Раді Вас бачити!

Все йшло до того, що на родину Грицаїв чекає гучне весілля. Так, Олексі ще не виповнилося й сімнадцяти років і в батьків ось-ось з'явиться ще одна дитинка, але проти Кохання вони зроду не йшли! Тому, коли нащадок попрохав дозволу оженитись - певно що вони погодились.

І ось клуні вже ломляться від зібраних врожаїв та вщент заповнені збіжжям. Цьогорічний урожай неймовірно щедрий! А може ще й тому, що за давньою звичкою, як тільки зійде сніг - козак Грицай виїздив у поля та долонею перевіряв ґрунти, щоб не прогадати і вчасно засіяти.

Він пам’ятав настанову батька: «Не чекай, доки сонце підкаже чи люди потягнуться до ланів. Йди до землі та питай у неї поради й дозволу. Ненька сама повелить». І Марко робив: як наказувала йому рідна земля та слухав серце й Бога. Вчасно починав невтомно працювати і лани дарували його натхненній душі свою щиру подяку.

Вже зарядили осінні дощі та хвилюватись нема чого. На лугах звісно залишилися стоги сіна, але вони дбайливо вкриті брезентом і знадобляться для підстилки й добавки до їжі домашнім тваринам, як завжди.

Та ось на кілька днів повернулося, мабуть, останнє в цьому році бабине літо. Дні стояли ясні й теплі. Яскраве листя з кленів і тополь ще кружляло в танці та розвіювало по окрузі неповторні терпкі пахощі.

Минала тиха ніч. У Марка на руці примостилася його ніжна квітка й тихенько сопіла. Аж раптом чоловікові здалося, що надто зарано встає сонце. За вікном спалахнула заграва! Та козак зрозумів, що то не природний феномен, а знову біда стукає в його дім...

Марко зірвався з ліжка та схопився за штани й чоботи. Цим жестом він налякав свою чарівну жінку, але ж ясно, що хтось підпалив найвіддаленішу клуню.

– Олексе! Сину, біда! Добро горить!!! – кинув речі на ліжко старшого нащадка Грицай і вискочив на вулицю.

Весь маєток вже вкрив густий сизий дим і кожна наступна мить ставала дорожчою за золото. Марко схопив лопату й почав бити нею об залізний казан посеред двору, таким чином збираючи людей на допомогу.

А вогняний вир вже здіймався до неба. Язики невблаганного полум’я гуляли навколо двох клунь, але найстрашнішим було те, що стайня теж горить!

Грицай був збурений, але не здивований! Ні, не тому, що недбайливий господар або комусь страшенно насолив. Просто за останні десять років це вже третя безпідставна пожежа. І стається вона якраз тоді, коли господарство зібрало врожаї та спокійно чекає на зиму.

А от затятий книголюб Олекса добре пам’ятав попередній підпал. Тоді зачепило дім і згоріла антикварна бібліотека, успадкована від минулих поколінь. Рідкісні книги в обкладинках шитих золотом; дідівська гордість - унікальна Біблія, інкрустована дорогоцінним камінням; а ще Брюсів календар, якому не було ціни...

Бідолашна мама тоді не була вагітною й кидалася до вогню, поруч чоловіків та вщент спалила свою шикарну косу. Тільки сьогодні Марко так гримнув на неї, що Марічка затремтіла й не пішла за ним.

Вона стояла біля шибки на колінах, прикрившись шаллю, та читала молитву. Ну, не можна їй зараз ризикувати ненародженою дитинкою, хоч сині очі переповнені гірких сліз...

Ось кілька робітників вже викотили механічну помпу та почали качати воду з рукавів, інші вправно обкопували землю навколо пожежі.

Виходить, що люди в господарстві Грицаїв готові навіть до такого страхіття? Всіх тут неймовірно дістали тупі заздрощі голодранців, що кивають оком на чуже. Та що з них візьмеш?

– Тату, я до коней! – скрикнув Олекса й, схопивши довгу сокиру, намагався позбивати замки з високих дверей. Але зсередини йшов могутній гуркіт і вони самі, з розгону, впали на гаряче листя.

Це Орлик своїми сильними ногами бив зсередини по дверях доти, поки вони не піддались. Ватажок вивільнив табун з вогняної пастки, хоч його передні ноги були всі в крові. Очі розумної тварини палахкотіли страхом та кінь зробив те, чого не встигли люди й повів племінне стадо якомога далі від смерті.

Здавалося, що скакун теж з роду Грицаїв, бо йому не позичати гордої незламної вдачі. Такої, котру не лякає ні полум’я, ні ниці дикуни, що час від часу сіють подібні жахи. Ось хоробрий коник забрався першим до води й інші помчали за ним, щоб охолонути й схаменутись.

Вівчар Денис прокинувся від галасу й вибіг у білих підштанках та босий. Він рвонув до отари, але туди не дісталися смертоносні іскри. І коли чоловік зрозумів, що його підопічним нічого не загрожує – повернувся до інших рятувати палаючі клуні.

Хоча що вже там рятувати? Сухі дерев'яні стіни, наповнені просушеними злаками, навіть під струменями води миттю перетворилися на пекло й наразі більше нагадували великі купи вугілля та вогняного пилу... Звісно люди продовжували зволожувати важкі дубові бруси будівель, а ті вперто стояли й ще дихали вогнем.

– Що тату, був урожай та зник? – сумно знизав плечима Олекса й ледве не плакав. – Чому люди такі ненависні й дурні? Ми ж нікому ні в чому не відмовляємо.

– Нічого, синку! Бог все бачить і він не дурний. А люди? Вони звичайні, – важко зітхнув Марко й радів, що всі живі, хоча залишились без левової частки урожаю.