Раді Вас бачити!

Наступний день.

Яся.

Ранок почався зі звичних ритуалів, але з кожним ковтком чаю я дедалі чіткіше усвідомлювала: сьогодні о третій мій світ перевернеться. Година «X», коли я маю з’явитися на першому тренуванні з черлідингу, нависла над днем, як грозова хмара.

Пари пролетіли, наче в прискореній зйомці. Навіть складний семінар, до якого я ледь встигла підготуватися, не викликав звичного страху — на тлі майбутнього тренування він здавався дитячою забавкою. Коли пролунав останній дзвоник, до мене підскочила енергійна Поля.

— Як настрій? Готова штурмувати вершини спорту? — її очі сяяли азартом. 

— Настрій бойовий, але внутрішньо я в паніці, — чесно зізналася я. — Полю, я справді боюсь. 

— Не вигадуй, усе буде супер. А зараз — марш у буфет. Треба підзарядитися, щоб ти не знепритомніла на першій же розтяжці.

Буфет зустрів нас звичним гулом, чергами та запахом свіжої випічки. Поки я занурилася у свої думки про можливі падіння, Поля вже замовила нам «енергетичний пайок»: каву та йогурт. 

— Це мій секретний рецепт перед тренуванням, — пояснила вона, простягаючи мені стаканчик. — Легко, поживно і допомагає трохи розслабити нерви.

Поки ми перекушували, Поля влаштувала мені короткий екскурс по команді: 

— Нас дев'ятеро, ти — десята, якої нам так бракувало. Дівчата різні: Аліна й Інна з історії, Рита, Мілана та Іра — майбутні педагоги. А Сашка, Карина та Ксенія — екологи. Вони затято борються за кожне дерево, тож при них краще не викидати пластик у звичайний смітник, — вона показала мені фото дівчат у телефоні. — Головне — не бійся, вони всі класні.

Ми перейшли дорогу й зайшли до спортивного комплексу. Усередині панував запах гуми, хлорки та азарту. Коли ми переступили поріг зали, я відчула себе маленькою рибкою серед акул — дівчата були такими гнучкими, впевненими та яскравими.

— Привіт, дівчата! — вигукнула Поля, і всі погляди миттєво прикулися до нас. 

— О, це та сама новенька? — усміхнулася висока дівчина, здається, Мілана. 

— Так, знайомтеся — Яся. Моя подруга й напарниця по «виживанню» на парах.

До нас підійшла жінка з ідеальною поставою та проникливим поглядом. 

— Я — Олеся Анатоліївна, ваша тренерка. А тебе, отже, звати Яся? — вона оцінювально кивнула. — Ласкаво просимо. Починаємо з розминки. Дивись на мене, повторюй і не бійся помилятися. Всі ми колись були на твоєму місці.

Я стала поруч із Полею. Вона шепнула: 

— Дихай рівно. Ти просто підстрибуєш, щоб дістати улюблену книгу з верхньої полиці.

Ми почали з легких стрибків. Серце калатало в унісон із музикою, але я намагалася тримати ритм. Потім пішли нахили та розтяжки. Мої м'язи, які раніше знали лише сидіння за партою, почали протестувати від болю, але я не здавалася. 

— Добре, Ясю, — підбадьорила тренерка. — Головне — техніка, швидкість прийде згодом.

Коли ми перейшли до стрибків убік, я все ж таки «виконала» свій найбільший страх. Ноги заплелися, і я з глухим звуком приземлилася прямо на мат. У залі запала тиша, але за мить почувся дружній сміх — і я сміялася разом із ними. 

— Ну, як я і обіцяла — ідеального початку не буває! — Поля допомогла мені піднятися. 

Олеся Анатоліївна підморгнула: 

— Впасти — це не страшно. Страшно — не встати. А ти впоралася.

Тренування закінчилося несподівано швидко. Тренерка похвалила мене за старанність, і щойно вона вийшла, я безсило впала на мат. Ноги були наче ватяні, але на душі було так легко, що я почала просто реготати. 

— Я знала, що це важко, але щоб настільки... — видихнула я через сміх. Дівчата підхопили мій настрій. 

— Нічого, через тиждень будеш літати!

— Ого, які кадри! — раптом пролунав знайомий голос біля дверей. Я підвелася на ліктях і побачила Павла. Він стояв, опершись на одвірок, і з неприхованим подивом дивився на мене. 

— Сумнівався, що я прийду? Ти мене ще зовсім не знаєш, — відпарирувала я, відчуваючи дивний прилив впевненості. Дівчата здивовано переглянулися. Те, що «тихоня» Яся так зухвало розмовляє з капітаном футбольної команди, явно не вкладалося в їхній уяві.

— Ви що, спілкуєтесь? — запитала Рита. 

— Вимушено, — усміхнулася я. — Спільний проєкт з психології... 

— І парі, — додав Павло, роблячи крок до зали. — Якщо вона витримає у вашій команді, я сам дороблю наше завдання. 

— Саме так. Тож я тут і я не здамся.

Павло хитнув головою, ніби оцінюючи мої шанси. 

— А якщо не переможеш? 

— Тоді я залишуся «тихонею» в твоїх очах і буду працювати сама.

Дівчата обступили мене. 

— Ну ні, Ясю, ми тобі програти не дамо! — впевнено сказала Інна. 

— Ми тебе так натренуємо, що він сам за тебе всі іспити здасть!

Павло зрозумів, що проти нього тепер ціла команда, і, сміючись, махнув рукою на прощання: 

— Побачимось у бібліотеці!

Коли він пішов, у залі знову стало гамірно. 

— Знаєш, а ти йому подобаєшся, — раптом хитро промовила Рита. 

— Не мели дурниць, де я, а де він? — я почервоніла, але в пам'яті раптом виплив той момент на стадіоні — його погляд, посмішка, та електрична напруга, що відчувалася майже як поцілунок.

Дівчата ще довго жартували, а я сиділа на маті й розуміла: цей день змінив усе. Повертатися у свій затишний «кокон» було вже запізно. І, чесно кажучи, мені цього зовсім не хотілося.