Раді Вас бачити!

Після обіду до покоїв принцеси навідалася Кегата. Звичайно, про цю зустріч вони домовилися ще вчора. Все одно в Еріки тут більше немає розваг, а місцева подруга краще познайомить її з новим домом, ніж будь-який хранитель знань. За минулу прогулянку вона дізналась стільки, що голова кругом.

Принцеса, пославшись на слабкість, відмовилася кудись іти, але запропонувала фрейліні стати її гостею. Спочатку зав'язати тривалу розмову не виходило. Вони пили чай і перекидалися незначними фразами про погоду та про те, що Еріка вивчила буквально сьогодні. Кегата, чи то від хвилювання, чи то тому, що їй справді було смачно, уплітала солодощі з шаленою швидкістю. Нарешті Діва зробила перший крок, щоб зруйнувати цю стіну сором'язливості.

– До речі, не на публіці, а в моїх апартаментах можеш звертатися до мене на «ти».

– Ви... Ти теж можеш звертатися до мене неформально, – погодилася фрейліна.

– А чим ти тут займаєшся, ну, в палаці, крім усіляких зустрічей із придворними. Читаєш книжки, вишиваєш?

– Ну, мені здається, я досить непогано малюю, мені подобається це робити.

– Покажеш?

– Можу завтра принести один із своїх блокнотів, – запропонувала Кегата. – А Ви… ти чим захоплюєшся?

– У мене майже не було вільного часу, я завжди пропадала на полігоні.

– А з якого віку ти тримаєш у руках клинок?

– Ти про дерев'яний чи справжній? Чесно, не можу тобі відповісти. У віці, коли я почала себе усвідомлювати, меч уже здавався частиною мене, продовженням руки.

– Оце так! – захопилася дочка лорда. – А у Баленсії всіх дівчат так виховують?

– Ні, тільки дів, – задумливо похитала головою принцеса. – Нас не так уже й багато.

– Знаєш, про дів ходить стільки різних чуток та легенд. Хтось вважає вас героями, хтось вигадкою, хтось кровожерливими вбивцями – тут Кегата опустила погляд, але за мить знову пожвавішала. – Але я, зізнаюся, завжди вами захоплювалася. Це ж так чудово вміти себе захистити, не сидіти у чотирьох стінах, граючи на піаніно, а подорожувати.

Еріка для себе виокремила головне з балаканини новоявленої подруги, і не змогла проігнорувати:

– Тебе хтось образив?

– Ні. Ніхто, – замахала долонями фрейліна, намагаючись запевнити у чесності.

– Правда?

– Правда. Але причина в моєму батькові, це його бояться, – раптом дівчина вмить стала дуже серйозною, схоже, ця тема дуже її хвилювала. – Не будь у мене такого захисту… А іншим пощастило набагато менше. Серед фрейлін є кілька родичок лордів, але їх впливовим татам та дідусям абсолютно на них начхати. Жінка піде із сім'ї до чоловіка, тому їх турбують лише хлопчики. Ті, хто зможе продовжити рід.

– Відкрию тобі таємницю, але скрізь так, – хмикнула Еріка. – Не всі батьки люблять дочок, навіть у Баленсії. Або люблять по своєму, за вигідний шлюб, наприклад.

– І все ж таки. Діви можуть…

– Не думай, що дівам солодко живеться, – перебила принцеса. – Скільки поту та крові ми проливаємо на тренуваннях, а скільки під час битв. Подорожі? Якби! Радше тортури. Тягнеш на собі тяжке екіпірування, зброю, похідні запаси на кілька тижнів. Спиш на холодній землі. Перемотуєш рани брудною ганчіркою, аби не спливти кров'ю, а потім вся надія залишається лише на те, що тебе встигнуть знайти і врятувати. Іноді доводилося голодувати кілька днів чи замерзати, ховаючись від гонитви.

– Вибач, будь ласка. Я про це якось не подумала, – голос Кегати раптом затремтів.

– Багато хто не думає, і це найбільша проблема людей. Але неважливо, я допоможу тобі подивитися на життя дів з іншого боку. Якось батько відправив нас до Лазурового архіпелагу. Це тепер острови входять до складу Баленсії, а ще п'ять років тому племена жили порізно і не знали, що існує інший світ. Начебто легко завоювати купку дикунів, та тільки постійні дощі, комахи та отруйні змії захищали їх набагато краще, ніж нас обладунки та мечі. Там не було чим дихати, і так жарко, що хотілося здерти з себе шкіру. А потім до нас вийшов загін аборигенів, дозволивши захопити себе в полон. Якби ми тільки знали, що нас чекає, бігли б звідти стрімголов.

– Що вас чекало? – ковтнула Кегата, повністю занурившись в історію.

– Тропічна лихоманка. П'ять сотень бійців не здатні боротися. Зізнаюся, мені тоді було настільки погано, що я готувалася до кінця. Тіло трясло, не було сил навіть просто сісти. Мучила така жахлива спрага, але піт котився градом, і було холодно, ніби голим лежиш на льоду.