Раді Вас бачити!

Циганське радіо – це такий об’ємний інформаційний простір, з яким інтернет і поруч не стояв!

Тому про страшні події, як закатований більшовиками козак Грицай зник невідомо куди, роми дізналися дуже скоро. І про те, що його дружину Марічку, разом з іншими виселеними з домівок українцями, загнали до потяга й повезли кудись на північ, циганам теж було відомо. А табір, щоб не сумувати за знищеним добрим світом, знявся з насидженого місця та й попрямував степами, ближче до моря.

Горді комісари, в шкіряних обладунках, не дуже звертали увагу на цих «брудних аборигенів», обвішаних брязкальцями. Що візьмеш зі стада, котре тільки й уміє, що співати галасливих пісень, стрибати навколо вогнища та жити у роздовбаних кібітках? Так думали раднаркомівські активісти, дивлячись у бік мігруючих людей.

А тим часом з «аборигенами» мандрували аж двійко діточок Грицаїв. Щоб не провокувати загибелі головного спадкоємця роду – мудрий Гожо взяв на себе гріх і сказав Олексі, що батьки загинули обоє. А він тепер повинен забути про відплату та піклуватися про крихітну сестричку.

От тільки відповідальний і сміливий юнак успадкував від мами щиру доброту, а від тата – безмежне сумління. Тому загибель батьків каменем висіла на його серці. Через те, що не пустили мститися, як тільки табір проїжджав шинок чи корчму – Олекса миттю знаходив оковиту й напивався до втрати свідомості. Але роми забирали його до шатра й везли далі.

Пам’ятаючи про характери й виховання Грицаїв, цигани палко вірили, що Олекса не зламався повністю й обов’язково відновить сили та розум. Тому виважено давали йому можливість виплеснути накопичені біль і гнів.

Десь у районі Доброслава мандрівники надибали кузню й зупинилися перекувати коней. Недалечко звідти примостився шинок і жінки пішли за провіантом для дітлахів, ну й звісно трохи погадати довірливим відвідувачам.

Не встигла Зара взяти у шинкаря хліба, як з внутрішньої кімнати почувся пронизливий жіночий крик. Здавалося, захмелілі чоловіки за столами не побачили в цьому нічого дивного. Але повитуха зреагувала блискавично й прискіпливо глянула на шинкаря:

– Це кричить породілля?

– От же ж плем’я! І все то ви про всіх знаєте! Так. Прибилася до нас, ще як нічого не видко було. Я і взяв допомагати на кухні. А вона почала рости. Хоча мені до того яке діло? Роботу треба робити. Ось з учора користі від неї ніякої. Тільки кричить, а з пуза нічого не лізе...

– Дай мені до неї пройти! – заметушилася Зара.

– З якого це переляку я циганку до кухні пущу? Ти ж половину товару під спідницю запхаєш! – перегородив їй шлях шинкар. Та Зара щось сказала йому на вухо й дядько миттю пропустив її, навіть перехрестився.

В кутку на лавці лежала молода жінка. Від тяжких переймів вона вся змокла і здається була в гарячці. Бліде личко вкрилося нездоровим рум’янцем, але все одно дівчина виглядала неймовірно вродливою. Величезні сині очі та пишна коса каштанового волосся, що валялася на брудній підлозі.

Зара гримнула на кухарку й та подала теплої води та рушник. Досконала знахарка обмацала живіт і чомусь засмучено опустила очі. Вона допомогла дитинці вийти з живота нещасної, але плід був мертвий...

Розкладання ще не почалося, бо скоріше за все, той дурисвіт-господар напередодні пологів діставав жінку тяжкою працею. Хтозна, як саме, але дитинка відійшла у вічність, не побачивши цей страшний світ.

У ромської повитухи траплялося подібне, та від її уміння ті поодинокі випадки геть не залежали. І все одно Зара завжди дуже переживала, коли не чула перший життєдайний крик новонародженого.

– Прости, дорогенька! Та я не змогла допомогти. Твоя дитинка народилася мертвою... – тяжко зітхнула досвідчена повитуха і завернула нерухомий плід у рушник. Для засмученої матері вона виконала всі необхідні процедури й додала:

– Як тебе звати? І чому ти одна тут?

Дівчина плакала й не витирала сліз. Мабуть, їй було тяжко через смерть своєї дитинки, та одночасно дивно чути добрі слова у свій бік.

– Оксана. Мене звати Оксана і я тут проїздом. Дім мій звідси далеко...

– А де ж твій чоловік? Чому ти подорожувала в такому стані самостійно? – як завжди не розуміла безвідповідальності сильної статі повитуха.

– Він мені не чоловік. Взагалі ніхто. Так вже вийшло... Дитинку шкода, але воно й на краще, хай Бог простить. Дякую, що врятували, може ще поживу на світі, – якось сумно і занадто спокійно відповіла Зарі незнайомка Оксана.

– Гей, ромале! Що ти тут застрягла? – заглянула у двері інша циганка. – Гожо кличе, їхати треба.

– Скажи: зараз іду! – кивнула рукою Зара і в її мудрій голові промайнуло щось дивне. Вона дивилася на цю українську красуню та перебувала наразі думками у своєму шатрі.

– Цей жлоб тобі щось винен? Якщо ні, поїхали з нами до Одеси. А там вже якось доберешся до свого дому. Де він у тебе є? – не хотіла просто попрощатися Зара.

– Це Ви правду сказали, жлоб ще той. Ні, нічого він мені не винен, як і я йому. Буде радий здихатися. Тільки чого мені до вас нав’язуватися? Дім у мене під Києвом, у Ягодині. А сюди я дурна за «коханням» помандрувала. Тільки воно виявилося пусте, а той гад як про вагітність дізнався, відразу зник, – не криючись, розповіла циганці дівчина.

– Ну, от і добре. Чіпляйся за мене, я доведу. Відпочинеш у кібітці. Там і поїси.

Геть спокійнісінько Зара взяла до рук згорток з мертвою дитинкою, підставила міцне плече й таким чином жінки покинули непривітне місце.

Коли вони вийшли, очі шинкаря від здивування полізли на лоба. Та він зрадів, що обтяжлива робітниця йде від нього:

– Ну, ти дивись: яка шустра! Де ви тільки такі беретесь? Уже й пологи прийняла і дитя придушила та ще й цю недолугу від мене забереш... Тільки ж вона обдурювати не вміє так, як ви. Хоча бачу, ти й зайця на баяні грати навчиш. Ану, пішли геть з мого шинка обидві!