Раді Вас бачити!

Аліса сиділа в кутку open space, за старим дерев’яним столом біля кондиціонера, що невпинно дув крижаним повітрям. Струмінь бив просто в спину, але вона вже звикла. Її стіл був завалений звітами, рахунками, копіями договорів. Вона тримала його в ідеальному порядку — у цьому хаосі це було єдине, що залежало від неї.

Офіс «Дам’ян Груп» виблискував: мармурова підлога, панорамні вікна, дорогі парфуми, золоті ручки на дверях. Аліса ж носила просту синю блузку й джинси і давно не купувала собі одяг. Навколо ходили жінки в сукнях із нових колекцій і чоловіки в костюмах, які коштували, як її річна зарплата.

Вона відкрила ноутбук і крадькома гортала сайт дизайнерського відділу. Її очі спалахнули: ескізи, логотипи, концепції для міжнародних брендів. Вона колись була там. У неї була крамничка, її роботи купували з-за кордону. Вона пам’ятала той драйв, той успіх. І вона повернеться.

«Я вже піднімалася з нуля. Зроблю це знову. Для Соні. І для себе», — подумала вона й стисла кулак. У пам’яті знову промайнули слова Степана: «Ти ні на що не здатна!» Її внутрішній голос шепотів: «Побачимо, хто тут слабак».

Вона перевіряла звіт, коли на мить зупинилася, щоб дістати зі шкіряної сумки складений аркуш. Малюнок — кривенька червона квіточка, яку Соня намалювала олівцем. Її оберіг. Вона легенько всміхнулася, поклавши аркуш перед собою.

Кроки за спиною змусили її сховати малюнок. Оля й Марина — її «улюблені» колеги — проходили повз, кинувши на неї погляди, в яких не було нічого доброзичливого. Аліса знову втупилася в монітор, думаючи: «Смійтеся. Я ще покажу, на що здатна».

Вона відкрила приховану чернетку — власний ескіз логотипа для рекламної кампанії. Розробляла його ночами, коли Соня вже спала. Її серце билося швидше. Якщо його побачать у відділі дизайну, якщо він справить враження — це її квиток. Вона мріяла вирватися з пастки.

«Ми з Сонею вирвемося. Я знайду нову квартиру. Вікна будуть на південь, — подумала вона. Але зараз — звіт, дисципліна й повна концентрація. Її очі знову ковзнули сторінками Excel, але руки мимоволі торкнулися кишені, де лежав згорток із квіточкою.

Офіс тиснув, холод пробирав, але її впертість палала, як жар під попелом.

Оля й Марина стояли біля ксерокса, прикрившись звітами, але шепотіли так, щоб точно було чутно.

— Бачила її ескізи? — Оля скривила губи. — Думає, що дизайнерка, а сама звіти носить.

— Молода, — знизала плечима Марина, поправляючи локони. — Начальству, певно, подобаються такі. Скромні, покірні, зручні. В усьому.

Їхній сміх пронизав простір open space, мов шпилька в ребра. Аліса не підвела очей, лише сильніше била по клавіатурі. Вона чула кожне слово, та вони її лише розпалили.

Вона вдихнула глибше, згадала голос Олени: «Ти сильна, Лісо». Ці слова досі давали їй сили. Зрештою, вона мала роботу, мала план. Люди живуть і значно гірше.

Аліса відкрила свій прихований ескіз — логотип із розпущеним маком, що перетворювався на вогняну хвилю. Вона працювала над ним тижнями. Пильно глянула на нього і додала кілька штрихів.

Оля проходила повз, ковзнувши по монітору зневажливим поглядом.

— Не перенапружуйся, мила. Хто тобі ті логотипи купить?

Аліса спокійно відповіла, не зводячи очей із монітора:

— Дякую, я впораюся.

Тон її був рівний, але в словах бриніла сталь. Оля хмикнула — не звично було, щоб «мовчазна Аліса» відповідала. Відійшла, нічого не сказавши.

Аліса знову перевела погляд на ескіз. У ньому було більше, ніж мак і хвиля. У ньому була вона, Соня і їхнє майбутнє.

Телефон завібрував на столі, самовільно підсуваючись ближче. На дисплеї висвітилось «Сонечко». Аліса озирнулась — колеги були зайняті плітками або кавою, тож вона обережно відповіла, притискаючи телефон до вуха.

— Мам! — пролунав у слухавці радісний голос. — Я намалювала тобі квіточку! Велику-превелику! Ти ж принцеса, правда?

Аліса заплющила очі на мить. Її губи сіпнулися в усмішці, щоки трохи потеплішали.

— Це ти справжня принцеса, мала. Повішу малюнок на стіну, обіцяю.

— Ти прийдеш раніше? Бо я дуже заважаю бабусі...

Аліса відчула, як щось боляче защеміло під грудьми.

— Прийду, рідна. Обіцяю. А бабусю не слухай. Ти чудова.

Вона закінчила розмову і на кілька секунд просто тримала телефон біля серця. Потім поклала його, подивилася вниз — малюнок із квіточкою лежав між паперами. Її Соня. Її причина прокидатись. Її броня.

«Я не дозволю їм її забрати», — подумала вона. «Я вже втратила свою справу, але не втрачу найдорожче. Нізащо.»

Ковтнула повітря й шепнула малюнку:

— Ми виберемось. Я присягаюся.

Двері кабінету відчинилися без скрипу, але весь офіс завмер, ніби відчув зміну повітря. Макс Дам’ян вийшов, і наче сама тиша ступила слідом за ним. Високий, підтягнутий, у темному костюмі, що сидів на ньому... божественно. Іншого слова не підібрати. На вилиці — ледь помітний шрам, який не псував, а підкреслював його небезпечну красу. Його рухи були точні й плавні, мов у хижака, який завжди на крок попереду.

Колеги стрімко випрямилися. Оля ковзнула рукою по волоссю, Марина поправила блузку з вирізом. Телефони стихли, навіть принтер перестав гудіти.

Аліса не відразу зрозуміла, чому раптово стало тихо. Вона ще тихцем розглядала захований під паперами малюнок. Лише відчула, як щось змінюється в повітрі, і підвела очі саме в ту мить, коли Макс Дам’ян опинився поруч. Він нахилився й вивудив малюнок.

Його пальці були сильні, худорляві, освітлені відблиском дорогого годинника й ідеальних манжетів. Він подивився на малюнок, а потім на неї.

Вона внутрішньо готувалась до звільнення.

— Твоя дитина талановита, — промовив він, тримаючи малюнок двома пальцями.— А ти що можеш?

У щоках у неї запульсувало. Серце калатало, але вона не відвела погляду.

— Я можу більше, ніж тут роблю.

Бос затримав погляд на її обличчі довше, ніж це було прийнято. Його губи ледь сіпнулися. То була не усмішка — скоріше, зацікавленість.

— Закінчи звіт до вечора, — сказав він і пішов.

Коли він зник за дверима, офіс ніби вдихнув. Шум повернувся, люди зашепотілися, знову забігали кур’єри. Але для Аліси все ще застигло. Її серце билося в вухах. Вона подивилася на малюнок, який він поклав на край столу.

Офіс ожив, немов хтось натиснув кнопку «відтворити». Клавіатури знову зацокотіли, двері ліфта дзенькнули, Марина з Олею зашепотілися ще активніше.

— Бачила, як він на неї дивився? — Марина підвела брову, нахилившись до подруги.

— Уже мітить місце в його кабінеті, — хмикнула Оля. — А потім — у його ліжку.

— Його кабінет і буде їй ліжком.

Їхній сміх був як кислота, але Аліса не повела й бровою. Вона дивилася на екран. Там досі був її ескіз — мак, що перетворювався на полум’я. Її руки лежали на столі, спокійно, але всередині все вирувало.

Погляд Дам’яна стояв у неї перед очима. Холодна інтонація з викликом.

«А ти що можеш?»

Ці слова мали принизити — та вона почула інше. Він зацікавився.

«Навіть він думає, що я слабка», — подумала вона, стискаючи мишку. — «Побачив вперше. А я просто впала. І він теж дізнається, що я вмію вставати.».

Обережно сховала малюнок з кривою квіточкою в сумку, найдорожче, що мала поза домом. Вперто хитнула головою. Ні цей офіс, ні ці жінки, ні навіть він не зможуть її зламати.

Оля кинула їй через плече:

— Не мрій, мила. Ти тут тимчасово.

Аліса навіть не повернула голову. Її губи сіпнулися в усмішці — ледь помітній, холодній, як кришталь.

«Смійся, — подумала вона. — Я ще здивую вас усіх.»

Вона знову відкрила свій ескіз, і додала тонкий лінійний контур до форми пелюстки.