Раді Вас бачити!

Все літо Полінка активно готувалася до вступу в київський педтехнікум. Вона мріяла стати вчителькою початкових класів або дошкільного навчання. Власне книжки дівчина любила фанатично й читала їх майже всі, звісно окрім пропагандистської комуністичної літератури.

Сьогодні вони з мамою приїхали дізнатися графік вступних іспитів. Оксана сиділа вдалині на лавці й читала газету. Та ось з дверей корпусу вилетіла Полінка, вся в сльозах.

– Доню, що з тобою? Хтось образив? – зірвалась на ноги Оксана, адже такою не бачила свою дитину навіть тоді, коли вони їли траву та мерзли у власному домі без дров.

Полінка кинула теку з документами на лавку та від істерики, що охопила її, не могла сказати жодного слова. Мати легенько пестила плечі дівчинки, аж доки та не виплакалась трохи, а потім відповіла таке:

– Мамо, я для них класовий ворог! Мене не допустили до іспитів тому, що в них привілеї для дітей робочих і селян. А насіння пережитків минулого треба викорінювати, щоб не пропагувало ганебних капіталістичних ідей, замість переможного вчення марксизму-ленінізму... Я процитувала слова голови комісії. Інші також сиділи та згідно кивали й підступно посміхалися мені.

– О Господи, доню! Все, що ти зараз сказала - звучить як марення п’яного активіста, а не представника навчального закладу. Хіба люди, що повинні наставляти на розум, можуть допускати таку невихованість? Кого ж тоді приймати до навчання, як не тебе? Та не переживай, знайдемо вихід! – тепер уже завелася й Оксана.

Жінки приїхали додому, поїли хліба з молоком, а потім мати не пішла до лікарні на зміну, а відразу кинулася до райради. Вона була настільки збурена, що майже бігла попереду Полінки. Біля дверей кабінету Павла зупинилась і гучно постукала у двері, а потім просто заскочила всередину.

Чоловік щось надиктовував помічниці та коли побачив свою синьооку мрію, в такому стані, миттю випровадив секретарку й показав на стілець:

– Що сталося? Чого ти виглядаєш, наче когось вбила?

– Та я й готова на це, бо вбивають мою дитину. Нехай не фізично, але словом і ділом образили, як тільки змогли! Полюшку не беруть навчатися, бо бачите вона не з робітників чи селян... Тих вони набирають з радістю, а моя дівчинка для них - класовий ворог. Пашо, зроби що-небудь, бо я ту бурсу камінням розтовчу й мене посадять, а хто мою донечку підтримуватиме? – розривалося від несправедливості на шматки материнське серце.

– Стоп! Ти кажеш, що Полінку не допускають до екзаменів через класову приналежність. Так? – вже виділив потрібний зміст з розбурханої промови Павло.

– Саме так. Їй сьогодні документи повернули. А екзамени вже на носі. Вона б їх запросто склала й оком не зморгнула. Та замість неї наберуть таких, що й самі не вміють ні читати, ні писати. То чому вони діточок навчать? – продовжували вирувати емоції жінки.

Павло мовчки взявся за телефон і почав крутити диск. Він говорив сухо і коротко, а потім поклав слухавку й сказав:

– Завтра відвезете папери назад до технікуму. Полінку допустять до іспитів і вона навчатиметься. Це я тобі гарантую. Звісно їй прийдеться нелегко, але дівчина обрала свій шлях і клюватимуть її завжди та всюди. Будь вона Нещадим чи Грицай - їй прийдеться звикати до подібного ставлення. Заспокойся, будь ласка. Все буде добре!

– Дякую, Павле. Ти хоч і з ними, але дуже добра людина. Що б я без тебе робила? – вдячно посміхнулась Оксана.

– Так не роби без мене. Я тисячу разів тобі пропонував бути родиною. Тоді й Полінці відразу б полегшало. Я звісно не претендую на роль батька, але в усьому вам допомагав би. І ти не бігала б ось так, наче громом ударена.

– Пашо, будь ласка, не починай! За допомогу я тобі дякую. Завтра повезу дівчинку до тієї науки. Я вже й не рада, що вона туди рветься. Але ти правий: такий вже у неї життєвий шлях, серед вашого брата. І від цього нікуди не подінешся, – важко зітхнула розумна жінка й пішла. А він дивився їй вслід і досі не знав, як причарувати цю незламну квітку?

Дійсно назавтра документи у Поліни Нещадим мовчки взяли й до іспитів допустили. Але про педагога початкових класів чи навіть дошкільного виховання взагалі не йшлося. Полінці Грицай світило лише відділення бібліотекарів. Та вона й такій можливості була несказанно рада!

Маринували її кляті педагоги-комуняки так, наче готували до польоту в космос. Замість звичайних одного-двох додаткових запитань, ставити по сім-вісім. Та Полінка впевнено відповідала на всі, майже не замислюючись. Ось тільки коли один «найчервоніший» супостат запитав у неї:

– А як ви ставитеся до теорії наукового комунізму від нашого генія-вчителя великого леніна? Він же вам ворог, чи не так?

– Перепрошую, та я поки не вивчала наукового комунізму. А ворогів у мене немає. Я просто хочу навчатися, щоб потім мати можливість давати іншим отримані знання. Більше нічого, – опустила очі Полінка, бо всередині скипів гнів. Дівчина розуміла, що це лише початок її нескінченних іспитів на міцність та вона повинна все витримати.

В результаті їй поставили геть несправедливі оцінки, хоча в жодній відповіді абітурієнтка не схибила й заслужено очікувала на найвищі. Та це не мало значення, адже до навчання її допустили й тепер кожен день Поліна, з радістю, відкривала нові знання.

Відвідувала бібліотеку й засиджувалась там до закриття та перечитувала купу літератури. Так само як і в школі вона не гризла науку, а вдихала її мозком, серцем і шкірою. Бо навчатися любила, як риба плавати...

Звісно траплялися казуси з дещо дивакуватими студентами. Вони намагалися принижувати її «величчю» своєї зарозумілої невихованості. Та людина таке створіння, що за необхідності, звикає до будь-якого оточення. Особливо коли бачить ціль, а все інше просто намагається відштовхнути, хоча серце кожного разу змучено здригається й болить.

Тільки юна Поліна Грицай вже погодилася, що в неї не буде іншого вибору, як іти поруч з цими людьми та спробувати захищати свій вразливий внутрішній світ оболонкою байдужої гідності. Тим більше, що в неї є чарівна мама, котра розуміє й неймовірно стійко підтримує кожен рух своєї дорогої доньки.