Раді Вас бачити!

Яся.

У бібліотеці панувала особлива атмосфера. Без Марти та вічного натовпу друзів Павло ставав зовсім іншим — спокійним, справжнім, навіть трохи беззахисним. Я помітила, як його рука ледь здригнулася, коли він тягнувся за черговим важким томом.

— Ти дуже втомився, — тихо сказала я, відкладаючи свій конспект. Павло на мить заплющив очі й протер обличчя долонями. 

— Є таке. Тренування зараз у посиленому режимі. Турнір уже на носі. 

— Поліна казала. П’ять ігор і фінал. 

— Саме так. І я не збираюся віддавати цей кубок нікому іншому. 

— Бо ти не вмієш здаватися, — я мимоволі всміхнулася. 

— Влучно підмічено.

Я трохи завагалася, але цікавість перемогла: 

— А хто ти на полі? Ну, крім того, що капітан. 

— Півзахисник. Це позиція, де треба бачити все поле одночасно. А чому раптом такий інтерес до футболу? — він підняв брову, і я відчула, як мої щоки починають палати. 

— Ми ніколи раніше не спілкувалися... — я опустила погляд на свої пальці. — Хочеться знати, який ти насправді. Поза межами чуток.

Павло тепло всміхнувся. 

— Запитуй що завгодно. А взагалі — приходь на гру. Буду радий бачити тебе на трибунах. 

— Справді? 

— Цілком. Можеш навіть завтра зазирнути на тренування, якщо буде час.

Після цієї розмови ми вирішили закінчити. Втома брала своє. Павло запитав, куди я йду, і я коротко відповіла: «У гуртожиток». Я відчувала, що він міг чути мою ранкову розмову з Касандрою, але він нічого не сказав. Його плани я теж не випитувала — не хотіла знати, де він проведе вечір з Мартою.

***

У гуртожитку Поля вже була в повній бойовій готовності. 

— Привіт! Ну що, є сили на пригоди? — вона зістрибнула з ліжка, поправляючи зачіску. 

— Звісно. Завтра субота, відісплюся. Касандра вже обірвала телефон.

Я відчинила шафу. У мене було три варіанти для вечора: скромна рожева сукня, бордова без рукавів і «та сама» чорна — з зухвалим розрізом, відкритими плечима та блискітками, що мерехтіли навіть у напівтемряві. — Яку? — я показала їх подрузі. 

— Хочеш когось підкорити — бери чорну, — безапеляційно заявила Поля. — А якщо не хочу? 

— Тоді рожеву. Але в чорній ти виглядаєш... просто вогонь.

Я подивилася на себе в дзеркало. Чорна. Сьогодні мені хотілося відчути себе іншою. Не тихонею з бібліотеки, а дівчиною, яка здатна приковувати погляди.

Через годину ми вже їхали в таксі. Чорна сукня, ідеальні локони, легкий макіяж і підбори. Поля в зеленій сукні виглядала не менш ефектно. Клуб зустрів нас гуркотом басів, неоновим світлом і запахом дорогого парфуму. Касандра вже чекала за столиком. 

— Привіт! — вигукнула вона, обіймаючи нас. 

— Касандра, Поля. Поля, Касандра. Знайомтеся, дівчата, і готуйтеся до кращої ночі в житті!

Ми пили коктейлі, сміялися, обговорювали якісь дрібниці, аж поки я не кинула погляд на барну стійку. Серце пропустило удар. Там сидів Павло. Поруч із ним, як завжди, була Марта. Вона щось весело розповідала, але Павло в цей момент дивився прямо на мене. В його очах читалося ціле море емоцій: від здивування до... ревнощів?

Раптом до нашого столика підійшов високий брюнет у білій сорочці та чорних штанях.

 — Доброго вечора. Не хочу здаватися зухвалим, але я просто не можу не запросити таку дівчину на танець, — він дивився прямо мені в очі. Я глянула на дівчат — вони ледь не підштовхнули мене. 

— Я згодна, — відповіла я, подаючи йому руку.

Ми вийшли на танцмайданчик. Хлопець впевнено поклав руки мені на талію, я — йому на шию. Ми рухалися в такт повільній музиці, і я шкірою відчувала погляд Павла. Він не відводив очей. 

— Я навіть не встиг запитати ваше ім’я... — прошепотів мій партнер. 

— Яся. 

— А я Тимур. Приємно познайомитися, Ясю.

Пісня закінчилася, але Тимур не поспішав мене відпускати. 

— Можна пригостити вас ще одним коктейлем? 

— Можна.

Ми підійшли до бару — зовсім близько до місця, де сидів Павло з Мартою. Тимур замовив напої, ми сміялися, розмовляли, і напруга, що йшла від Павла, здавалася майже фізичною. 

— Мені треба трохи свіжого повітря, — сказала я, відчуваючи, як голова починає йти обертом. 

— Може, підемо прогуляємось? Тут занадто гамірно, — запропонував Тимур.

Павло почув це. Я побачила, як він ледь помітно хитнув головою, ніби благаючи мене: «Не йди з ним». Але я лише міцніше стиснула сумку й кивнула Тимуру. Ми попередили дівчат і вийшли на нічну вулицю.

У парку панувала тиша. Ми йшли алеєю, вдихаючи прохолодне повітря. 

— Дякую, що погодилася на танець, — раптом сказав Тимур. — У моєму житті зараз... непростий період. Мало радості. 

— Тобі треба виговоритися? — запитала я. Як майбутній психолог, я відчула його справжню потребу. 

— Мені б зараз не завадив хороший спеціаліст, — він сумно посміхнувся. — Ну, тоді ти за адресою. Я якраз на нього вчуся. Слухаю тебе уважно.

Тимур почав розповідати свою історію, а я слухала, хоча думками все ще була в тому клубі, під пильним і тривожним поглядом Павла.