Раді Вас бачити!

Перші тижні були... страшні. Так пізніше жартома згадувала контрактниця Соломія Холод, коли розповідала про них родичам та друзям. Звісно ніхто не чіпав її фізично, не принижував морально та було вдосталь смачної їжі. Але! Смуток за родиною й домом ставав все нестерпнішим. Дівчина навіть не уявляла, коли рвалася сюди, як важко буде без лагідних маминих обіймів та бойових бабусиних команд і щирих жартів!

Але ж через подібні страждання проходили всі й цей момент називали просто - «звиканням». До нового місця, до чужих людей, до обов’язків, інколи до неочікуваної професії та відкриттів, що підстерігали майже на кожному кроці.

Лише пора року намагалася допомогти новобранці освоїтися. Адже осінь у цих краях достойна поетичних рядків, а художники осінньої пори в Нижній Сілезії можуть писати свої кращі пейзажі.

Сонячні дні восени тут пронизливо чарівні та теплі. А золото дерев у міському парку відображається в синій гладі невеликої річки Бистриці та кількох ближніх озер. Повітря прозоре і все навколо огортає неймовірна тиша.

Може це тому, що всі інші пори року - то лише дощ, туман та сирий поривчастий вітер. І неважливо весна, літо чи зима, всі вони майже однакові. Просто якийсь «туманний альбіон» в мініатюрі. Хоча ні! Це опис щорічної погоди містечка, поруч з яким на заході – Німеччина, а на півдні – Чехія. Та заробітчани звикали й жили собі, адже не за погодою сюди приїхали.

Співробітниці вже показали Соломійці польське місто, те в якому лише дві з половиною вулиці (як сказав колись офіцер на вокзалі). Але вони виявилися дивовижними. Архітектура вражала своєю неповторністю. Кожен старий будинок мав притаманний йому особливий колорит, наче виказував власний характер.

А ще всі до одного перші поверхи були віддані під крамнички. Невеличкі вітрини точно передавали призначення закладу та мали вигляд, наче живі картинки. Місцеві робили це з душею й таким чином просто примушували зайти.

Звісно ходити туди як військовослужбовцям, так і контрактникам керівництво офіційно забороняло. Але якщо радянській людині сказати «не можна» - вона обов'язково знайде шпаринку й зробить по-своєму. Особливо в місця, де продають щось гарне й цікаве. Та й всі дружини тих категоричних дядьків цілими днями тягалися містом і скуповували все підряд, від сервізів до спідньої білизни.

Отак з кожним днем Соломія Холод все більше пізнавала світ, до якого потрапила з власної волі. Туга за домом і рідними жінками потроху притупилась, а робота в канцелярії ставала все насиченішою.

І не тому, що інші дівчата-контрактниці погано працювали. Просто радянські офіцери - це такі люди, яким все нове треба бачити й знати. Спочатку допитливі заходили подивитися у віконце на невідомий об'єкт, що з'явився в полі зору. Можливо тому, що служба в штабі їх не перенапружувала. А потім, коли дізналися, що дівчина грамотна й відповідальна - почали носити їй свої зошити зі зверненнями й листами до союзних служб.

Саме так скоро стався один курйоз. Друковані роботи у всі часи мали свої чіткі стандарти, за межі яких Боже збав виходити. Соломійка була старанною ученицею скрізь, а вже ті нехитрі форми вивчила за кілька днів та працювала з паперами доволі вдало.

Серед штабних був один старий дідок, якого поважали чимало високих офіцерів. Багатьох з них він навчав колись у московській академії, а тепер перед пенсією, вирішив подихати терпким повітрям сілезьких просторів. Так от він, без будь-яких заборон, міг вільно зайти до канцелярії, сісти біля столу Соломійки та начитувати їй свої «службові твори».

Мабуть, бідолашного часто турбував високий тиск, бо він то тримався за лоба, то заплющував стомлені очі чи важко дихав, але новенькій говорив:

– Знаєш, дитино, ти така тиха і вправна, що я завжди відпочиваю поруч. Це все тому, що в тебе хист та знання й не треба нічого пояснювати, як іншим. А ще ти душею добра.

Соломійка миролюбно посміхалась та здогадувалася, що старий неймовірно сумує за внуками. Так злагоджено вони й працювали. А його підлеглі добре знали, де шукати полковника, коли щось терміново потрібно вирішити.

Того разу чарівна друкарка зі старим готували супровід до якихось дуже таємних паперів, але лист був звичайним, хоч адресований керівнику найвищої ланки цього підрозділу військ.

Старенький полковник дуже довіряв грамотності нової контрактниці й майже ніколи не перевіряв її робіт. Так і пішли документи нагору, з нововведенням, яке Соломія започаткувала випадково. Їй чомусь здалося, що звернення великими літерами у верхньому правому кутку нехай собі буде, як завжди. Але саме звання «генерал-лейтенант» вона трохи відсунула вбік. Так було набагато краще, ніж ота рівна купа слів, наче якісь щаблі!

Через кілька днів, коли штабний генерал взяв трубку, то спочатку почув традиційну купу матюків на свою адресу. Потім був обмін думками з невідкладних питань, а в кінці столична шишка раптом запитала:

– А хто це в тебе такий креативний з'явився? Га, старпере? Ти бачив взагалі, що підписував перед тим, як відправити мені останній звіт?

Місцевий генерал трохи розгубився, бо не любив отримувати по шапці за те, про що не здогадувався. Та коли високе керівництво наказало, щоб з цього часу беззаперечно всі друковані роботи йшли до нього саме в такому вигляді, зітхнув з полегшенням і чітко вимовив:

– Я зрозумів. Ознайомлюсь і буде виконано!

Далі Соломійку викликали «на килим». Вона ще ніколи не спілкувалася з армійськими генералами та подумала, що будуть журити за біганину польськими магазинами або й взагалі сюди таки дійшло: хто вона насправді... Але НІ!

Сивий дід оцінив її з ніг до голови й запитав дивне:

– Хто? Чому не представляємось?

– Службовець Соломія Холод. Мені сказали в канцелярії, щоб я прибула сюди.

Генерал спочатку ще подивився на неї з-під окулярів, потім зняв їх і на його прокуреному обличчі з’явилося щось на кшталт посмішки:

– А! Це та, що порушує затверджені державні стандарти, коли пише листи командуванню? Згадав. Так викликав. То це ти у нас донька героя війни? Киянка з вищою освітою, що служить у мене простою друкаркою?

– Саме так, пане генерал-майоре. Я порушила випадково. Мені здалося, що так буде краще.

– Їй здалося! Попала ти, дівчинко. Ось тепер він вимагає, щоб усі листи готувала для нього лише 2355-та. Почерк, бачите, запам'ятав.

– Перепрошую, хто? – не зрозуміла Соломійка, бо так її ще не називали.

– Ясно. Тобто тебе ще не попередили? Ну, зовсім не хочуть працювати... Коротше, на час служби в групі, ти отримала найвищий допуск до роботи з паперами «цілком таємно». А твій особистий номер буде присутній внизу сторінки - це 2355. Зайди до кадрів та отримай нове посвідчення. І дивись мені, щоб не схибила та виправдала довіру батьківщини. Наразі вільна. Йди!

Ось так відзначилася ініціативою, зі зрушеними вбік кількома літерами новенька контрактниця, особистий почерк якої тепер знали в міноборони. Здохнути можна: яке «щастя»!