Спочатку:
На сторінку книги
Павло.
Вечеря, яка ще десять хвилин тому нагадувала «футбольні поминки» за втраченою перемогою Романа, завдяки Максу перетворилася на щось зовсім інше. Цей хлопець замовив собі найекстравагантніший коктейль у меню і, здавалося, просто витіснив увесь похмурий настрій Романа за межі ресторану.
Я спостерігав за Максом із прихованою симпатією — він був тим самим «ірраціональним фактором», якого неможливо прорахувати. Роман же дивився на нього так ніби знає його вже давно і не дивується його теплого спілкуванню з дівчатами.
— Павле, не дивись на нього так, ніби він ворог №1 — Яся всміхнулася, підсуваючи ближче до себе склянку з соком. Я відчув, як її напруга нарешті спадає. — Макс — це наша з Лесею «третя половина». Ми знаємо одне одного ще з часів, коли у Львові кава була дорожчою за наші кишенькові гроші. Він той, хто вперше сказав нам, що бути близнючками — це не вирок, а два різні стилістичні проєкти.
— Він наш «запобіжник» від поганого смаку, — додала Леся, нарешті відкладаючи телефон. Я помітив, що навіть вона розслабилася. — Але іноді цей запобіжник сам стає причиною короткого замикання. Максе, розкажи їм про той благодійний вечір у Львові.
Макс театрально зітхнув, поправляючи свій бездоганний манжет. Я бачив, що він насолоджується увагою.
— О, це було моє професійне фіаско, яке стало легендою, — почав він. Навіть Роман нарешті відірвав руку від голови. — Три роки тому я вирішив провести «соціальний експеримент». Я замовив для дівчат сукні: для Ясі — фатальну червону з вирізом до стегна, а для Лесі — строгий закритий футляр кольору «інтелектуальний беж». Я хотів довести, що одяг може змінити їхні характери.
Я мимоволі глянув на Ясю. Уявити її в «фатальній червоній сукні» було легко, але я знав, що її справжня сила — у зовсім інших речах. Яся лише закрила обличчя руками, знаючи, до чого він веде.
— У підсумку, — продовжив Макс, — Яся у тій сукні виглядала так, ніби вона планує не вечерю, а захоплення транснаціональної корпорації. Від неї віяло таким холодом, що офіціанти боялися підходити. А Леся в «бежі» через десять хвилин почала поводитися як сувора вчителька математики, яка хоче поставити «двійку» всьому міському управлінню культури.
— Але фінал був найкращим! — перебила Леся, сміючись так щиро, що я вперше побачив у ній ту саму яскраву «стихію», про яку казав Макс. — Макс так захопився своїм «творінням», що сам переплутав нас! Він підійшов до мене, думаючи, що я — це Яся в бежі, і почав шепотіти: «Ясю, люба, перестань дивитися на мера так, ніби він не здав тобі залік, будь м'якшою!».
— А я в той момент у червоному, — додала Яся, ледь стримуючи сміх, — стояла біля мера і якраз пояснювала йому когнітивні особливості його виборців. Макс обернувся, побачив мене, зблід і прошепотів: «Господи, я створив монстрів!».
Роман раптом коротко і щиро засміявся. Я здивовано підняв брову — не думав, що після 89-ї хвилини він на таке здатний. Це була перемога не на полі, а за столом.
— Тобто, — видавив Роман крізь сміх, — ти — єдина людина, яка бачить їх різними, і ти примудрився їх переплутати?
— Це був єдиний раз у житті! — вигукнув Макс, грайливо погрожуючи Роману виделкою. — І то лише тому, що я намагався іти проти природи. Яся — це структура, вона не може бути «фатальною жінкою» за моїм сценарієм, вона нею є сама по собі, але в інший спосіб. А Леся... Леся — це стихія, її не закриєш у бежевий футляр.
Напруга за столом розчинилася, як цукор у каві. Я відкинувся на спинку стільця і непомітно накрив руку Ясі своєю під столом. Вона ледь відчутно стиснула мої пальці у відповідь. У цей момент мені було байдуже на схеми, тактики та аналіз матчів. Я просто відчував її тепло.
— Знаєш, Павле, — сказав Макс, раптом ставши серйознішим, і його погляд зустрівся з моїм, — ти сьогодні виграв матч, але головний приз у тебе вже є. Тільки не здумай переодягати її в бежевий футляр. Вона в ньому занадто небезпечна.
Я глянув на Ясю. На її обличчя, яке в тьмяному світлі ресторану здавалося мені найпрекраснішою «архітектурою» у світі.
— Не збираюся, — тихо відповів я, і це була найщиріша правда за весь вечір. — Мені Яся подобається такою, яка вона є. Навіть якщо вона змушує мене доробляти завдання з психології за двох.
