Раді Вас бачити!

Субота.

Вечір. 20:00.

Яся.

Тимур з’явився рівно о восьмій — пунктуальність, яка зазвичай була притаманна Поліні, а не йому. Я вже була «на низькому старті». Для цієї вечірки я обрала смарагдову сукню, густо розшиту лелітками: довгі рукави, обтислий силует, що підкреслював кожен вигин тіла, перетворюючи мене на щось середнє між дорогоцінним каменем та екзотичною змією. Високі чоботи додавали образу зухвалості, а ідеальна зачіска завершувала цей «озброєний» вигляд.

— Я пішла! — кинула я через плече Поліні, яка в цей момент тільки намагалася приборкати блискавку на своїй сукні.

— Біжи вже, твій принц на залізному коні зачекався, — відгукнулася вона, не відриваючи погляду від дзеркала.

Я схопила сумочку й майже злетіла сходами вниз. На вулиці, прихилившись до автівки, стояв Тимур. Побачивши його в класичному чорному смокінгу, я ледь не спіткнулася. Було дивно й навіть трохи ніяково бачити його у такому бездоганно строгому піджаку, а не у спортивній формі.

Я підійшла ближче, очікуючи, що він відчинить двері. Але Тимур не ворухнувся. Він повільно, майже безцеремонно, просканував мене поглядом з ніг до голови. По шкірі пробіг холодок. Я приготувалася до компліменту, але те, що вилетіло з його вуст, було схоже на ляпас.

— Стеценко, — холодно кинув він, дивлячись мені прямо в очі, — у клубі, коли ми познайомились, ти виглядала краще. Та чорна сукня пасувала тобі більше, ніж цей «салат».

Я застигла на місці, відчуваючи, як щоки починають палати не від холоду, а від обурення.

— «Салат»? — я примружила очі, роблячи крок до нього. — Тимуре, якщо ти хотів сказати, що цей колір занадто яскравий для твого чорно-білого світу, міг просто промовчати. Але я не збираюся вибачатися за те, що виглядаю як свято, а не як похорон твого гарного настрою.

Тимур нарешті відчинив двері, на його обличчі промайнула ледь помітна, майже примарна усмішка.

— Сідай вже, «свято». Нас чекають.

Дорогою в машині панувала тиша, яку можна було різати ножем. Я дивилася у вікно на вогні нічного міста, намагаючись відновити свій рівень впевненості.

***

Двері відчинилися. Я зайшла до залу під руку з Тимуром. Світло прожекторів на мить мене засліпило, але я одразу відчула його.

Павло.

Він стояв біля бару. Марта в яскраво-червоній сукні висіла на його руці, щось щебечучи на вухо. Павло тримав келих, але його погляд був прикутий до входу. Коли він побачив мене — в смарагдовому, під руку з Тимуром, — його пальці на келиху побіліли.

Музика в залі на мить здалася приглушеною, коли дві пари зіткнулися в центрі залу. Це було схоже на вирівнювання тектонічних плит — повільне, неминуче і загрожуюче руйнуваннями.

Марта, у своїй яскраво-червоній сукні, яка кричала про ціну та статус, міцніше перехопила лікоть Павла. Вона сяяла, але це був холодний блиск дорогого металу. Павло ж виглядав як людина, що змушена стояти на мінному полі: його погляд був прикутий до мене, і в ньому читався цілий спектр емоцій — від люті до німого благання.

— Ой, Павле, дивись, хто це у нас тут! — Марта защебетала так голосно, щоб перекрити біт. Вона окинула мене швидким, зневажливим поглядом. — Ясю, ти виглядаєш... цікаво. Такий глибокий зелений. Це вінтаж? Чи просто з тієї розпродажі в торговому центрі, про яку всі писали минулого тижня?

Я відчула, як пальці Тимура на моїй талії злегка стиснулися. Це не було підтримкою — він просто насолоджувався моментом.

— Сукня належить мені, Марто. А це — головне, — спокійно відповіла я, тримаючи спину рівно.

— Ну звісно, — Марта розсміялася, притискаючись до Павла. — Просто на таких вечірках зазвичай прийнято підтримувати певний рівень. Тут кожен шов має значення. Павле, ти ж казав, що на кафедрі всі такі серйозні, а виявляється, дівчата знаходять час і на сукні, і на... — вона кинула погляд на Тимура, — ескорт такого рівня.

— Рівень — це поняття суб'єктивне, Марто, — втрутився Тимур, і його голос прозвучав як оксамит, під яким ховалося лезо. — Хтось інвестує в тканину, а хтось — у потенціал. Яся — найцінніший актив нашої кафедри. Дивно, що Павло, як капітан, цього не помітив раніше. Чи, можливо, він просто тримав це в секреті?

Павло нарешті заговорив. Його голос був низьким, вібруючим від стримуваної напруги.

— Тимуре, твої «інвестиційні поради» тут зайві. А щодо Ясі... — він на секунду затримав погляд на моїх губах, і це було красномовніше за будь-які слова. — Вона не потребує оцінок від тих, хто бачить лише етикетки.

— Любий, ти такий захисник! — Марта знову вколола, ігноруючи напругу. — Але погодься, Ясі, мабуть, важко тут почуватися своєю. Це як випустити гравця другої ліги на фінал чемпіонату світу. Гарно, але... недоречно.

— Мені здається, нам пора до залу, — холодно перервав розмову Павло, силоміць розвертаючи Марту. — Музика починається.

— До зустрічі на танцмайданчику, — кинув Тимур їм у спину, нахиляючись до мене так близько, що Павло ледь не зупинився. — Гра тільки починається.