Раді Вас бачити!

Яся відсторонилась від мене миттєво коли побачила, що до нас з трибун почали спускатися дві постаті, натовп підлітків мимоволі розступився. Ректор у своєму незмінному класичному пальті та моя мама, яка виглядала як справжня королева. Мама сяяла своєю усмішкою, яку я бачив лише в дитинстві. А зараз знову побачив її усміхнену.

Ректор підійшов першим. Він обвів поглядом поле, потім нас чотирьох, і я вперше побачив у його очах не просто оцінку, а глибоку повагу.

— Павле, друзі, — почав він, і його голос перекрив навіть шум святкування. — Мушу визнати, я скептично ставився до цієї ідеї. Думав, що це буде просто тиждень «відсидки». Але те, що ви зробили з цими хлопцями... і що ви зробили з собою — це найкращий звіт, який я коли-небудь отримував.

Він повернувся до Артема та команди, які застигли в очікуванні. 

— Хлопці, сьогодні ви грали не як «важкі підлітки», а як професійна команда з великим майбутнім. Ви довели, що ніхто не має права ставити на вас хрест.

— Дякуємо, пане ректоре, — Артем коротко кивнув, і я бачив, як він випростав спину. Для нього це «вибачте» від системи вартувало більше за будь-який кубок.

Потім вперед зробила крок мама. Вона подивилася на мене, і я відчув, як у грудях стає тепло. В її погляді більше не було того тривожного очікування, яке зазвичай супроводжувало розмови з батьком.

— Я пишаюся тобою, синку, — тихо сказала вона, торкнувшись моєї щоки. — Не через голи. А через те, що ти знайшов сили бути справжнім лідером. Тим, хто веде за собою не страхом, а прикладом.

Вона перевела погляд на Ясю. Я відчув, як її долоня в моїй руці злегка здригнулася — вона явно не очікувала такої пильної уваги від моєї мами. 

— А ви, Ясю... — мама м’яко всміхнулася. — Ви — те саме «секретне джерело» енергії мого сина, про яке я стільки чула.

Яся трохи зніяковіла, але впевнено подивилася мамі в очі. 

— Ми просто допомагали один одному, Яно Вікторівно.

Мама усміхнулась, а потім на мить замислилася, а після зробила жест, який остаточно розрядив атмосферу: 

— Знаєте що... Вікторе Петровичу, я сподіваюся, ви не заперечуєте, якщо я заберу Павла та його головну вболівальницю на пару годин?

Вона знову повернулася до нас. 

— Павле, Ясю... я б дуже хотіла поговорити з вами обома в більш спокійній обстановці. Пообідаємо? Тут недалеко є чудовий ресторанчик біля озера. Мені здається, нам є що обговорити... і я не тільки про вас.

Я глянув на Ясю. В її очах я побачив хвилювання, але також і величезну довіру до мене.

— Звісно, мамо. Ми тільки вмиємося і змінимо форму, — відповів я.

— Чекаю на парковці через двадцять хвилин, — мама підморгнула мені. Це був жест, який я бачив лише в дитинстві, до того, як батько перетворив наше життя на корпоративний статут.

***

Мама з ректором попрямували до виходу зі стадіону, а ми з Ясею залишилися стояти посеред поля, яке ще кілька хвилин тому було ареною запеклої боротьби. Натовп підлітків почав потроху розсіюватися, Артем щось весело доводив хлопцям, але для нас світ ніби стиснувся до розмірів цього футбольного п’ятачка.

Яся нарешті видихнула — так глибоко, ніби весь цей час не наважувалася дихати на повні груди.

— Павле, ти бачив це? — вона повернулася до мене, і в її очах досі читався легкий шок. — Твоя мама… вона щойно назвала мене твоїм «секретним джерелом енергії». Я ледь не забула, як розмовляти.

Я усміхнувся і, не втримавшись, знову взяв її за руки. Тепер мені не треба було озиратися на трибуни чи думати про те, що скаже батько.

Я легенько стиснув її долоню. 

— Ти їй сподобалася. Повір, мама не розкидається усмішками та словами просто так. 

Яся ніяково усміхнулась. І в цей момент я усвідомив те, що якби не Алекс, тоді зі своїми словами, що Яся не вписується в нашу компанію. То ми б були з Ясею разом вже давно. І не було б ніякої Марти з її примхами, батько б не тиснув… можливо. 

— Ходімо, приведемо себе до ладу, бо ж твоя мама чекає на нас, — сказала Яся виводячи мене з думок.

Ми пішли у сторону корпусів тримаючись за руки.