Раді Вас бачити!

– Мамо! Мамо, хочеш побачити мій відмінний атестат. Жодної четвірочки! – почула з вулиці Оксана дзвінкий голос Полінки.

З квітучого саду, до відкритих вікон, линули п’янкі пахощі. Вишні та яблуні вкрили пелюстками свого цвітіння всю землю. Адже деревам байдуже до того, що робиться з людьми. Вони собі ростуть та чекають весняних бджілок, а потім дають щедрі плоди.

Головне, щоб те добро діставалося дбайливим господарям, а не дурноголовим нелюдам, що звикли безкарно збирати вершки чи витрушувати останні сухарі з чужого кухонного столика.

Мова йде про недавні часи, коли деспотичній новій владі здалося, що українці занадто добре живуть і ті падлюки почали вбивати працелюбний народ голодом. Вони вдиралися в будинки й вигрібали все вщент, від торбинки з крупою до останнього шматочка хліба.

Так було й тоді, коли п’ятеро бугаїв вломилися до будинку Оксани та підмели все, навіть ложки забрали. Виходить цим хапугам не було чим жерти дармової їжі, котру вони планомірно віднімали в українських трударів. В куточку столика стояли сушені Оксаною (на чорний день) сухарі.

А те падло схопило їх та з посмішкою кинуло до мішка.

– Прошу Вас! У мене дівчинка маленька. Залиште, будь ласка, я розмочу і буде їй поїсти, – попрохала господиня. Але наїдена морда тварюки розповзлася кривою посмішкою гнилих зубів та гримнула:

– Переб’єшся, мать... Самі під горілочку похрумаємо!

Задоволене собою воно пішло геть, залишаючи на підлозі лише бруд від бісових ратиць, тобто нечищених чобіт.

Ось так вони й перебивались – дві жінки: маленька спадкоємиця роду славних козаків та її названа мама, що любила дівчинку як душу. Зовсім не через те, що клялася циганам, а тому, що їй ця дитина була дорожчою за будь-яку рідну.

З острахом, кожного дня вони очікували депортації до Сибіру чи на далекий Схід, як це зробили з рідною матір’ю Полінки та братиком і сестричкою. Але поки Оксана з донькою залишалася вдома і якось трималася серед голодних днів.

Взимку, щоб вижити, вони одягали на себе все, що тільки можливо і йшли до замерзлої ріки Супій. Там чоловіки, на свій страх та ризик, прорубували лунки і вночі ставалося диво. Якщо піднести до води палаючого ґнотика – риба сама вискакує з-під льоду, бо їй внизу не вистачає повітря.

Отоді вже, як по дорозі ніхто не відбере, можна зварити серед ночі божевільно смачнючої ухи або посмажити й поїсти свіжої рибки... Тільки ж треба дуже обережно використовувати сіль, що захована в торбинці, під дошками підлоги! Бо ті недолюдки знищать і її. Вийшовши надвір, просто висиплють на землю чи сніг... Це так тварюки розважалися, щоб їх кат не минув!

Легше було дихати влітку та восени. Тоді щось можна встигнути зняти з дерева або піти до лісочка та знайти їстівних грибів. Найбільше бажання було набрати отруйних і покласти сушити, а коли більшовицькі холуї приберуть до рук та наїдяться – ото вже була б розрада! Але такого, на жаль, немає в українській крові. Бо через свою щирість та добру вдачу Нація й досі страждає, як тоді. А як же хочеться перетравити те нице плем’я, щоб вони більше ніколи не зазіхали на чужі життя, добро і малюків!!!

Та повернемося до 33-го... Коли забрали все до останньої крихти, щоб вижити Оксана варила суп із бур’янів чи додавала до води трішки лушпиння картоплі, схованого серед того ж лабузиння.

Ось так і жили та кожного дня чекали подальших репресій. А з радіоточки неслося таке гамірне марево, що краще бути глухим! Там розповідали про шалені досягнення більшовицької влади у веденні господарської діяльності та підбиття високих показників п’ятирічки на партійному з’їзді в москві.

Якийсь час школа в Яготині не працювала. Хоча періодично її відкривали й тоді Полінка знову сідала за парту та жадібно вбирала знання, хоча б ті, що дозволялися свавільною владою. Дівчинка хапала все нальоту й запам'ятовувала стільки, що її голівка більше нагадувала штучний інтелект. За це одні викладачі ненавиділи, а інші захоплювалися нею й ставили у приклад іншим дітям.

Так Поліна закінчила восьмилітку, бо десятирічну освіту в дивно створеній країні ще не ввели. Та від отриманих знань відмінниця була все одно в захваті. Тепер дівчинка хотіла піти працювати до мами у лікарню.

Після повернення в рідні краї, з малою дитинкою, Оксана Нещадими попрохала свого небайдужого знайомого, щоб допоміг їй влаштуватися на курси сестер милосердя. Він допоміг. І тепер, коли лікарня працювала, жінка вправно виконувала обов’язки медсестри.

Та й відносно сердечних мрій працівника райради народних комісарів, Оксана тоді циганам не збрехала. Павло кілька разів пропонував їй руку і серце, але жінка залишалася вірною лише маленькій доньці. Можливо саме через слабкість до її синіх очей більшовицького пристьобали жінку не так часто діставали обшуками та виносом останніх харчів.

Якось так і прожила перші шістнадцять років своєї складної долі Поліна Марківна Нещадим (уроджена Грицай) – наступниця працьовитого роду херсонських козаків, з названою мамою Оксаною у Яготині під Києвом.