Спочатку:
На сторінку книги
Яся.
Пара добігала кінця. В аудиторії панував той особливий гул, коли всі вже подумки за порогом, але викладачка продовжувала диктувати. Я сиділа на останній парті, старанно занотовуючи кожне слово, хоча боковим зором раз у раз поверталася до нього.
Павло Коваленко — капітан футбольної команди й неофіційне “сонце” нашого інституту. Навколо нього завжди вирувало життя: друзі, гравці команди, галасливі дівчата. Він здавався центром тяжіння, до якого мені, тихій студентці з задньої парти, не було доступу.
Раптом голос Тетяни Вадимівни перекрив шум аудиторії:
— А тепер — головне завдання. Часу у вас обмаль — лише до іспиту. Працювати будете в парах, які я визначу сама.
Вона почала зачитувати список. Моє серце чомусь пришвидшило темп. Коли в списку залишилося лише кілька прізвищ, я зрозуміла: в аудиторії нерозподіленими лишилися я, моя сусідка по гуртожитку Поліна, Павло та його найкращий друг.
— Передостання пара: Поліна та Олександр, — викладачка на секунду замовкла, поправляючи окуляри. — І остання — Ярослава та Павло.
Я завмерла. Павло на мить глянув на мене — швидкий, нечитабельний погляд — і одразу переключився на викладачку.
— А можна робити завдання самому? — запитав він прямо.
— Ні. Тільки в парі! — відрізала Тетяна Вадимівна. — Виняток лише один: якщо хтось серйозно захворіє або зникне безвісти. Працюйте.
Я бачила, як Павло скривився. Його незадоволення було майже відчутним фізично.
Коли пролунав дзвоник, я почала повільно складати конспекти, намагаючись не видати хвилювання. Раптом тінь впала на мій стіл. Я підняла голову. Переді мною стояв він.
— Виходить, ми в одній упряжці, — кинув він замість привітання.
— Я бачу, ти не в захваті, — я намагалася, щоб мій голос звучав рівно. — Якщо хочеш, я спробую поговорити з Тетяною Вадимівною. Може, вона дозволить тобі змінити партнерку.
Павло зупинився, уважно вивчаючи моє обличчя. Потім раптом усміхнувся — тією самою “фірмовою” усмішкою, від якої половина дівчат інституту забували як дихати.
— Стоп, Ярославо. Раз ми в парі, то так тому і бути. Давай просто домовимось, де і коли.
— Добре. Бібліотека, сьогодні після четвертої?
— О четвертій у мене тренування, — він стенув плечима, накинувши сумку на одне плече.
— І коли ти звільнишся?
— О пів на шосту.
— Тоді о шостій. Тобі вистачить пів години, щоб привести себе до ладу й дійти до бібліотеки?
— Цілком.
— Тоді до шостої, — я видавила слабку усмішку, застібнула наплічник і першою вийшла з аудиторії.
Наступні лекції пройшли як у тумані. Думки про майбутню зустріч заважали зосередитись. Замість того, щоб після занять піти в гуртожиток, ноги самі привели мене до футбольного поля.
Я зупинилася біля трибун. На полі Павло якраз щось емоційно пояснював команді. Він стояв спиною, спітнілий, зосереджений і неймовірно органічний у цій стихії.
— Не знала, що ти фанатка футболу, — пролунав поруч голос Поліни. Я здригнулася.
— Та яка я фанатка... Мені спорт взагалі не дуже до душі.
— Тоді що ти тут робиш?
— Не знаю, — я знизила плечима.
Саме в цей момент Павло обернувся. Його погляд зустрівся з моїм. Він здивовано підняв брови, ніби запитуючи: “Ти що, слідкуєш за мною?” Але за секунду його відволік воротар, і він відвернувся.
— Він явно не очікував тебе тут побачити, — зауважила Поля, усміхаючись.
— Це точно. Ми сьогодні ще зустрічаємось у бібліотеці.
— Ого, вже почали готуватись? — подруга кивнула в бік поля, де тренувався Алекс, її партнер по проєкту. — А мій “напарник” навіть “привіт” не сказав. Чекаю, поки він закінчить бігати, щоб хоч якось нагадати про існування дедлайнів.
— Розумію. Ну, я піду, треба підготувати матеріали.
Я востаннє глянула на поле. Павло якраз зробив стрімкий ривок і забив гол у дев’ятку.
***
Рівно о шостій я вже сиділа в бібліотеці. Тут панував спокій: знайомий запах старої паперу, пилу та легкий аромат кави від столу бібліотекарки. Я обрала місце біля вікна, хоча зал був майже порожнім. Розклала підручники, відкрила ноутбук.
— Я тут. Як і обіцяв, — почула я над головою. Павло виглядав свіжим після душу, пахнув чимось цитрусовим і впевнено сів навпроти.
— Пунктуальність — це чудово.
— Яка у нас тема?
— Дослідження інтровертів та екстравертів.
Павло коротко засміявся.
— Прямо в ціль.
— Що ти маєш на увазі? — я не розуміючи поглянула на нього.
— Інтроверт — це про тебе. А екстраверт — про мене.
— Ну, так, — я ніяково посміхнулася. — Важко знайти когось більш екстравертного, ніж ти.
— Скажімо так: я — вимушений екстраверт, — кинув він і одразу перевів тему, не давши мені вхопитися за цю дивну фразу. — Що у нас по матеріалах?
Ми занурилися в роботу. Павло виявився не таким легковажним, як я думала — він швидко схоплював суть і влучно коментував тези з книг.
— Думаю, варто почати з визначень, — запропонувала я.
— Ага. Можна написати так: “Інтроверт — це Ярослава Стеценко. Екстраверт — Павло Коваленко”.
— Дуже дотепно, — хмикнула я.
— Але ж це правда. Ти — справжня тихоня. У моєму колі тебе тільки так і називають. Ти завжди наче в коконі, закрита від усіх.
— Не всім же бути такими гучними, як ти, — мовила я.
Він не відповів, лише загадково посміхнувся. Ми продовжили порівнювати психотипи, аж раптом тишу розірвав вібродзвінок. На екрані його смартфона висвітилося ім’я “Марта”.
Марта. Його дівчина. Рудоволоса красуня з факультету дизайну, яка завжди виглядала так, ніби зійшла з обкладинки журналу.
Павло відповів миттєво.
— Привіт... А, точно. Пробач, забув... Припини, я вже виходжу.
Він поклав слухавку і з винуватим виглядом подивився на мене.
— Вибач. Мені треба бігти. Геть вилетіло з голови, що я обіцяв зустрітися з Мартою.
— Все гаразд, я розумію, — я змусила себе посміхнутися, хоча всередині щось неприємно кольнуло.
— До завтра! — він швидко закрив ноутбук і майже вибіг із залу.
Я залишилася сидіти в тиші. “Він забув про зустріч зі своєю дівчиною? Хіба про таке забувають?” — промайнуло в голові.
Я просиділа ще пів години, намагаючись зосередитися на тексті, але слова розпливалися. Зібравши речі, я рушила до гуртожитку. Дивно: ми з Павлом жили майже поруч, в одному крилі, але раніше ніколи не спілкувалися. Ми належали до різних світів. Але тепер цей проєкт став містком між нами, і я вже не була впевнена, чи хочу я через нього переходити.
