Раді Вас бачити!

Чекати рішення керівництва Соломійці довелося довго. Вона прихилилася до стіни та вже встигла покимарити, але живіт настирливо урчав і просив хоча б водички. Звідки молодому організму знати, які круті щаблі проходить кожен кандидат, потрапивши до світу міноборонівських тіней? І скільки неймовірних відкриттів чекають на щиру українську квітку серед штормів військової системи! Може краще було б залишитися біля мами з бабусею? Але молодість нестримно тягне пізнавати світ і тут нічого не вдієш.

Отож, що відбувалося наразі за лаштунками, службовець Холод дізнається набагато пізніше. А ми, щоб мати уявлення, заглянемо за них уже тепер.

Коли костюм з краваткою заніс на затвердження до військового куратора папери новенької, полковник уважно проглянув їх, а потім почав з фрази, яку з етичних міркувань, ми пропустимо. Та суть була наступною:

– Ти здурів Курашкін? Хочеш, щоб мене раніше терміну запхали назад до союзу? Та за таку вражу напівкровку з нас командувач власноруч шкуру здере! В канцелярії половина паперів з грифом «таємно». А ти їй доступ першого ступеня пропонуєш дати? Йди геть з перед очей!

– Це як скажете, пане полковнику. Просто всі ті шльондри, котрі з’являються у нас за рекомендаціями – геть безмозкі. Інколи здається, що й трьох класів не пройшли, хоч і мають чисті біографії та патріотично налаштованих батьків. Але ж офіцерам до сто біса набридло самостійно готувати документи для москви. Від їхніх матюків у мене вже вуха не працюють. Випробний термін дамо і все... Порушить, кинемо кудись якомога далі, – не здавався мудрий чоловік. В штабі він працював не перший рік та добре знав, як вірно розставити акценти.

– Ну, дивись мені! Все під твою відповідальність. Якщо політвідділ мене за жопу візьме, я ж тебе за собою потягну. Так і знай! – зробив красивий розчерк під резолюцією «дозволяю» полковник. Десь так Соломійка опинилася на службі.

Далі дядько побігав знайомими кабінетами й повернувся з дозволом: завтра виходити на роботу в головну канцелярію штабу групи, в якості стажерки.

– Все. Давай готуйся та не підведи мене, бо згорю на службі невідомо за кого. Тепер прямуй до дівочого гуртожитку й поселяйся, а завтра пів на дев’яту - знову до мене. Будемо тобі посвідчення оформляти.

– Дуже дякую. А форму теж завтра видадуть чи ще кудись іти? – прибита втомою й недосипом бурмотіла дівчина.

– Та яку форму? На бійців не напасешся! Тобто офіційно, твій комплект десь повинен лежати, але ховати таку статуру під формою – це вже зовсім дурне. Одягнеш щось пристойне та й будеш служити в цивільному, як ми усі, – таке пояснення дуже сподобалося Соломійці. Від нього вона аж проснулася, взяла свої речі та пішла назад червоним містом до сіренької п’ятиповерхівки, що вже бачила на своєму шляху, коли вони пхалися з Вірою до кадрів.

У вестибюлі гуртожитку вертушки не було. Звичайна кімната, з купою домашніх рослин та весела жінка за столом. Вона оцінила паспорт новобранки й змучене личко та не стала тягнути з поселенням. Правда попередила, що з місцями у них туго, а тому прийдеться перебиватися п’ятою в кімнаті на чотирьох і дівчата точно будуть від цього не в захваті.

– Але не переживай! Скоро в однієї закінчується термін служби й вона, слава Богу, повернеться до свого Намангана. Ось тоді займеш її куток та будеш вже ти тягати туди мужиків, – важко зітхнула начальниця дівочого гуртожитку, видала Соломійці ключ та пішла представити новеньку сусідкам.

В кімнаті різко пахло парфумами, смаженою картоплею й за купою речей, здавалося, ніде курці клюнути. З-під навислої посеред оселі білизни вийшла дівчина в шовковому халатику та з бігуді на голові. Вона оцінила Соломію презирливим поглядом і сказала:

– О! А це ще що таке? Ми прибиральницю не замовляли.

– Шевцова, це ваша нова сусідка по кімнаті. І не бикуй, як завжди. Ти ж бачиш, дівчина після потяга ледве на ногах тримається. Давай, відсувай на фіг свій парфумерний магазин та будемо ставити їй ліжко.

– Валентино Василівно, я до Карлсона жалітися піду. Чесно Вам кажу! Шо за беспрєдєл? Талалаєва за стінкою одна живе. Ну й що з того, що до неї підполковник політвідділу відтягнутися ходить? Але ж у нас і без цієї дихати нічим...

– Дихати нічим через твої склянки. А казати таке забудь! Ніхто нікуди не ходить. Зрозуміла? І полковника Волкова я не боюся. А ще хоч раз його так назвеш, то не подивлюся, що ти дємбєль і про всю твою заборонену торгівлю з поляками доповім куди треба, – Соломійка мовчки слухала їх, нічогісінько не розуміла та відчувала, що зараз втратить свідомість.

– Все, Василівно, все! Уже ніхто нікуди не їде. Не треба нічого доповідати. Зараз я труси накину й будемо приймати Вашу новеньку в колектив. А чого це вона так побіліла? Є-є-є! Тримайте, бо впаде...

Відкрила очі Соломія на чиємусь ліжку. В голові паморочилось і перед очима ще бігали зірочки. Вона подивилася навколо й згадала, що поїхала у закордонне відрядження та думала, що тут не життя, а мед. Але навіть те, що її залишили у штабному місті, а не відправили кудись на точку, абсолютно не радує. І ще вона тільки-но відключилась серед чужих людей.

– На, попий! Слухай, ти часом не вагітна? Або тепер до армії геть хворих беруть? Так на вигляд була наче нормальна, – придивлялася до новенької та бойова дівчина й тримала в руках чашку.

Соломійка взяла до рота дуже несмачної рідини, але яка вже різниця? Неймовірно солодка й чиста водичка з бабусиної криниці тепер за семи замків і прийдеться звикати до цієї гидоти. Виходить, що служба в армії це щось на кшталт тюрми. Відмінність лише в тому, що можна вільно ходити по вулиці та працювати за гроші.

Казали, що вони великі. Основний заробіток, в карбованцях, капатиме на рахунок в союзі, а тут такий же помножений на два видаватимуть раз на місяць, у місцевій валюті. Звучало це доволі оптимістично, але навіщо їй гроші, коли тут усе таке страшне?

Вдома її любили мама та бабуся, була робота в НДІ. Інколи випадала мить десь зустрітися поглядом з супостатом, що звабив її, але тепер він боявся підходити.

А які смачні пиріжечки пекла бабуся Оксана! Вони будь-якого часу чекали на Соломійку посеред столу, загорнуті в духмяний полотняний рушник... І про цілющу й кришталеву воду з яготинської криниці краще не згадувати взагалі, бо від душевного болю хочеться померти.