Раді Вас бачити!

Навіть зимове сонце в цей день намагалося сяяти яскравіше. Воно з’явилося ще в п’ятницю, після обіду, але й наступного дня вибралося на небо усміхнене і яскраве.

Полінка примчала додому така схвильована, що Оксана подумала: може знову дитину хтось дістає злими докорами? А донька наче не бачила нічого навкруги та все шукала, що в неї є найкраще з одягу.

– Доню, що діється? І куди ти збираєшся? У вас на вихідні заплановані якісь заходи? Чи знову суботник? Тоді цей одяг не підійде... – тихо стояла в кутку кімнати Оксана й нічогісінько не розуміла, бо такою свою дитину бачила вперше.

Ось Полінка досконало начистила свої чобітки. Потім довго вирішувала: хустинка чи шапочка та все-таки обрала шапочку. Одягла нову шерстяну спідницю, яку нещодавно купили в Києві й вертіла шарфиком, бо ніяк не могла придумати: краще пов'язати зверху чи сховати під кожушок?

Все це вона виробляла так зосереджено, що мати боялася спиняти її. Дбайливо заплетені пишні коси звивалися аж до тендітної талії дівчини, а очі випромінювали утаємничений зоряний феєрверк. Врешті Оксана не стрималась і стала впоперек дверей.

– Поки не розповіси: куди такий парад? Ні за що не випущу! – сказала, наче відрізала.

– Мамочко, все в порядку! Я в кіно сходжу і все, – продовжувала шаліти дівчина, але ж Оксані було не дев’ятнадцять, як доньці. І вона теж була колись закохана. Нехай він виявився покидьком і залишив її вагітною на чужині, але цей погляд доросла жінка ні з чим не сплутає.

– Хто він, Полюшко? Кажи відразу, – взяла за плечі свою недосвідчену та щиру дитину Оксана.

– Курсант військового училища. Коли я йшла з Лаври до мене причепився якийсь суб’єкт. Я тоді дуже злякалася, але з’явився він і врятував мене. Провів до будинку тітки Насті та попрохав про зустріч. А я, нахабна, сама призначила час і місце. Ми на Володимирську спочатку підемо. Знаєш, мамо, він дуже гарний і скромний, хоч і киянин. А ще скажу тобі по секрету: він мені дуже сподобався, – випалила донька.

– Ага! Ну, тепер якось все стало на своє місце. Звісно я давно чекала чогось подібного, природу ж не зупиниш. І боялася страшенно, бо стільки дурисвітів вештається навколо. А ти у мене, як те святе ягня. Хоч і клюють частенько, все одно віриш у світлі помисли. Ясно, що твої батьки ці чесноти у спадок подарували. І я пишаюся моєю чарівною дівчинкою, але час для таких як ти - зовсім несприятливий. Ось я й смикаюся, бо намагаюся захистити. Та й зараз відпускати боюсь, – щиро зізналася мудра жінка.

– Мамо, не бійся. Він хороший! – обійняла Оксану за плечі Полінка.

– Всі вони хороші, доки говорять складно. Але ж тебе не зупинити, правда? Та й не маю я жодного права, бо ти доросла уже, – тяжко зітхнула мати.

– Ма, ну чого ти? Я ж не одружуватися зібралась, а лише до кіношки сходжу. Вибач, що сьогодні не побуду з тобою. Завтра обіцяю: пектимемо пиріжечки цілий день і дядька Павла запросимо, – прикусила хитро губку доросла дівчина та блиснула на Оксану неоднозначним поглядом.

– Так, усе! Йди, куди поспішала, – застидалася раптом жінка й до Полінки дійшло, що мама закохана в дядька Павла по самі вуха, тільки тримає це у собі та мучить їх обох.

Іншим разом вона б причепилася з душевною розмовою й запевнила, що готова прийняти такого вітчима, аби мамі було добре. Тільки тепер всі думки закоханої дівчини вже були на вокзалі. Бо ще треба дочекатися мимохідного поїзда та вчасно припхатися на місце зустрічі. Вона схопила яскраві рукавички, що зв’язала для неї Оксана, поцілувала в щоку й радісно вибігла з дому.

Коли Полінка чимчикувала доріжкою на Володимирську гірку її серденько зрадливо виривалося з грудей. Дівчина геть не думала про те, що Назар обдурить і не прийде. Навпаки, вона весь час готувала якісь чудернацькі промови, а думки плуталися в голові й перед очима стояли його чарівні сірі очі...

Та ось вона побачила того, ким була забита вся її голівка. Назар і цього разу був у військовій формі, а в руках тримав симпатичний букетик квітів. Мабуть, він почув знайоме дріботіння підборів, повернув привітне личко і засяяв тим щирим поглядом, який весь час уявляла собі Полінка.

– Привіт! Яка ж ти гарна. Я в сутінках не помітив, що твої очі кращі за небо. Це тобі... – подав він букетика й обійняв її долоні обома руками.

– Дякую! Ти вибач, я спізнилася. Поїзд затримувався, а мені не добігти сюди пішки. Та я б хотіла... – збуджено заговорила дівчина і обоє відчували, що з ними діється щось неймовірне. Так, наче вони знайомі тисячі років і є багато про що поговорити, тільки ніколи. Треба надивитися в очі одне одному та послухати, як без слів розмовляють серця.

– І ніскільки ти не запізнилася. Я й сам тільки-но прийшов, – милувався він її магічним хвилюванням та звісно сказав неправду, бо руки вже були мов лід.

– Але ж ти замерз! Ходімо звідси кудись зігрітися. Морозно сьогодні й вітряно. Ти казав щось про кіно, може там тепліше? – знову сама запропонувала Полінка і не забирала своєї теплої руки з його долоні.

– З тобою поруч зігріюся. Бо як побачив - так тепло стало, наче всередині вогонь горить, – відверто зізнався Назар і навіть почервонів. Ну, хіба таке буває на світі?

– І навіщо ти квіточки приніс? Їм теж на вулиці зимно. Я й без них була тобі рада, – сказала Полінка й не могла стримати свої аж занадто ласкаві відповіді.

– Нічого. Квіткарка казала, що в них там для підживлення щось насипане. А я зараз сховаю під шинель і вони будуть у теплі. Я б і тебе туди крихітну сховав, але ж ти відмовишся, – це вже переходило всі розумні межі. Та відповідь дівчини була прогнозованою:

– Я б з радістю, тільки не вміщусь!

Вони бачилися вдруге у житті, а курсант Назар Холод взяв її за лікті й обережно повернув та притис до себе, на очах у всіх. Полінка не чинила опору. Вона прикрила оченята й відчувала приємний аромат чоловіка, котрий вперше тримав її в обіймах.

– Помістишся. Ти саме така мені все життя снилася, а тепер прийшла... Дякую тобі! – сп'яніло прошепотів Назар. – Прошу: більше нікуди не зникай. Добре?

– Про що ти кажеш? Не розумію, – спробувала знайти хоч крихту здорового глузду Полінка, а серце розривалося й підказувало, що він правий. Вона не ставила за мету його знайти, та це був точно ВІН. Той єдиний!