мій мак! Для «Горизонту»! — майже захоплено видихнула вона.

Макс, що стояв осторонь, склав руки на грудях. Його погляд ковзнув від планшета до старого логотипу на стіні — спіраль, яку вони використовували роками. Її вигадала Єва.

— Змінимо? — запитала Аліса, повертаючись до нього, ще сяючи.

Він на мить задумався, наче в його голові промайнули сотні картинок — і жодна не була простою.

— Побачимо, — відповів він коротко.

У його кабінеті, із панорамними вікнами, що відкривали вигляд на місто, Аліса сиділа на краю дивану. Вона глибоко вдихнула:

— Максе... а можна мені до Олени? Побачити її, поговорити?

Він підвів голову від паперів, повільно зітхнув.

— Вона виїхала, я не знаю куди.

— Що?! — Аліса різко підвелася, гнівно. — Ти її позбувся? Як Вікторію? Вона ж просто моя подруга!

Макс підвів брови, нахилившись до неї.

— От тут я точно ні при чому.

Аліса вихопила телефон, спробувала перевірити соцмережі — Олена мовчала. Жодної активності. Влад... Влад також зник. Від нього — ані слова, ані натяку. Тиша.

***

Вечір у маєтку опускався повільно, як оксамитова завіса. Камін у холі потріскував, відкидаючи м’яке світло на стіни й стелю, де тіні, здавалося, грали в мовчазний танець.

Макс зайшов безшумно, як завжди. Сів навпроти, витягнув ноги вперед і подивився на неї. Його голос був спокійним, але з тією хриплинкою, яку Аліса навчилася впізнавати — він говорив про серйозне:

— До 23-го ти в безпеці. Вони не торкнуться тебе. Тепер ти — єдиний їхній важіль. Соню не дістануть. Але на ювілеї все зміниться.

Аліса кивнула. Її думки летіли в Карпати, до Соні, до батьків. Щоразу дужче.

Новак зайшов у хол, струсив краплі із куртки. Його обличчя посуворішало, але голос був лагідним, як для новин:

— Все в порядку, Максе.

Та ніч не принесла спокою.

Десь далеко клацнув датчик. Потім ще один. На паркані щось упало, пролунало легке дзеленчання. Григір, що вже був у бронежилеті, зіскочив із ґанку. Сашко кинувся слідом. Новак прострілив поглядом двір, щось пробурмотів у рацію:

— Тільки тіні... Тільки тіні...

Аліса підвелася до вікна, від подиху запотіло скло. Її пальці мимоволі знову знайшли шрам. Тишу прорізав короткий тріск рації. Сад був темним, але в цій темряві щось рухалося, миготіло, затихало. 23 листопада насувається швидше, ніж вони думають.