Раді Вас бачити!

Назву події вона дізналась за два дні до неї. Лаура озвучила її так, наче це шкільна лінійка:

— Щорічна благодійна вечеря «Срібний горизонт». Збір коштів для медичної ініціативи Дам’ян Груп. Ви супроводжуватимете пана Дам’яна. Сукню привезли наступного ранку. Примірка, зачіска, макіяж — усе проходило, наче вона актриса, яка не знає ролі, але вчить її на ходу. Лише з одним уточненням: на своїй сцені вона бореться за виживання. Аліса приймала правила, що їх озвучувала Лаура, та сподівалася колись вибрати сукню сама. У магазині, з примірками і з подругою.

Тепер вона стояла на мармуровій підлозі залу готелю «Veritas». Стеля — як космос: чорна, із зоряним світлом діодів. Повітря надто охолоджене. Люди в костюмах і вечірніх сукнях були схожі на відфотошоплені манекени — блиск, постава, фальшиві усмішки.

Її сукня облягала фігуру до міліметра — не затісна, але надто точна, ніби хтось змалював її тіло за лінійкою і вшив усередину. Макс ішов поруч, в темному, злегка відблискуючому костюмі, без краватки, з тією самою мовчазною присутністю, яка завжди змушувала оточення на крок відступити.

Перші погляди ковзали по ній, як сканери. Оцінювали, але не наважувались відкрито зневажати.

— Вона щось із медійників? Чи просто гарно плаче? — долинуло.

Аліса трималась рівно. Рівно — це значить: не здригатись, не кліпати надто часто, не змінювати дихання. Внутрішній жар уже тлів, але обличчя трималось спокійним.

І тоді він підійшов. Ігор Савич.

Савич мав ту вроду, яка зупиняє погляди ще до того, як він заговорить. Високий, широкоплечий, із рухами спокійного хижака. Його волосся — темно-русяве, підстрижене акуратно, із легким безладом на маківці, який надавав йому недбалого шарму. Обличчя виважене, ніби вирізьблене: правильні риси, міцна лінія щелепи, виразний, прямий ніс, високі вилиці. Його очі — сталеві, світло-сірі, з ледь помітними веселими іскорками, які насправді нічого веселого не несли.
Він міг дозволити собі говорити повільно — люди дослухалися. І навіть коли він сміявся, а сміявся часто, навіть коли пригортав старих друзів — у його очах залишалася ця хижість, попередження про небезпеку.

Їй довелося вже зустріти його в маєтку, коли бігла за Сонею і так потрапила в інше крило. Застигла, прямо перед собою побачивши столик з бурштиновим напоєм і бокалами і їх з Максом. Застигла скоріше від напруження між ними, яке ніяк не давалось взнаки, але зависло як павутина на старому горищі. Не могла зрозуміти, які в них стосунки — спілкуються мало не щодня, мають спільні справи, та здаються смертельними ворогами. Тоді він нахабно оглянув її з ніг до голови і заявив:

— А, ось она, чарівна і така несподівана дружина. Тебе не вчили стукати?

Макс байдуже приклав бокал до вуст, Аліса ж щось пробелькотіла і кинулася навтьоки. За те себе досі ненавиділа, слід звикнути тримати себе в руках щомиті.

— Ти тут, щоб сяяти, чи просто місце гріти? — кинув він зараз, не дивлячись на Макса, а прямо їй у вічі.

— Савич, краще подумай, чи твоє місце хтось не займе, — відрізала вона і подумки всміхнулась.

На мить стало тихо. Поруч хтось навіть розлив трохи шампанського. Такої реакції не бувало, навіть коли тінь набігала на обличчя Дам’яна. Якщо до Макса ставились обережно, то Савича боялись.

Той притиснув щелепу — майже не помітно.

— Фіктивний шлюб? - дивився вже без тіні усмішки, лише на неї. Сміливий хід, Максе.

Макс не ворухнувся, лише його пальці стиснули руку Аліси — не боляче, але міцно, ніби тримав не її, а ситуацію.

— Обережніше, Ігоре, — сказав він тихо, майже буденно. — Вона моя дружина.

Журналісти з фотокамерами вже були тут, обступили з усіх боків і різко штурхали одне одного ліктями.

І саме в ту мить у ній клацнуло. Вона зробила крок до Макса, торкнулась його комірця, бо не було краватки — впевнено, ніби це її річ. Потягнула до себе і поцілувала. Ледь торкнулась його губ.

Він застиг. Одна секунда. Друга. А потім — відповів.

Його долоні схопили її талію — різко, без церемоній. Його губи спрагло впилися у її, і не збирались відпускати. Папараці заклацали кмерами, а Алісу зрадило власне тіло — коліна підкосились.

Вона спиралася на нього. Він притис її до себе ближче, майже грубо.

І саме в цій миті її свідомість завмерла: «Господи!». Так її ще ніхто не цілував.

Коли він відсторонився, погляд його був холодним, мов нічого не сталося.

Він обернувся до Савича, той кивнув. Гості враз притихли — всі це бачили, всі це проковтнули.

І вже в машині, дорогою назад, її телефон блиснув повідомленням:

«Ідеальна пара чи добре продумана вистава?» — фото у чорно-білому стилі, сплетіння губ, притиснуті тіла.

***

У машині панувала тиша. Аліса сиділа рівно, тримаючи руки складеними на колінах, ніби досі позувала. Світло вітрин з вулиці ковзало по склу, а думки рвалися назад — до поцілунку, до Савича, до фото. До того, як її тіло здригнулося від його рук. Вона прислухалася до свого дихання: не затримує. Добре.

Макс не дивився на неї. Пальці ковзали по екрану телефону, щось читав, щось стирав. Його тиша — не нейтральна. Це була та сама тиша, яка передує наказу.

— Хто такий Ігор Савич? — спитала.

Пауза. Вона навіть не була певна, що він відповість.

— Той, із ким краще не сваритись.

— І ти з ним працюєш?

— Я з ним виграю. — Макс не підняв очей. — І не лізь.

Ось так просто. Не лізь не в свої справи, фіктивна дружино. Як удар по дверях.

Решту дороги мовчали.

Вона зайшла в кімнату, роззулась, пішла в душ, і лише коли йшла до Соні, помітила силует біля дверей. Хтось стояв там. Чорний костюм, вухо — з навушником. Охоронець.

Вийшла — він рушив назирці. Вона піде до Соні пізніше.

Аліса пройшла повз дитячу, не зупиняючись. Постукала у двері Макса.

— Увійди.

Він сидів за столом, не надто щвидко закрив теку, наче не дуже переймався, що вона побачить. Ніби вона не здатна зрозуміти. Вона побачила лише напис великими літерами: «ТЕРМІНОВО».

— Чому за мною ходить громило? — кинула вона. — Це на рік чи довічно?

Макс був замислений. Дуже неквапно перевів погляд на неї, наче мусив відволіктися від важливих справ на надокучливого комара. За його спокоєм було щось ще — важке, мов натиснута кришка сейфа.

— Це для безпеки. Тимчасово.

— Моєї?

— Насамперед. Ти налаштовуєш проти себе не тих людей.

— Скрізь ходитиме за мною?

— Так.

— Це через Савича? Ти не довіряєш йому?

— А навіщо? — здивувася він. — Я працюю з ними.

Він втупився в екран ноутбука, розмову було завершено.

Аліса розвернулась до виходу, але зупинилась.

— І ще одне. Якщо вже у мене буде тінь за спиною, нехай хоч не дихає так шумно в потилицю. Я не фанатка хоррору перед сном.

Макс усміхнувся ледь помітно.

— Врахую, кохана.

Не врахує.

***

Двері в дитячу завжди були прочинені, як і вдома. Називати це помешкання «домом» вона ще не навчилась. Аліса зупинилась у коридорі, бо почула сміх. Справжній, дзвінкий, щасливий — такий, що трапляється лише до певного віку. Увійшла — і побачила вибух.

Соня сиділа на підлозі серед сотні тюбиків фарби, коробок із пастеллю, акрилом, фломастерами, маркерами, олівцями, крейдою, ручками з блискітками. Частина вже розкаталась по підлозі, кришки — в усіх напрямках.

— Тобі... це все принесли? — Аліса обережно ступила між аркушами.

— Дядя з коробками сказав, що це сюрприз! — Соня посміхнулась і ткнула пальцем у малюнок. — Оце — той, хто за дверима стоїть, - вона махнула в бік охоронця. У нього буде манікюр!

— Коли ти встигла? — Аліса розсміялась, озирнувшись навколо. На стіні — схематичний пес у короні. На шухляді — щось схоже на оленя. Під вікном — веселка.

Із холу почувся спокійний, затиснутий голос. Вона вийшла на звук.

Лаура стояла біля Макса, як завжди — рівна, з планшетом, але швидка мова видавала роздратування.

— Пан Дам’ян, дитина влаштувала повний хаос. На стінах малюнки, меблі забруднені. Зіпсувала столик, — показала рукою. Соня творила не лише в дитячій. — Це складно вичистити. Це треба припинити, дитина невихована і проблемна.

Аліса закусила губу, як кінь вудила, і намірилась втрутитись. Можливо, відлупцювати цього робота з планшетом. І як би вона тоді заговорила?

Макс відступив на крок від неї, розглянувши знімок на планшеті. Усміхнувся однією щокою.

— І що я маю зробити, Лауро? Побити її?

— Я...

— Нехай малює. Для того й фарби. Ви впораєтесь.

— Але якщо...

— Якщо вона захоче зробити на стелі мурал, попередьте — я допоможу дістати драбину. — І пішов далі, навіть не обернувшись.

Аліса дивилась йому вслід, як на складний шифр, який раптом заговорив дитячим голосом.

У кімнаті Соня вже ліпила щось п'ятилапе з блискіткової глини.

— Мамо, диви, це кіт, тільки магічний!

Аліса сіла поруч і провела пальцем по фарбі на підлозі.

— Твій магічний кіт тільки-но залишив слід у моїх штанях.

— Він хоче стати справжнім!

Аліса усміхнулась куточками губ:

— А що можу намалювати я? Дракона?

— З рогами! — засміялась дівчинка. — І щоб мукав!

Аліса взялася малювати на підлозі вогнедишну корову і подумала: це місце контролює все, крім Соні.