Спочатку:
На сторінку книги
Павло.
Яся зникла за дверима спорткомплексу, а ми з Тимуром залишилися наодинці. Холодний вітер, що знявся ще вранці, тепер просто лютував, пробиваючи куртку наскрізь.
— Ходімо всередину, — кивнув я на вхід. — Немає сенсу тут мерзнути.
Ми йшли коридорами будівлі. Я відчував на собі його вивчаючий погляд. Тимур не поспішав, він наче зважував кожне слово, перш ніж почати розмову.
— То ви з Ясею в одній групі вже три роки? — запитав він, засунувши руки в кишені.
— Так. Зараз якраз працюємо над спільним проєктом із психології.
— Психологія? — він хмикнув, глянувши на мене з цікавістю. — Дивний вибір для капітана футбольної команди. Хіба ні?
— Мені це подобається, — відповів я впевнено. — До того ж, це допомагає на полі. Знати, як підтримати командний дух, знайти правильні слова, коли все йде не за планом... Психологія — це теж частина перемоги.
— А хіба це не робота тренера?
Я зупинився й подивився йому прямо в очі.
— До цього моменту це завжди робив я. Тренер мені довіряв. І жодного разу не пошкодував.
***
Ми зайшли до зали, де на нас уже чекала вся команда. Хлопці перешіптувалися, розглядаючи новачка. Алекс першим кинувся до мене:
— Капітане, ти запізнився? На тебе це не схоже. Що, Яся не відпускала?
— Концентруйся на м'ячі, Алексе, — відрізав я, хоча всередині промайнула згадка про ніч у бібліотеці. — Ми були в гуртожитку, відпочивали. А зараз — до справи. Знайомтеся, це Тимур. Наш новий тренер.
Тимур вийшов уперед. У його постаті відчувалася сила людини, яка знає ціну кожному руху.
— Можна на «ти», — почав він. — Офіціоз залиште для деканату. Я в спорті десять років. Був капітаном, грав у збірній. Пішов через травму ноги — довго бігати не можу, але навчити вас перемагати — цілком.
Почалося тренування. Тимур виявився справжнім профі. Він не просто давав вказівки, він бачив слабкі місця кожного. Але коли з сусідньої зали загриміла музика, він на мить відволікся.
— Група підтримки? — запитав він, дивлячись на двері.
— Саме так, — додав я. — І Яся тепер серед них. З вчорашнього дня.
Я помітив, як він здивовано підняв брови.
***
Тренування добігало кінця, коли у дверях з’явилася Яся. Вона виглядала втомленою, але в її очах було те саме нове сяйво, яке я так полюбив.
— Правильні слова, тренере, — сказала вона, почувши фінальну промову Тимура. Він посміхнувся їй — якось занадто щиро, як на мене.
— Дякую, Ясю. Щось хотіла?
— Подивитися на вашу роботу. А взагалі — я вільна. Павле, чекаю на тебе. Треба продовжувати робити наше завдання.
Вона пішла, а Тимур ще кілька секунд дивився на відчинені двері. Його погляд був занадто довгим. Занадто зацікавленим.
— Вільні всі, крім капітана, — кинув він хлопцям.
Коли ми залишилися самі, він підійшов ближче.
— У тебе крута команда. Всі тебе слухають. Це рідкість.
— Я просто знаю, заради чого ми тут, — відповів я, збираючи м'ячі.
— До речі... Яся цікава дівчина. У неї хтось є?
Ось воно. Питання, на яке я так не хотів відповідати.
— Можна сказати, що так, — я намагався, щоб мій голос не здригнувся. — Тобі цікаво просто так чи по-справжньому? — я випрямився, дивлячись на нього в упор. Тимур лише посміхнувся кутиком губ.
— Скажімо так: я люблю розумних і впертих. А в ній цього більше, ніж достатньо.
***
Я їхав у метро, і слова Тимура не виходили в мене з голови. Суперництво на полі — це одне. Але суперництво за неї... це було щось нове.
Коли я зайшов у номер готелю, Яся вже встигла прийняти душ. Вона стояла в чорному шовковому халаті, її волосся було ще мокрим, а обличчя — таким домашнім і рідним.
— Привіт, — прошепотіла вона.
— Привіт. Бачу, ти вже розслабилася.
— Нарешті... Хочеш кави?
Я пішов у душ, намагаючись змити з себе втому й роздуми про Тимура. Вийшов у футболці й спортивних штанах, відчуваючи, як аромат кави заповнює кімнату. Яся сиділа в кріслі, тримаючи в руках дві чашки. Коли вона встала, щоб подати мені мою, наші пальці випадково зустрілися.
— Може, каву пізніше? — мій голос став хриплим. Я поставив чашку на стіл і притягнув її до себе. Вона обхопила мою шию, і ми занурилися в поцілунок, який не був схожий на жоден інший. Це була не просто ніжність — це було підтвердження того, що ми тут, разом, і весь інший світ із його контрактами, Мартами й тренерами перестав існувати.
З її плеча повільно сповз шовк. Вона на мить здригнулася, ніби все ще не вірила в реальність того, що відбувається, але потім знову потягнулася до моїх губ.
Коли ми пізніше лежали в ліжку, дивлячись у стелю готельного номера, Яся тихо засміялася.
— Ти чого? — я пригорнув її ближче.
— Це просто... на межі фантастики. Ти і я. Тут. В одному ліжку.
— Це реальність, Ясю. Наша з тобою реальність.
Тієї ночі я заснув із відчуттям, що нарешті знайшов свій дім. Вона притягнулася до мене, шукаючи тепла, а я обійняв її так міцно, ніби боявся, що вранці цей «рай» знову розчиниться в бібліотечній тиші.
