Спочатку:
На сторінку книги
Це був той самий момент, коли повітря за столом стало занадто густим від ароматів вишуканої кухні та дизайнерських парфумів Макса. Ми з Романом одночасно, ніби за неписаним капітанським статутом, кивнули один одному.
— Дівчата, Максе, ми на хвилину, — кинув я, підводячись.
Ми вийшли на терасу ресторану. Вечірній Київ дихав вогнями та шумом автівок, але тут, за скляною перегородкою, панувала тиша, яку порушувало лише наше дихання. Роман дістав пачку сигарет, крутив її в руках, але так і не відкрив. Професійна звичка виявилася сильнішою за бажання заспокоїти нерви.
— 89-та хвилина, Коваленко, — першим порушив мовчанку Роман. Він дивився не на мене, а кудись у бік забитого автівками Хрещатика. Його голос був глухим, позбавленим того льоду, який він демонстрував за столом. — Я тримав тебе весь матч. Я знав кожен твій крок. До тієї самої секунди, поки ти не зробив те, що суперечило будь-якій логіці.
— Це не була моя логіка, Романе, — я підійшов ближче до перил, спершись на них ліктями. — Ти грав проти команди, а програв системі, яку написала Яся. Вона бачила твій пресинг ще до того, як ми вийшли на розминку.
Роман нарешті повернув голову. У його погляді не було злості — лише втомлене усвідомлення.
— Значить, кажеш, «архітектор»... Леся мені розповідала, що її сестра — тиха вода. Але вона забула попередити, що ця вода може затопити будь-який захист. Знаєш, що найгірше?
— Що? — я примружився.
— Те, що я тепер не можу на тебе навіть по-справжньому злитися. Бо кожен раз, коли я бачу Лесю, я бачу обличчя дівчини, яка щойно позбавила мене трьох очок. Це якийсь сюрреалізм, Павле. Ми з тобою суперники, наші команди — вороги, а ми сидимо за одним столом, бо закохалися в ідентичні обличчя з абсолютно різними характерами.
Я посміхнувся.
— Це не сюрреалізм, Романе. Це просто новий рівень складності. Леся — стихія, вона вимагає від тебе швидкості. Яся — це глибина, вона вимагає від мене точності. Ти ж бачив Макса. Він сказав правду: вони різні проєкти.
— Макс — це взагалі окрема історія, — Роман нарешті сховав пачку в кишеню і вперше щиро всміхнувся. — Якщо він почне підбирати мені гардероб, я точно подам у відставку. Але він правий в одному: ти виграв матч, але не розслабляйся. Такі дівчата, як вони, не дають спокійно спочивати на лаврах.
Він простягнув мені руку. Цього разу це не було формальне рукостискання перед суддею. Це був жест двох людей, які зрозуміли, що вони в одному човні.
— Реванш у Тернополі буде жорстким, — попередив він. — Я більше не куплюся на твій «пас назад». Тепер я буду грати проти твоєї «архітекторки» за її ж правилами.
— Буду чекати, — я міцно стиснув його долоню. — Але готуйся до того, що Яся до того часу придумає щось нове. Вона не любить повторюватися.
— І ще одне, Коваленко, — він зробив невелику паузу, крутячи в пальцях запальничку. — Не витрачай свій капітанський ресурс на ревнощі до цього хлопця в пісочному пальті. Я бачив, як ти на нього дивився за столом.
Я відчув, як мої вуха ледь помітно запекли. Я не вважав себе ревнивим, але те, як Яся кинулася в обійми Макса, справді залишило всередині дивний осад.
— Я просто намагаюся зрозуміти його «позицію на полі», — відповів я якомога спокійніше.
Роман коротко хмикнув, і в його очах промайнуло щось схоже на співчуття до «колеги».
— Я знаю Макса. Точніше, чув про нього ще до того, як Леся нас познайомила. Він крутиться у вищих колах Львова, і його репутація як дизайнера йде далеко попереду нього. Так от, порада від капітана капітану: Яся для нього — це муза, сестра, шедевр архітектури, але точно не об'єкт романтичного інтересу.
Я підняв брову, очікуючи продовження.
— Він зовсім не по дівчатам, Павле, — прямо сказав Роман, і на його обличчі з’явилася легка, майже непомітна усмішка. — Взагалі. Тож можеш розслабитись. Він не твій суперник у боротьбі за серце Ясі. Скоріше, він твій головний союзник, якщо ти захочеш підібрати їй якусь прикрасу чи просто не зганьбитися на якомусь побаченні з нею.
У цей момент у моїй голові нарешті клацнув останній елемент пазла. Тепер стала зрозумілою та легкість, з якою дівчата з ним спілкувалися, та відсутність будь-якої напруги в їхніх обіймах. Це була та сама «безпечна зона», про яку я не здогадувався.
— Дякую, що прояснив, — я відчув, як з плечей нарешті впав останній тягар цього важкого дня. — Тепер багато речей стали на свої місця.
— Нема за що, — Роман поплескав мене по плечу. — Просто я сам через це пройшов, коли він вперше з’явився біля Лесі. Теж вибудовував «лінію оборони», поки Леся не розсміялася мені в обличчя. Повір, з Максом краще дружити. Він знає про цих двох близнючок такі речі, про які ми з тобою дізнаємося лише через кілька років.
***
Ми повернулися до зали якраз у той момент, коли Макс щось емоційно доводив дівчатам, малюючи пальцем у повітрі якісь неймовірні візерунки.
Я сів поруч із Ясею і, не вагаючись, поклав руку їй на плече, притягуючи ближче. Тепер я дивився на Макса іншими очима. Він не був загрозою. Він був частиною її світу — того складного, красивого та витонченого світу, в який вона так ласкаво дозволила мені увійти.
— Все гаразд? — тихо запитала Яся, нахилившись до мого вуха.
— Краще, ніж будь-коли, — відповів я, зустрічаючись поглядом із Максом. Він підморгнув мені, наче знав, про що ми щойно говорили на терасі.
— Ну що, капітани! — вигукнув Макс, піднімаючи свій яскравий коктейль. — Оскільки ви нарешті перестали мірятися авторитетами на холоді, пропоную тост. За гру, де правила змінюються щохвилини, а переможцем виходить той, хто вміє кохати всупереч будь-яким тактичним схемам!
Ми дружно цокнулися келихами. Навіть Роман Мельник випив свій сік так, ніби це було шампанське переможця.
