Раді Вас бачити!

Глава 6. Пісня під вишнею

Вечір біля костра у вишневому саду був особливим. Саме тут Соломія з подругами колись збирала ягоди для багатої родини Максима, а тепер сад став місцем веселощів і молодості. Хлопці, друзі Артура, зібралися разом, як у давні роки, коли він приїздив до бабусі. Один із них приніс гітару й почав співати українські пісні про вишню, про кохання.

До гурту приєдналися дівчата, нарядні й усміхнені. Хлопці радісно вигукнули:

— О, дивіться, хто прийшов — наші меледі!

Це була Соломія — тепер блондинка, сяюча й незвична. Поруч із нею йшли Ніка та Надія. Всі троє сіли навпроти костра, і саме тоді один із хлопців, Марк, наречений Ніки, піднявся назустріч. Він був красивий: темне волосся, карі очі, впевнена постава. Марк приїхав, щоб побачити свою наречену, і хоча вони були ще дуже молоді, їхні серця вже були обручені. До того ж він був найкращим другом Артура, і навіть старший брат Ніки дав своє благословення, попри протести батьків.

Артур спостерігав, як Марк ніжно накинув на плечі Ніки піджак, щоб їй не було холодно. Він відчував: Марку можна довіряти, скоро він стане його шурином. Але раптом Артур помітив Соломію. Її новий образ здивував його й навіть засмутив. «Навіщо вона перекрасилася? — думав він.— Вона була така невинна й мила у своєму шоколадному відтінку… А тепер ніби втратила щось особливе».

Тим часом хлопці почали сипати компліментами:

— Соломіє, ти найкрасивіша!

У свої шістнадцять вона ніколи не чула таких слів від парубків. Її щоки засяяли рум’янцем, а Артур відчув, як у ньому прокидається ревнощі. Ніка помітила це й тихо торкнула його руки, щоб він не видав себе.

Один із хлопців запропонував:

— Соломіє, заспівай нам! Ми знаємо, який у тебе голос — усе село ним захоплюється.

Вона сміливо взяла гітару й почала акомпанувати собі, співаючи «Ой під вишнею». Її голос був чистим і сильним, він торкався сердець усіх присутніх. Люди замовкли, слухаючи, як пісня розквітає разом із полум’ям костра.

Але Артур, роздратований і збентежений, не витримав. Він підвівся й пішов геть у темряву саду. За ним одразу рушила Ніка, щоб серйозно поговорити й зрозуміти, що сталося.

Ніка наздогнала брата серед темних дерев, де лише місяць освітлював його обличчя.

— Артуре, ти чому так різко пішов? — її голос був тривожний.

Артур зупинився, очі його палали ревнощами:

— Я не витримав… Всі дивляться на Соломію, сиплють компліментами, а вона усміхається. Вона перекрасилася, стала іншою. І я боюся, що втрачаю її.

Ніка схрестила руки на грудях, але в її погляді було тепло:

— Ти поводишся, як хлопчисько. Вона змінилася зовні, але всередині лишилася тією ж Соломією. Ти ж бачиш, як вона дивиться на тебе.

Артур опустив голову, його голос зламався:

— Я боюся, що вона не вибере мене…

Ніка підійшла ближче, поклала руку йому на плече:

— Брате, ти хоробрий, але зараз поводишся як слабкий. Якщо щось тебе турбує — не тікай, а поговори з нею. Вона заслуговує знати твої думки.

Артур глибоко зітхнув, у його очах з’явилася рішучість:

— Ти права… Я мушу сказати їй усе.

Ніка усміхнулася, відчуваючи перемогу:

— Ось так. Іди до неї. Не дай ревнощам зруйнувати те, що тільки-но народилося.

Артур повернувся до Соломії саме в ту мить, коли до неї намагався підкотитися один із хлопців. Він рішуче відштовхнув його, і Соломії це здалося несподівано приємним — у його жесті було щось захисне й мужнє.

Артур узяв її за руку й тихо промовив:

— Ти мені подобаєшся найбільше… Я хочу, щоб ти знала: мені ти подобаєшся саме з шоколадними косами, такими, як були.

Соломія здивовано глянула на нього крізь сльози й усмішку:

— Справді? А я думала, що хлопцям більше подобаються блондинки…

Артур засміявся, його очі світилися теплом:

— Ти особлива, Соломіє. Тобі не потрібно нічого доводити іншим. Я ревную тебе, бо ти для мене — єдина.

Соломія розчулилася, усміхнулася й обійняла його. Між ними відбувся ще один поцілунок — ніжний, але вже більш упевнений, перший справжній поцілунок закоханих.

Тим часом Ніка разом із Марком спостерігали за ними здалеку. Вони обговорювали стосунки Артура й Соломії й мріяли, що одного дня всі вони стануть однією родиною, сватами й друзями, як завжди хотіли.

А Надія тим часом познайомилася з одним хлопцем із компанії. Вона сміялася й танцювала з ним біля вогнища, і вся ніч пройшла для них у розмовах та піснях.

Тим часом Поліна довго розмовляла з чоловіком. Вона благала його знайти спосіб, аби врятувати доньку від примусу.

— Ми не можемо віддати Соломію за Максима, — твердо сказала вона. — Краще віддамо гроші його родині, ніж зламаємо життя нашій дитині.

Іван погодився. Він знав, наскільки жорстоким буває Максим, і розумів: якщо зараз не втрутитися, Соломія стане заручницею чужої волі.

Вони разом пішли до батьків Максима, несучи гроші. Розмова була непростою, але зрештою обидві сторони зрозуміли одне одного: ніхто не хотів ламати життя дівчині. Батьки Максима прийняли гроші й пообіцяли, що більше не вимагатимуть від Соломії заміжжя. Поліна й Іван повернулися додому зі спокоєм у серці — їхня донька була вільна.

Але Максим, дізнавшись про це, вибухнув люттю. Він ходив по кімнаті, стискаючи руки, наче хотів розламати світ навколо себе. Його батьки намагалися зупинити його: — Сину, так не можна завойовувати дівчину. Примус і накази не принесуть тобі щастя.

Та Максим лише закричав:

— Ви нічого не розумієте! Вона повинна бути моєю!

Він піднявся нагору, зайшов у ванну, відкрив кран. Холодна вода дзюрчала, а він стискав умивальник так, що кістки побіліли. Дивлячись на своє відображення, він прошепотів крізь зуби:

— Отже, Соломія й її батьки вирішили… Добре. Я відомщу. Вона й Артур відчують мою ненависть. Вони будуть мучитися.

Його очі палали темною одержимістю. У цю мить народилася клятва ворога — небезпечна й безжальна.