Спочатку:
На сторінку книги
Наступний день.
Яся.
Учора, відразу після гри, зателефонувала мама. Вона дуже просила, щоб я приїхала на вихідні додому, адже повертається Леся. Мама мріє, щоб вперше за пів року вся наша родина нарешті зібралася разом. Та й маленька Яринка, кажуть, уже просто згорає від нетерпіння — так скучила за мною.
Я попередила маму, що буду не одна. Павло категорично відмовився відпускати мене бодай на мить. «Справа не в ревнощах, — запевнив він, — просто я вже не можу прожити без тебе й дня». Романтик, що й казати... Я, звісно, була тільки «за», адже настав час познайомити його з рідними. З його мамою ми вже знайомі, а от для нього моя сім’я, боюсь, стане справжнім «потрійним шоком». Ох, він ще навіть не уявляє, наскільки нас багато.
***
Павло міцно тримав кермо, хоча дорога була рівною. Я бачила, як він час від часу поправляє комір сорочки — він хвилювався значно сильніше, ніж перед фіналом кубка.
— Ясю, — нарешті вимовив він, не відриваючи погляду від траси. — Твій тато, Станіслав... він дуже суворий? Мені готуватися до допиту про інвестиційні портфелі чи про історію львівської ратуші?
Я тихо засміялася, дивлячись на його зосереджений профіль. Капітан університетської збірної, який не боявся жодного захисника, зараз виглядав як першокурсник перед іспитом.
— Павле, тато — це найменша з твоїх турбот, — я відкинулася на сидіння, з лукавою посмішкою спостерігаючи за його реакцією. — Насправді, на тебе чекає подвійний сюрприз. Навіть... потрійний, якщо рахувати за інтенсивністю емоцій.
Павло на мить відволікся від дороги й швидко глянув на мене.
— Сюрприз? Я думав, ми просто їдемо на сирники до твоїх батьків. Що за сюрприз? У вас живуть два величезні добермани, які не люблять футболістів?
— Гірше, — я прикусила губу, щоб не розсміятися завчасно. — Ти звик бути один у своєму великому домі. Звик, що ти — центр всесвіту. Так от, у Львові цей центр дуже швидко зміститься.
— Ясю, не лякай мене. Що це означає? — він напружився.
— Це означає, що за тими дверима на тебе чекає моє дзеркальне відображення, яке говорить втричі швидше за мене і має значно гостріший язик. А ще — маленька копія нас обох, яка вже вирішила, що ти — її особистий принц, ще навіть не бачивши тебе.
Павло припаркувався біля узбіччя, бо, здається, його мозок почав обробляти інформацію занадто повільно.
— «Дзеркальне відображення»? — перепитав він, кліпаючи очима. — У тебе що... є сестра?
— У мене є Леся. Моя близнючка. Тільки не намагайся шукати в ній мою інтровертність — вона забрала всю екстраверсію собі ще в утробі. А ще у нас є Яринка. Їй п’ять, і вона — справжнє стихійне лихо.
Павло кілька секунд мовчав, дивлячись на лобове скло. Потім він повільно перевів погляд на мене.
— Тобто... я зараз зайду в квартиру, де буде три Ясі різного калібру і темпераменту? — він нервово засміявся. — Ясю, ти розумієш, що мій «нульовий меридіан» щойно перетворився на справжній епіцентр шторму?
— Не бійся, капітане, — я погладила його по руці. — Леся тебе просто трохи покусає для профілактики, а Яринка змусить будувати халабуду. Якщо виживеш у перші пів години — ти в команді.
Павло глибоко вдихнув, знову завів двигун і рішуче рушив уперед.
— Ну що ж... Я завжди казав, що люблю складні матчі. Але, здається, до такого «потрійного захисту» мене не готував навіть Тимур.
Дорога на Львів ставала дедалі мальовничішою, а наша розмова — все відвертішою. Павло міцно тримав кермо, але я бачила, як він напружено намагається «перетравити» інформацію про те, що «Ясь» насправді більше, ніж одна.
— Тож, Леся... — Павло промовив це ім’я повільно, ніби пробував його на смак. — Вона твоя повна копія, але при цьому — твоя абсолютна протилежність? Як це взагалі працює?
Я посміхнулася, дивлячись на золотаві березневі поля за вікном.
— Це працює як інь і янь, Павле. Тільки Леся — це та частина, яка ніколи не мовчить. Вона вчиться на журналіста у Тернополі. Обрала його свідомо, бо каже, що Київ надто «пластиковий» і галасливий. Їй не подобається столиця з її вічними заторами та гонитвою за статусом. Вона любить Тернопіль за його спокійне озеро і можливість бути справжньою, а не здаватися.
— Журналістка? — Павло підняв брову. — Тобто мені готуватися до інтерв’ю з пристрастю?
— О так, — засміялася я. — Вона розпитає тебе про все: від тактики твого останнього матчу до того, які книжки ти читав у дитинстві. До речі, про тактику... Вона теж у спорті, але не в командному, як ти. Леся займається великим тенісом.
Павло на мить замислився, мабуть, уявляючи дівчину з моїм обличчям, яка розмахує ракеткою і ганяє суперників по корту.
— Теніс — це гра для одинаків, — зауважив він. — Там ти сам на сам зі своїми помилками. Це багато каже про її характер.
— Саме так. Вона неймовірно самостійна. Якщо я — це аналітика та внутрішній спокій, то Леся — це дія та експресія. Вона не чекатиме, поки ти «відкриєшся». Вона сама проб’є твій захист, як на корті.
Павло на мить відвів погляд від траси, кинувши на мене швидкий, сповнений цікавості погляд.
— Слухай, а якщо ви близнючки... то хто з вас «головна»? Ну, тобто, хто старша — ти чи Леся?
Я не стримала посмішки. Це питання нам ставили все життя, і в нас із Лесею на нього була вироблена ціла система відповідей.
— Я старша, — відповіла я з легкою ноткою гордості. — На цілих сім хвилин. І повір, ці сім хвилин — це ціла вічність у світі близнюків.
Павло тихо засміявся, похитуючи головою.
— Сім хвилин... І як це впливає на ваші стосунки? Ти справді відчуваєш себе старшою?
— Насправді так. Леся завжди каже, що я занадто відповідальна і серйозна саме через цей мізерний час. Вона вважає, що поки я «прокладала шлях» у цей світ, вона встигла набратися зухвалості та енергії. Вона — мій вічний опозиціонер. Якщо я кажу «тиша», вона вмикає музику. Поки я обирала психологію, Тернопільське озеро вже вабило її своєю непередбачуваністю. Леся часто жартує, що запізнилася, бо «вибирала краще вбрання» перед виходом. Але правда в тому, що ці сім хвилин зробили мене тією, хто завжди прикриває її спину. Навіть якщо вона в Тернополі, а я в Києві.
Павло на мить замовк. Його погляд став незвично теплим, а хватка на кермі нарешті розслабилася.
— Сім хвилин... — повторив він. — У моєму світі сім хвилин — це час, за який можна забити вирішальний гол або повністю програти матч. А у вашому — це фундамент цілого характеру.
Він на мить накрив мою долоню своєю, і я відчула, як між нами зникає остання крапля напруги.
— Тепер я розумію, Ясю, чому ти не злякалася моєї «броні» тоді в бібліотеці. Після життя з Лесею мій складний характер для тебе — просто легка розминка перед справжньою грою.
Я глянула на вказівник: до Львова залишалося зовсім трохи. Я знала, що попереду хаос, але зараз, у цій машині, сім хвилин різниці нарешті здавалися не вантажем відповідальності, а моєю найбільшою силою.
