Раді Вас бачити!

Біда з цими розумними жінками! Подумали удвох про щось негарне, а воно візьми та й здійснися майже блискавично!

Якщо докладніше, то через кілька днів після радісної вісточки зі Сполучених Штатів – вчительку молодших класів Поліну Холод настирливо попросили написати заяву на звільнення. Бачите, керівництво й так довго заплющувало очі на її недостойне походження. А вже коли педагог веде «таємне» листування з громадянами капіталістичної держави – це повне порушення законів і моралі... Що коли вона отримує в тих листах вказівки: як впливати на світогляд підростаючого покоління й тим несе фактичну загрозу? Господи, яка маячня!!!

Поліна не сперечалася з рішенням дирекції, адже це нічого не змінить і була готова до такого перебігу подій. Вона згадала романтичні часи, проведені з коханим під Іркутськом та пішла працювати до старенької бібліотеки.

Десь через місяців два, радянська цензура пропустила яготинським адресаткам новий лист зі Штатів і він став вироком тепер для фронтовички Оксани Нещадим. За подібних обставин ніхто не згадав про її бойові заслуги й нагороди. Скоріше за все парткерівництво побоювалося, що жінка почне пропагувати серед хворих на грип і ревматизм повалення існуючої влади... Тоді вперта медикиня залишила керівну посаду й просто зосталася працювати рядовим терапевтом.

Звісно справа дійшла й до третьої з жінок стійкої родини – юної відмінниці Соломії Холод. І нічого, що її батько загинув захищаючи Вітчизну. Як тоді казали: у нас таких тисячі, а лигатися з ворогами соціалістичного суспільства, неприпустимо.

Та якщо лікарку Оксану Нещадим й бібліотекарку Поліну Холод такими дискусіями не зачепити, то душу ніжного юного створіння – знищити можна вмить. Спочатку в’їдалися найдурніші однокласники. Та за це горда дівчинка перестала давати списувати, а таке її рішення погано відбивалося на успішності класу. І від неї на якийсь час відчепилися.

Але ближче до Нового року сталося страшне! Ні, наразі на радянський союз ніхто не нападав і їжа в гастрономах якась водилася. Але коли Олекса Грицай вирішив поздоровити рідних з Різдвом – прийшла перша посилка. Це й стало щось на кшталт бомби, яка розірвалася посеред тихого містечка.

Стара поштарка принесла газети та не кинула їх у поштову скриньку. Вона зайшла до двору з загадковою посмішкою й сказала Оксані:

– Ось принесла Вам, дівчата, подаруночок з іншого світу. Ви сходіть заберіть відразу, бо наші філателісти почали красиві марки обдирати. А воно нам треба, щоб пани потім скаржились?

– Про що ти мелеш? Від кого це? – знизала плечима Оксана й подивилася на відправника. В повідомленні було чітко написано: Нью-Йорк, США...

І в чому тут дивина? Скаже будь-яка нормальна сучасна людина. Цілий світ замовляє собі товари звідки завгодно та отримує їх, а ще мандрує по землі у відпустку, хоч на острови до папуасів... Стоп-стоп! Але ж мова йде про 1953 рік! Ще навіть Гагарін (чи хто там за нього літав у космос) не злетів!

Оксана не дозволила дочці самій піти на пошту. Жінки взагалі тепер більше трималися купи. Бо у містечку, де їх раніше поважали за добрі справи, наразі могли й плюнути вслід.

На поштовому відділенні їм не видали звичайний дерев’яний, погано збитий ящичок, весь у скабках. Той, що відкривають сокирою або міцним ножем. Той, з якого при цьому по хаті розлітаються гвіздки... Що, знову незрозуміло? Ну так, тепер на Новій пошті всі коробки теж картонні, різних розмірів та заклеєні липкою стрічкою. Ні-ні! Люди, повірте, до появи Нової пошти ще як до Антарктиди пішки!

То ж повернемося до подарунка від дядька з Америки. Посилка була не дуже важкою, просто громіздка й знадобилося шукати водія, щоб завіз те добро у двір до Нещадимів.

А як відкрили – аромат дійсно був такий, наче той клятий Захід гниє-гниє та чомусь весь час дуже гарно пахне! З коробки посипалися симпатичні пакетики льодяників. Багато модних, у ті часи, японських хустин з яскравими квітками; комплекти витонченої жіночої білизни та навіть коробка духмяного швейцарського шоколаду. Саме він і розносив поміж товару неповторні пахощі. А як дійшло діло до лакованих туфельок, жінки зітхнули й відразу зрозуміли, що по місцевих калюжах їм в такому ходити забороняє здоровий глузд.

Як же дивовижно змінилися смаки Олекси Грицая на чужині! Раніше він добре співав та писав вірші, а ще обожнював кататися на своєму гнідому і вправно потрапляв в опудало дерев’яним списом. А тепер міг зібрати для жінок он який неймовірний скарб! Хіба може подруга чи дружина допомагала? Так він про свою половинку поки не згадував.

І що робити з усім цим? Це ж просто смертний вирок! Якщо вдягти оте пальто, підкладка якого ідентична спідничці й шарфу та попрямувати вулицею поміж фуфайок і старих кожухів, можуть через заздрощі легко вбити...

Краще б Олекса тільки листи писав. Вони в нього завуальовані та рівні. Є звісно багато цікавих питань, але будь-яке з них точно перекреслить родинне спілкування! Тому листування виглядало не дуже цікавим, але ж сам зв'язок – безцінний!

Тільки юна красуня Соломійка вже вирядилася у прозорі шовкові трусики й начепила їх на себе відразу всі сім штук. Вона повідкривала пакети з льодяниками й бігала по хаті в пухнастій мохеровій кофтині, замотана в купу яскравих хустин.

Рішення по товару з закордоння прийшло неочікувано швидко. У вечірніх сутінках до двору Нещадимів під’їхало кілька Волг. Жінки вже подумали, що то ЗА НИМИ, але виявилося що ДО НИХ, за покупками.

Першою завітала поважна дама, котра звільняла Оксану з посади завідувачки лікарні. Тільки наразі вона не була грізною, а посміхалася єхидно й сказала наступне:

– Не бійтеся, будь ласка, це не підстава. Ми тут з подругами почули, що вам прийшли подаруночки зі Штатів. Знаємо наскільки дивовижні та якісні речі там бувають. Покажіть товар, я заплачу скільки скажете.

Далі вона дістала стос червонців, що не вміщалися у руці та поблажливо поклала на стіл.

– Даруйте, пані Шахова. Але ми нічого не продаємо. Якщо хочете, так беріть, – спокійно відповіла жінка, що не з чуток знала, як вони вміють відбирати чуже.

– Ну-ну, Оксаночко! Що значить: беріть? Все у цьому світі має ціну. А такі досконалі речі, тим більше. Надворі ж не 17 рік. Та й не в моїх правилах конфіскувати. Просто будемо співпрацювати і нікому нічого не скажемо... Тим більше, що ви не одні тут такі. Он на сусідній вулиці Ганька Пігаріна була гола й боса. А як почали з Чикаго посилки приходити, тепер будує новий дім.

– Добре. Беріть, що хочете, – знервовано відкрила коробку Поліна й пішла геть з кімнати.

– Молодець, дівчинко! Ти все-таки розумніша. Думаю, ми подружимося. Я візьму ось це і це... – очі у владної відьми загорілися хтивим вогнем. Добре, що Поліна в них не дивилася, адже побачила б там ненажерливі блискавки тих, хто звів зі світу її найрідніших.

За тією «павою» приперлися ще кілька «скромних трудяг» з високих кабінетів. Вони порозбирали собі закордонні дари та залишили на ліжку цілу купу грошей. Оксана стомлено сіла поруч і тяжко зітхнула:

– Ну, ось і стали ми з тобою, донечко, продажними тварюками. Ніколи не думала, що побачу стільки дармових грошей і почуваюся так, наче лайном облили.

– Мамо, але ж так воно і є. А ще ці нічні хапуги тепер від нас не відчепляться. Вони їздять на своїх службових авто у пітьмі та прибирають до рук дефіцити. Навіть платять за них грошима, що відібрали у трударів. А знаєш, нічого! Завтра ж поїдемо до Києва та відвеземо це все у сиротинець. Може скинемо гріх з душі? – відповіла Поліна та пішла спати, щоб не бачити купи кривавих рублів.