Раді Вас бачити!

Глава 29. У лігві звіра

Коли чорне авто зупинилося біля знайомих воріт похмурого особняка, серце Соломії пропустило удар. Її грубо виштовхнули з машини. Вона ледь втрималася на ногах, заплутавшись у довгих спідницях своєї весільної сукні, яка тепер була забруднена пилом дорогі.

Максим чекав на порозі. Він виглядав ще більш самовпевненим, ніж раніше, а в його погляді читалася тріумфальна жадоба.

— Я... я думала, ти в тюрмі! — прошепотіла Соломія, відступаючи назад, доки не вперлася спиною в холодні двері. Її голос тремтів від жаху.

Максим зробив крок назустріч, криво усміхаючись:

— Гроші вирішують усе, маленька. А в Тетяни їх виявилося достатньо, щоб витягти мене з того пекла. Тепер ти знову моя... А твоє весілля? Забудь. Воно не відбудеться ні сьогодні, ні ніколи.

Він різко, до болю, схопив її за лікоть. Соломія скрикнула, намагаючись вирватися, але його пальці тримали її як залізні лещата.

— Відпусти! Мені боляче! У мене буде близнюки, схаменися! — кричала вона, впираючись ногами.

Але Максим був невблаганний. Він тягнув її коридорами, де колись вона вже відчувала цей самий страх. У спальні він із силою штовхнув її на ліжко. Соломія впала на м’які ковдри, важко дихаючи, її фата понівеченим шматком тканини закрила їй обличчя.

Максим нависнув над нею, дивлячись зверху вниз із холодною рішучістю:

— Сиди тихо, якщо не хочеш, щоб було гірше. Тепер я встановлюю правила. Ти нікуди не підеш, поки я не дозволю.

Він вийшов, зачинивши двері на ключ, і Соломія залишилася в тиші, стискаючи руками свій живіт і молячись, щоб Артур знайшов її якомога швидше.

Минула година, яка здалася вічністю. Артур, Ніка, Надя та Марк підлетіли до особняка Максима на шаленій швидкості. Ніка вже викликала поліцію, і сирени вдалині розрізали повітря. Розлючений Артур, не чекаючи нікого, почав вибивати масивні двері. Перелякана служниця відчинила, і він увірвався всередину, наче поранений звір.

Максим вийшов назустріч із незворушним, майже задоволеним обличчям.

— О, Артуре, яка зустріч! Що сталося? Чому такий вигляд у нареченого? — з удаваною цікавістю запитав він.

Артур не стримався. Він миттєво скоротив дистанцію і мертвим хватом вчепився в сорочку Максима:

— Не прикидайся! Ти, жалюгідний багатій, думав, що підкупиш усіх і вийдеш сухим із води? Я знаю, що Соломія в тебе! Де вона?!

Поліція, що увійшла слідом, розчепила їх. Офіцери обшукали будинок, але повернулися з порожніми руками: Соломії в особняку не було. Максим лише єхидно посміхнувся:

— Я не знаю, де твоя сільська дівчинка. Можливо, вона просто передумала виходити заміж? Мені взагалі начхати на неї, я поспішаю на зустріч.

— Ти брешеш! — закричала Ніка, ледь стримуючи сльози. — Вона носить близнюків! Вона ніколи б не пішла сама!

— Виведіть їх, — холодно наказав Максим поліції. — Вони заважають моєму приватному життю.

Поліція змусила друзів вийти. Артур стояв на вулиці, задихаючись від безсилля, коли раптом його телефон завібрував. Це була мати. Її голос тремтів від огиди й розчарування:

— Артуре... синку, повертайся. Соломія втекла. Вона залишила листа... Вона пішла до того, хто є справжнім батьком її дітей.

Мати переслала фото листа. Артур вдивлявся в рядки, написані почерком, так схожим на почерк Соломії: "Вибач, я не можу брехати далі. Батько дитини — не ти. Я повертаюся до нього".

Світ навколо Артура згас. Він впав на коліна прямо в дорожній пил, і з його грудей вирвався крик, повний нелюдського болю. Він не бачив, як Ніка відчайдушно намагалася довести, що це підробка.

Що відбувалося насправді?

Все це було частиною диявольського плану. Тетяна особисто привезла підроблений лист матері Артура, переконавши її, що Соломія — зрадниця. Тетяна знала, на які важелі тиснути, щоб розбити серце матері й сина.

А тим часом Соломія справді була в руках Максима. Він не тримав її в особняку — він вивіз її в таємне місце ще до приїзду Артура. Максим поставив їй ультиматум:

— Якщо ти не підпишеш папери про шлюб зі мною і не зникнеш для Артура назавжди, я знищу його. Один мій дзвінок — і він не доїде додому.

Соломія, плачучи від безсилля, змирилася. Заради життя коханого та безпеки своїх ненароджених близнюків, вона була готова стати дружиною монстра, якого ненавиділа всією душею.

День, який мав стати початком казки, став початком полону. Соломія стояла в порожньому залі РАЦСу, її біла сукня була зім’ята, а очі — спухлими від сліз. Тремтячою рукою вона одягла обручку на палець Максима. Тепер вона офіційно належала йому. Максим переміг: він купив її волю ціною безпеки Артура.

Щойно підписи були поставлені, Соломія відчула різкий біль. Сильний стрес спровокував передчасні пологи. Максим, не шкодуючи грошей, відвіз її до найкращої приватної клініки, де їй забезпечили королівський догляд — але для Соломії це була лише золота клітка.

Народження двійні

У пологовій залі панувала напруга.

— Тужся, Соломіє! Ще трохи! — вигукували медсестри.

Вона витримала все. Крізь біль і відчай вона думала лише про одне — врятувати цих дітей. Коли пролунав перший крик, а за ним другий, лікарка з усмішкою піднесла їх матері:

— Вітаю! У вас хлопчик і дівчинка. Справжні козаки!

Соломія притиснула немовлят до грудей. Це були маленькі копії Артура. Спогад про їхній вишневий сад, про перші обійми та мрії про щастя на мить огорнув її теплом.

— Дівчинку назву Міра, — прошепотіла вона, — а хлопчика — Артур. На честь справжнього батька.

Максим, спостерігаючи за цим через скло, лише стиснув щелепи. Він вирішив, що виховуватиме їх як власних, аби остаточно стерти пам’ять про суперника. Батьки Соломії, заплутані маніпуляціями Максима, спочатку не могли повірити в те, що сталося, але Максим переконав їх: Артур — безнадійний, а він — єдиний, хто зможе захистити їхню доньку.

Тим часом Артур перетворився на тінь самого себе. Він сидів у напівтемній кімнаті, дивлячись на дитячі речі, які вони купували разом. Віра в те, що Соломія зрадила його, випалювала душу.

— Залиш мене, Тетяно, — холодно кинув він, коли та вкотре прийшла з «втішаннями». — Я не хочу нікого бачити.

— Я просто хочу допомогти, Артуре. Я буду поруч до кінця, — лагідно відповіла Тетяна, ховаючи тріумфальну посмішку. Вона знала: вода камінь точить.

Навіть Ніка та Марк, які завжди вірили в Соломію, почали здаватися.

— Невже ми помилялися? — зітхнула Ніка. — Артур же був в армії... Може, вона справді злякалася і не знала, як сказати правду про іншого? Але чому втекла саме з весілля?

Все виглядало так, ніби Максим і Тетяна перемогли. Але вони забули про одне: правда завжди знаходить шлях до світла, навіть якщо вона схована за залізними дверима та фальшивими листами.