Раді Вас бачити!

Львів зустрів нас вузькими вуличками та запахом свіжомеленої кави, який, здавалося, просочився навіть крізь зачинені вікна машини. Коли ми нарешті в’їхали у дворик старої кам’яниці, Павло на мить завагався, обираючи місце для паркування. Його «Ауді» виглядала тут як футуристичний корабель серед середньовічних декорацій.

— Приїхали, — тихо сказала я, відчуваючи, як серце починає вибивати дріб.

Павло вимкнув двигун. У салоні запала тиша, яку розрізав лише різкий звук дверей на другому поверсі.

На ажурний металевий балкон, густо заставлений горщиками з ще не розквітлими квітами, вибігла дівчина. Вона була в яскравій рожевій худі, з розпатланим волоссям і... моїм обличчям. Тільки погляд у неї був такий, ніби вона щойно засікла сенсацію для першої шпальти.

Леся сперлася на перила, зневажливо окинула поглядом блискучий капот машини, а потім перевела очі на Павла, який якраз виходив із салону.

— Ого! Ясю, ти не казала, що твій капітан приїде на літаку! — її дзвінкий голос розкотився по всьому подвір’ю.

Павло завмер біля дверей, закинувши рюкзак на плече. Він повільно підняв голову, і я буквально відчула, як у його мозку стався той самий «системний збій» про який завжди каже Поля, коли спілкується з Алексом. Він дивився на Лесю, потім на мене, знову на Лесю — і його брови підіймалися все вище.

— Ма-а-ам! — не чекаючи відповіді, Леся обернулася і крикнула кудись у глибину квартири. — Яська приїхала зі своїм бойфрендом! Готуй додаткову тарілку і діставай той сервіз, який ми берегли для візиту президента! На вигляд він дорожчий за весь наш ремонт!

Я бачила, як Павло намагається втримати обличчя «непробивного капітана», але куточки його губ мимоволі здригнулися.

— То це і є ті самі «сім хвилин»? — прошепотів він мені, коли я підійшла ближче.

— Це їхня концентрована версія, — зітхнула я, хоча всередині мене розливалося тепло. — Ласкаво просимо на мій «нульовий меридіан», Павле. Тільки май на увазі: тут компас може трохи дати збій.

Леся знову перехилилася через перила, цього разу з переможною посмішкою.

— Ну що ви там застрягли? Заходьте вже! У нас тут Яринка вже розставила всіх ляльок у чергу на автограф-сесію!

Павло глянув на мене, потім на вікно другого поверху і раптом впевнено посміхнувся. 

— Знаєш, Ясю, я бачив багато трибун, але такий прийом — це новий рівень. Ідемо, поки вона не покликала ще й сусідів.

***

Коридор львівської квартири зустрів нас тишею, яка після криків Лесі з балкона здавалася підозрілою. Павло переступив поріг, тримаючи в руках пакунок із київськими гостинцями, і я відчула, як він мимоволі випрямив спину — звичка капітана зберігати обличчя навіть на «ворожому» полі.

З вітальні повільно вийшов тато. Він не поспішав. У руках тато тримав товсту книгу в старій палітурці — мабуть, чергове видання з органічної хімії, яке він вивчав перед зміною на фармацевтичному заводі. Тато поправив окуляри на переніссі й завмер, вивчаючи Павла так, ніби той був складним хімічним реагентом, чия формула йому ще не була відома.

— Отже, — повільно промовив батько, опускаючи книгу. — Павло. 

Він зробив крок ближче, і в повітрі змішався аромат нашої квартири з ледь помітним, суто професійним запахом татової роботи — сумішшю трав та аптечної стерильності. Тато все життя створював ліки, вираховуючи пропорції до міліграма, і зараз здавалося, що він намагається вирахувати «чистоту» намірів хлопця, який стоїть перед ним.

Павло відкрив був рота, щоб привітатися, але тишу розрізав голос Лесі, яка вже встигла «прилетіти» з балкона і тепер стояла за спиною батька, жуючи яблуко.

— Тату, не дивися на нього так, ніби він — нова партія бракованого аспірину! — випалила вона, підморгнувши Павлу. — Він не вибухне, якщо ти додаш трохи гостинності. Хоча, судячи з його обличчя, реакція окислення вже пішла — він почервонів точно за підручником!

Тато на мить завмер, потім глянув на Лесю, на мене, і нарешті на розгубленого Павла. Сувора складка на його чолі розгладилась, а в кутиках очей з’явилися дрібні зморшки — ознака того, що він ледве стримує посмішку.

— Складний склад у цієї нашої Лесі, — зітхнув він, простягаючи Павлу руку для міцного рукостискання. — Пропорції зухвалості явно перевищено. Проходь, Павле. Обіцяю не проводити над тобою лабораторних робіт... принаймні до першої чашки кави.

Напруга в коридорі миттєво розчинилася, як цукор у гарячій воді. Павло помітно видихнув, потиснув татову руку й нарешті зміг посміхнутися.

— Дякую, Станіславе... — почав був він.

— Просто Станіслав Петрович! — знову вставила свої п’ять копійок Леся, проходячи повз них у бік кухні. — Для «просто Станіслава» тобі треба навчитися відрізняти парацетамол від ібупрофену за смаком!

— Лесю! — хором вигукнули ми з татом, але вона лише засміялася, зникаючи за дверима.

Павло глянув на мене, і я побачила в його очах німе запитання: 

«Це завжди так?». 

Я лише ледь помітно кивнула.

— Ласкаво просимо в хаос, капітане. Тут навіть хімія не підкоряється правилам. — Прошепотіла я.