Раді Вас бачити!

Павло.

Сьогоднішнє тренування витягло з мене всі сили. І справа не лише у фізичних навантаженнях — розмови з тренером про тактику, відповідальність за команду, тиск перед турніром... все це накопичувалося всередині важким комом. А вчора ще й цей клуб. Марта, якій байдуже до моєї втоми, і Яся, яка з’явилася там, наче бачення з іншого світу.

Коли я побачив її на танцмайданчику з тим брюнетом, у мене всередині все перекрутилося. Ревнощі? Можливо. Але більше — страх. Я знаю Ясю три роки, хоча ми ніколи не спілкувалися близько. Вона завжди була тією, хто відповідає чітко, влучно й ніколи не грає на публіку. Вона емоційно вразлива, щира. Я просто боявся, що цей хлопець, може зробити їй боляче.

Прокинувся о сьомій ранку. Голова гуділа, але треба було вставати. Дзвінок Марти став єдиною гарною новиною за ранок. 

— Привіт, Павле. Я сьогодні їду до батьків на вихідні, — сказала швидко вона в трубку. 

— Дякую, що попередила, — видихнув я. Ніяких клубів. Ніякого фальшивого сміху. Тільки спокій.

***

О четвертій я вже був на полі. Розминка, коло за колом, запах свіжої трави... І раптом я побачив її. Яся справді прийшла. Вона сиділа у другому ряду трибун — маленька постать у великому світі стадіону. І від одного погляду на неї моє серце, яке й так працювало на межі через біг, збилося з ритму.

Я часто ловив себе на тому, що під час вправ шукаю її поглядом. Вона то спостерігала за грою, то занурювалась у свій телефон. Коли тренер нарешті дав свисток про завершення, я першим кинувся до трибун.

— Ти все ж прийшла? — я витирав піт рушником, намагаючись дихати рівно. 

— Не дарма ж питала, — вона ніяково усміхнулася, і ця її посмішка була кращою за будь-який енергетик. 

— Почекаєш? Я швидко.

У роздягальні було гамірно. Хлопці обговорювали гру, але коли я зайшов, на мить запала тиша. Роман, наш захисник, примружився: 

— Мені не здалося, чи капітан заграє з нашою «тихонею»? 

— Ми робимо спільний проєкт, — відрізав я, кидаючи речі в сумку. Не хотілося ділитися Ясею з ними. Вона була чимось надто справжнім для цієї роздягальні.

Через десять хвилин ми вже йшли алеєю до бібліотеки. Питання про вчорашню ніч пекло мені язик. 

— І як... цікаво провела час із тим Тимуром? — я намагався, щоб це звучало байдуже, але вийшло навпаки. 

— Ми просто розмовляли, Павле. Він провів мене до гуртожитку, і все, — вона зупинилася й уважно подивилася на мене. — А чому тебе це так хвилює? У тебе ж є своє життя. Марта...

Я не втримався й розсміявся. Гірко так. 

— Марта? Я не кохаю її, Ясю. Це «формальність». Наші батьки — бізнес-партнери, їм потрібна красива картинка, і ми її створюємо.

Яся здивовано підняла брови. 

— Тепер зрозуміло, чому ти забуваєш про неї, коли ми працюємо. 

— Не тільки тому, — я зробив крок ближче. — З тобою я можу бути собою. Ти не читаєш нотацій, не чекаєш від мене ідеальності. Ти... не така, як інші.

— Чому ти так вирішив? Чому саме я? — її голос здригнувся. 

— Бо ти слухаєш, — сказав я майже пошепки. — По-справжньому. Я можу говорити з тобою і не боятися здатися слабким або втомленим. 

— Я завжди бачила тебе іншим, — зізналася вона. — Веселим, впевненим капітаном. А ти просто ховаєшся за цією маскою.

Я кивнув. Вона влучила в саму ціль. 

— Мушу ховатися. Для команди я — лідер, для батьків — успішний інвестиційний проєкт, для Марти — аксесуар. А з тобою... з тобою я просто Павло.

Ми трохи помовчали. Це не було незручне мовчання. Це був той самий спокій, якого мені так бракувало. 

— То що, бібліотека? — запитала вона, розбиваючи чари моменту. 

— Так, бібліотека. Сьогодні — тільки ми й психологія. Без натовпу.

Ми йшли далі, і я вперше відчув, що не хочу нікуди поспішати. Дві години з цією дівчиною вартували більше, ніж тижні мого звичного «зіркового» життя. Яся стала моїм відпочинком. Моїм тихим куточком у світі, де від мене постійно вимагали бути найкращим.