Раді Вас бачити!

Якщо вже допомагати, то по-справжньому. Не дивлячись на те, що Оксана не дозволяла думати Павлу про їх близькі стосунки, чоловік залишався вірним другом і помічником для жінок родини Нещадим.

В Києві жила його тітка й Полінка, після вступу до педтехнікуму, перебралася жити до неї. Ну, як перебралася? Весь навчальний тиждень вона ночувала у родички Павла, а на вихідні – мчала до мами Оксани в Яготин.

Отоді вже вони відривалися по повній! Сумували одна за одною страшенно і в неділю створювали свято, з варениками на столі та часто запрошували до себе Павла... І дорослий серйозний працівник радянської установи, вмить перетворювався на задоволену дитину та під час зустрічей з синьоокими красунями почувався десь на небі.

А Полінка навчалася пристрасно й успішно. Забулися вступні перипетії й викладачі були від знань вихованої студентки просто в захваті. Звісно не обходилося без заздрощів та гнилих натяків на її походження, але якщо весь час товкти одне і теж – воно просто набридає і вже не збуджує та не має жодного сенсу.

Так і Полюшка чхати хотіла на гидкі фразочки недолугих, кинуті в її бік. Головне, що навесні вона закінчить навчання й отримає документ, який дозволить зануритися у професійний світ та допомагатиме їх маленькій родині жити краще.

Сьогодні студентка Нещадим, за рекомендацією директора, поїхала до Печерської Лаври, у новостворену історичну бібліотеку. В її основу була закладена особиста бібліотека митрополита Флавіана, серед книг якої знаходилося чимало рідкісних видань, що висвітлювали історію, педагогіку, літературу та філософію. Відмінниця навчання просто марила потрапити туди й тепер її мрія здійснилася.

Коли Полінка вибралася на вулицю – зимовий день ще був далеко до завершення, але вже зовсім смеркло. Дівчина прямувала майже навпомацки, бо поодинокі ліхтарі ледве освітлювали її шлях. Та й перехожі поспішали забратися з холодного вітру в тепло.

Наразі якась тінь наблизилася до Поліни й спробувала збити її з ніг та схопити за торбинку, що висіла на плечі дівчини. Але більше кривдник нічого зробити не встиг, бо інша струнка тінь відкинула його двома руками геть і гримнула так, що нападник миттю зник, залишивши дівчину тремтіти в сунітках вулиці.

– Перепрошую, з Вами все добре? – почула перелякана студентка молодецький голос і перевела дихання.

– Дякую! Здається так. Злякалася трішки, – чесно зізналася вона й побачила свого рятівника у світлі одного з ліхтарів.

Перед нею стояв гарний молодий чоловік у військовій формі. Він був десь на голову вищий за Полінку та мав дуже привабливі риси обличчя. Принаймні таким було її перше враження від незнайомця.

– Що ж ви ходите одна у пітьмі? Невже така смілива? Та все одно треба бути обачнішою. У нашому місті завжди знайдеться якась тварина, щоб скривдити. Мабуть, приїжджа? – його голос дивно приваблював, наче зігрівав її.

– Та не зовсім. Просто цей район для мене новий. Заходила до Лаврської бібліотеки й дещо затрималася, – продовжувала розповідати все як на сповіді Полінка.

– Ясно. Студентка? – миттю зрозумів військовий.

– Так. А Ви тут на службі? – розігралося дивне бажання дізнатися про випадкового захисника більше.

– Я курсант військового училища зв’язку - Назар Холод. А Київ - моє рідне місто. Сьогодні вільний до 21.00. Був у батьків та пішов пішки, бо трамваїв не люблю. Це добре, адже Вас зустрів... – посміхнувся курсант і від тієї посмішки серце дівчини наповнилося вогнем.

– Дуже приємно. А я студентка педтехнікуму - Поліна Нещадим. Мама моя живе в Яготині, але весь навчальний тиждень я проживаю у знайомої, на Львівській площі.

– Тоді я маю час провести Вас додому, – автоматично глянув на годинника молодий чоловік і в повітрі відчулося взаємне рішення, через яке питати дозволу було геть непотрібно.

– Дякую, я не проти, – легко погодилася Поліна й чомусь здивувалася сама собі, бажаючи взяти його за руку. Такого з нею ще не траплялося ніколи у житті!

– Можна запропонувати Вам мою руку? Бо бачу у Вас красиві чобітки, а тут така крива бруківка, – підставив військовий свій лікоть і тепер це виглядало зовсім дивно... Чи НІ? Доля ж ходить по світу без дозволу людей і почувається абсолютно вільно!

– Дякую, – вперше взяла його під руку Полінка й підсвідомо здивувалася не тільки шаленому хвилюванню, а ще й бажанню триматися за цю надійну руку вічно.

Та здається й стрункий курсант відчув переплетіння їх думок, а тому якось збурено глянув на нову знайому і в його відкритому погляді засяяли зірки:

– Ви дуже красива, Полінко! Можна я Вас так називатиму, адже ми ще побачимося колись?

Тепер серце студентки забилося настільки швидко, що дихати не стало чим. Отак відразу й перейшов від рятування до компліментів? Але чому їй зовсім не хочеться ставити його на місце? Хоч би що він не говорив, все одно це дуже приємно. І голос у хлопця такий мелодійний та чарівний.

– Не знаю. А навіщо? – ляпнула щось не те, все ж намагаючись бути незалежною дівчина.

– Ну, може сходимо в кіно чи на Володимирську гірку? Звісно наразі ще трішки холодно гуляти в парку, але можете запропонувати щось своє, – промовив вихований співрозмовник і Полінка вже забула про холод і темне місто, бо поруч з нею неквапливою рівною ходою крокував Назар Холод. Та його прізвище зовсім не заважало зігрівати її.

Далі, щоб скоротити шлях вони все-таки проїхалися трамваєм. Тут було світліше й нові знайомі не могли відмовити собі відверто милуватися одне одним так, наче були заручені. Непереборна магія вирувала всередині обох юних створінь, що підтверджував яскравий рум’янець на їх щічках.

У хлопця були красиві сірі очі й погляд такий відкритий і простий. Личко гарно виголене та неймовірно звабливе, хоча він здається зовсім не розумів, як користуватися перевагами зовнішності. А може в розмові з синьоокою красунею забув про себе і бачив лише її?

Як же це приємно, коли дві молоді душі отак зустрінуться й потягнуться бездумно та стрімко і варто їм просто дихати поруч, щоб розуміти, що вони вже нероздільні! Нехай би цей світ зупинився на хвильку та дав їм років сто для щастя на землі. Ну, хіба це для вічності так багато?

Та наразі Назар стоїть під будинком тітки Павла і пам’ятає, що запізнюється в казарму, але й досі не може відвести погляду від Полінки.

– Назаре, йдіть уже, бо Вам за спізнення влетить... Доброї ночі й дякую за порятунок! – прошепотіла дівчина, що від незрозумілого збудження майже не могла нормально говорити.

– Є така ймовірність, – тепер посміхнувся Назар і додав: – Дякую, що зустрілась! Не хочу більше того «ви»? Скажи краще: коли ми побачимося знову?

– В суботу на гірці, десь о 15-й. Якщо зможеш, звісно, – миттю пішла назустріч його бажанню Полінка та продовжувала дивуватися сама собі.

– Зможу! Ще не знаю розпорядку кінця тижня. Але я буду там, повір! – відповів Назар і раптом приклав її долоньку до своїх губ.

Тепер дівчину наскрізь пронизало щось болюче і вона ледве стрималася, щоб не скрикнути. А він лагідно кивнув і швидко пішов у бік трамвайної лінії.