Раді Вас бачити!

Тепер Соломійка почала систематично запізнюватися додому з потяга, на кілька годин. Звісно Поліна з Оксаною дуже переживали. Але пояснення «багато роботи» якийсь час влаштовувало їх. Та коли донька й онука заявила, що хоче орендувати в Києві кімнату й тепер буватиме вдома рідше – досвідчені жінки запідозрили неладне.

Спочатку люблячі мама й бабуся зраділи, що їх чарівна квітка взялася за розум та приділяє собі більше уваги. Після родинної вечері, вона відкривала шафу й захоплено прицінювалася до речей, надісланих дядьком зі Штатів. Натхненно приміряла, що більше пасуватиме на завтрашній день? Далі пофарбувала волосся та навіщось почала підмальовувати красу свого личка. У неї з’явилися звабливі парфуми, а очі сяяли загадковим надприродним блиском...

Жінки дому Нещадимів зроду не шукали обхідних шляхів ні в розмовах, ні в діях. Тому мама Поліна просто спитала у доньки:

– Солю, у тебе з’явився чоловік?

І як вона це бачить? Чому не «хлопець», не «кавалер», а саме «чоловік»? Тобто дорослий і досвідчений. Хіба материнське серце працює як рентген, бо досвіду в цій сфері у Поліни не більше, ніж у доньки? Так, вона кохала свого єдиного і прожила в його обіймах кілька найщасливіших років, але ж потім війна забрала в неї все і залишила тільки її, а ще величезне бажання захищати дар коханого Назара від будь-чого на землі.

– Не розумію, мамо, з чого такі висновки? – відмахнулася Соломія й продовжувала малювати довгі вії.

– З отого, що ти зараз робиш. Навіщо воно тобі? Ти гарна й без бруду на личку. Хто спонукає тебе до подібних змін? Скажи мамі, не соромся. Я ж хоч і самотня, але жінка, – нагадала Поліна дівчині про непереборні закони природи.

– Мамусю, не нуди! Життя таке чарівне! – вчепилася за плечі Поліни донька та весело закружляла й тепер точно налякала її.

– Все! Сідай і розповідай мені про Нього. Чи ти думаєш, я забула про блаженні обійми та слова, від яких світ стає яскравішим у сотні разів, а навколо нічого не існує й має значення лише Він один?

Соломія здивовано поглянула на матір, адже не сподівалася почути від неї точні коментарі того, що відбувається в душі, коли Остап дарує божевільні солодощі та затуляє собою небо й сонце.

– Ну, так! Він є у моєму житті. Мамо, це наче страшна хвороба і від неї немає ліків. Я не знаю, що робити! – не витримала прискіпливого погляду матері дівчина.

– Чому хвороба? Взагалі-то люди називають це Коханням. Поясни мені! – продовжувала допитливо заглядати в очі дитини Поліна та ще вірніше відчувала біду.

– Тому, що Він... Мамо він одружений... Я не знаю, Кохання це чи ні, просто...

– ...Просто? Що просто? Ти дожила до двадцяти п’яти років під спідницею у матері й бабусі, щоб звабити чужого чоловіка? А тепер кажеш, що це просто хвороба? Не смій!!! – здається такою скромна бібліотекарка була вперше у житті.

Навіть тоді, коли оця красуня була крихітною дитинкою, а їй принесли звістку, що найрідніший на землі чоловік більше ніколи не обійме їх. Навіть тоді, коли її принижували на іспитах. Навіть тоді, коли від голоду й холоду втрачала свідомість. Ніколи в житті Поліні Холод не було так соромно й гидко та навіть страшно...

– Гей, малі! Що тут у вас діється? Полю, тебе чутно аж на вулицю. Чого ти кричиш на дитину? – зайшла до хати Оксана. Вона ходила до сусідки ставити тій уколи й ще від хвіртки почула крик ввічливої й тихої завжди доньки.

– А тому, бабуню, що твоя улюблена онука засиділася за книжками настільки, що звабила чужого чоловіка. І тепер від щастя не знає куди подітись! До речі, ти ж ще й батька у дітей відбираєш? Чи він готовий жити на дві сім’ї? Господи! За що така кара? – істерила Поліна та вгамовуватися навіть не збиралась.

Як прийшла перша посилка зі Штатів, гамір у містечку почався страшний! Але то від заздрощів людських. А тепер на мить запала тиша, й потім вже медичний працівник здійняла таку бучу, яка могла зрівнятися хіба з лісовою, коли до партизанського загону наближалися німці.

– Внученько, мама наразі марить чи правду каже? – спочатку уважно подивилася дорослій дитині в очі Нещадим. А та тільки закивала й красиві оченята вже були повні сліз. Адже вона сказала рідним правду, а вони готові розірвати її на шматки. За що? Хіба вона перша чіплялася до Остапа? Це ж він уподобав та звабив її.

– Господи! Ну, й щастя впало на мою старечу головешку! Дівчинко, та по Києву ходять тисячі гарних голодних самців. Навіщо ж тобі знадобилося повторювати мою пекельну долю? Наразі я не знаю адреси тих ромів, що врятували мене колись! Мало нам з твоєю матір’ю нахабних пліткарок і наглядачів. Так ще й ти вперлася зі своїм щастям до чужої хати? Миттю говори: хто та тварюка? – розлючено волала лікарка й наразі геть забула, що вона повинна розважливо заспокоювати людей.

А Соломійка, наче той ховрашок, забилася в куток біля шафи й розгублено ридала. Долі цих трьох жінок ніколи не були легкими чи вдалими, але любов жила серед них нездоланна й щира. Та зараз здавалося, що дві старі пантери просто розірвуть дівчинку за гріх, котрий дійсно трапився, але ж спричинений він столичним нахабою! А карають її...

– Не скажу! Ви мене осоромите на цілий світ. А я не хочу! Краще просто померти й не бачити, як найрідніші ненавидять тебе, – промимрила збентежена дівчина й обидві крикливі пані разом сіли на ліжко.

Те заскрипіло, наче старий віз і притихло. Поліна з Оксаною подивилися одна одній в очі й миттю зрозуміли, що неправі. Так, зі свого високого дзвону жінки мали рацію, але ж навіщо так жорстоко з дитиною, що заблукала серед бажань хтивого чоловіка? Може треба розпитати її чи порадити щось розумне? Словом, самотні баби напали на бідолашну жертву, немов скажені, та зовсім не жаліють її.

Такий висновок виліз в головах обох домашніх «тиранок» і вони дружно простягнули руки до звабниці чужих чоловіків:

– Все, маленька, вибач нам дурним! Ну, не могли ми інакше зреагувати на такі новини. Занадто зашкарублі й старі, а ще нічогісінько не розуміємо в цьому вашому новому світі... Йди сюди!

– Не хочу. Ви такими ніколи зі мною не були. За що? Я й сама знаю, що заплуталась, – зізналася Соломійка й Поліна пішла забрати її та посадила поміж них.

– Прости нас, Соломинко! Ти ще така тендітна й нерозумна. Ми любимо тебе понад усе на світі. Але не можна брати чуже! Хіба не так ми тебе вчили? Ти ж роздаєш все іншим, а тут взяла, що десь погано лежало. Кинь і йди далі, аж доки не знайдеш своє, – пестила в обіймах онуку бабуся Оксана.

– Та де ж воно те своє, бабусечко? Я більше не піду до інституту. Звільнюсь і все. Остап не криється від колективу, а навпаки хизується стосунками зі мною. У нас таким нікого не здивуєш. По НДІ багато парочок, що зраджують домашнім. Ви праві, гидко усе це, – почули Оксана з Поліною і зрозуміли, що кричали не марно.

Так, їх маленька квітка заплуталася в тенетах сучасного світу. Та в її жилах тече кров благородних і чесних людей. Просто треба допомогти їй з усім цим розібратися.